Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.01.2023 року у справі №233/2082/21
Постанова КЦС ВП від 25.01.2023 року у справі №233/2082/21
Постанова КЦС ВП від 25.01.2023 року у справі №233/2082/21

Постанова

Іменем України

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 233/2082/21

провадження № 61-4001св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області, у складі судді: Каліуш О. В., від 06 грудня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду, у складі колегії суддів:

Канурної О. Д., Агєєва О. В., Космачевської Т. В., від 15 лютого 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.

Позов мотивований тим, що вона зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Внаслідок збройної агресії російської федерації проти України у 2014 році була змушена покинути тимчасово окуповану територію України та перебувати в м. Маріуполь, є внутрішньо переміщеною особою.

Вказувала, що збройною агресією російської федерації проти України та окупацією росією частини території Донецької області порушений побут та її налагоджене життя, права на вільне пересування, повагу до честі та гідності, свободу і особисту недоторканість, повагу до приватного і сімейного життя. російською федерацією в м. Макіївка створені такі умови, які унеможливлюють реалізацію нею права на свободу думки та інших політичних прав громадянина України.

Також внаслідок дій росії вона позбавлена можливості використовувати свою квартиру у період з вересня 2014 року по квітень 2021 року, а тому у зв`язку із неможливістю здати в оренду квартиру та отримувати відповідний дохід їй завдано шкоду у вигляді упущеної вигоди у розмірі 240 000 грн.

Крім того, спричинено моральну шкоду, яку вона, враховуючи характер та обсяг завданих душевних страждань, істотність порушень її конституційних прав, умисного характеру дій російської федерації, оцінює у розмірі 1 172 000 грн.

Вважала, що обов`язок по відшкодуванню спричиненої шкоди необхідно покласти на державу Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби на її користь майнову шкоду в розмірі 240 000 грн, що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 7 162 Євро, та моральну шкоду у розмірі 1 172 000 грн, що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 35 000 Євро.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області

від 06 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, у задоволенні позову

ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що неможливість забезпечення прав та свобод позивача у м. Макіївка Донецької області у зв`язку із тимчасовою втратою України контролю над цією територією не може бути достатнім свідченням неналежного виконання державою свого позитивного обов`язку. Держава Україна не є суб`єктом, який порушив права ОСОБА_1 . Крім того, позивачем не підтверджено завдання їй шкоди державою Україна.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області

від 06 грудня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду

від 15 лютого 2022 року у цивільній справі № 233/2082/21.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із міськрайонного суду.

У липні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування судами норм права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та вказує на порушення судами норм процесуального права, що виявилось у не дослідженні зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Звертає увагу на відсутність юрисдикції держави України на тимчасово окупованій території, що унеможливлює здачу в оренду належного їй майна за українським законодавством.

Вважає, що відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» обов`язок відшкодувати завдану терористичним актом шкоду покладається на державу Україну незалежно від її вини, натомість до держави України переходить право вимоги до винної особи, тобто до російської федерації.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2022 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Звертає увагу, що позивач не зазначає та не наводить жодних доказів бездіяльності держави України щодо виконання зобов`язань стосовно захисту прав людини. Відсутні докази стосовно прийняття відповідними органами державної влади рішення про відмову у здійсненні дій по розпорядженню позивачем квартирою, яка розташована у м. Макіївка Донецької області.

Державною прикордонною службою України надано інформацію, з якої вбачається, що у період із 16 березня 2017 року по 16 лютого 2020 року позивач неодноразово перетинала лінію розмежування та перебувала на території, яка не контролюється Україною значний час. Більшість часу та із 16 лютого 2020 року ОСОБА_1 перебуває на території, що тимчасово не контролюється Україною, що свідчить про можливість користуватися нею своєю власністю, натомість у позові ОСОБА_1 посилалась на те, що вимушено залишила тимчасово окуповану територію України і перебуває в м. Маріуполі.

Вказане може свідчити про бажання позивача отримати безпідставну компенсацію з Державного бюджету України.

Правовідносини у розглядуваній справі не є подібними до правовідносин у справі № 265/6582/16-ц, у якій внаслідок терористичного акту було пошкоджено майно особи.

У липні та листопаді 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду письмові пояснення, в яких наполягає на необхідності застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц. Вважає посилання Кабінету Міністрів України на відомості Державної прикордонної служби України безпідставними, оскільки вони не спростовують її доводів щодо неможливості здати в оренду на тимчасово окупованій території України відповідно до українського законодавства.

У серпні 2022 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду додаткові пояснення у справі, в яких підтримує доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є громадянкою України, яка згідно із довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 4020 від 04 травня 2017 року, перемістилася з АДРЕСА_1 до

АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 на праві власності належить 1/2 частка квартири

АДРЕСА_3 .

Позиція Верховного Суду

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відшкодування майнової та моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Статтею 270 ЦК України визначено, що відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров`я, право на безпечне для життя і здоров`я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно із статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Першого протоколу до Конвенції).

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.

За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98,

§ 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 40 постанови від 12 травня

2022 року у справі № 635/6172/17 зазначила, що згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

У пункті 52 зазначеної постанови вказано, що у кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

У розглядуваній справі ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом своїх прав, порушених російською федерацією із 2014 року.

Вказувала, що внаслідок збройної агресії вона була вимушена залишити місце свого постійного проживання в АДРЕСА_1 та є внутрішньо переміщеною особою.

Позивач зазначала, що через неможливість використання власної квартири їй було завдано збитки, які вона розраховує виходячи із середньої вартості оренди подібної квартири за період неможливості користування майном на тимчасово окупованій території. Крім того, у зв`язку із необхідністю прилаштовуватись до нових умов життя, шукати додаткові кошти на оренду житла їй завдано моральної шкоди.

Разом з тим Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку росії, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня

1974 року, Верховна Рада України визнала росію державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії росії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення так званих «донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). росія своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на Українську суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

При цьому м. Макіївку Донецької області включено до переліку населених пунктів, які визнані постановою Верховної Ради України від 17 березня

2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями, а тому держава України у сенсі статті 1 Конвенції не має юрисдикції щодо гарантування прав і свобод громадян на цій території.

За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки шкода про відшкодування якої заявлено позовні вимоги та виконання державою Україна своїх обов`язків щодо гарантування прав і свобод громадян не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів

(Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 затверджено порядок визначення шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії.

У справі за позовом фізичної особи до російської федерації про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією росії проти України, Верховний Суд дійшов висновку, що звернення позивача до українського суду із позовом до російської федерації є можливим засобом захисту права (постанова від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19).

Отже, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації росією окремих територій Української держави, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію (російську федерацію), а держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди.

Враховуючи наведене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові

від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, на які посилалась заявник у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Оскаржені судові рішення є достатньо вмотивованими та місять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 400 402 409 410 415 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області

від 06 грудня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду

від 15 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович