Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.07.2018 року у справі №375/844/17

Постанова

Іменем України

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 375/844/17

провадження № 61-37666св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, Публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк",

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тимошенко Людмила Анатоліївна та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року у складі судді Нечепоренка Л. М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Волохова Л. А., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк", треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тимошенко Людмила Анатоліївна та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання спільної сумісної власності, визнання недійсним кредитного та іпотечного договорів, скасування заборони приватного нотаріуса відносно земельних ділянок,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (далі - ПАТ "Брокбізнесбанк"), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тимошенко Л.

А. та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання спільної сумісної власності, визнання недійсним кредитного та іпотечного договорів, скасування заборони приватного нотаріуса відносно земельних ділянок.

Свої вимоги мотивувала тим, що позивач з 03 січня 2006 року по даний час перебуває у фактичних шлюбних відносинах з відповідачем у справі - ОСОБА_2.

Факт проживання однією сім'єю встановлений рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2014 року.

Від ОСОБА_2 у другій декаді 2017 року їй стало відомо, що у жовтні 2007 року він уклав з відповідачем - ПАТ "Брокбізнесбанк" кредитний договір від 17 жовтня 2007 року № 07Ф-231 на загальну суму 500 000 доларів США під 12 % річних з умовою повернення кредиту до 17 жовтня 2008 року з послідуючими додатковими угодами, якими збільшена сума кредиту та строк повернення до 18 жовтня 2010 року.

Забезпеченням виконання зобов'язання виступив договір іпотеки від 09 грудня 2010 року № 1782, згідно якого в іпотеку передані дві земельні ділянки відповідно площею 3,8017 га, розташована в адміністративних межах Житньогірської сільської ради кадастровий номер 32237781500:02:011:0001, цільове призначення - для промисловості (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 606816, виданий на ім'я ОСОБА_2 12 лютого 2008 року) та земельна ділянка площею 18,6983 га, розташована в адміністративних межах Савинецької сільської ради Рокитнянського району кадастровий номер 3223785500:02:010:0038, цільове призначення - для промисловості (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 322996, виданий на ім'я ОСОБА_2 12 серпня 2008 року).

Вважає, що вказані земельні ділянки належать їй з ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, так як придбані останнім під час фактичних шлюбних відносин.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просить суд визнати її право спільної сумісної власності з ОСОБА_2 на вказані земельні ділянки і так як кредитний договір та договір іпотеки, укладені без її згоди на це ОСОБА_2, тому повинні бути визнані недійсними, а також скасувати заборону нотаріуса відносно даних земельних ділянок.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року без змін.

Суд першої інстанції, з висновкам якого погодився апеляційний суд виходив з того, що сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною стороною. Без установлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету не можливо визнати за позивачем право власності на половину майна, тобто на земельні ділянки, придбані ОСОБА_2 згідно договорів купівлі-продажу у 2008 році.

На момент укладення кредитного договору - у 2007 році та договору іпотеки - у 2010 році, факт проживання однією сім'єю позивача та ОСОБА_2 встановленим не був, а встановлений судовим рішенням тільки у 2014 році, в офіційному шлюбі вони не перебували, що виключає факт недобросовісності сторін при укладенні кредитного договору та договору іпотеки.

Крім того, застосувавши позовну давність, суди виходили з того, що позивачем не доведено, що про укладення кредитного та іпотечного позивач дізналась у другій декаді березня 2017 року, адже банком ведеться претензійна робота з 2013 року і на адресу ОСОБА_2 неодноразово направлялись листи щодо погашення заборгованості, судом направлялись судові повістки та позовні заяви банку, а отримана ОСОБА_2 сума коштів за кредитним договором є значною і якщо дружина - позивач у справі не знала про отриману її цивільним чоловіком суму та придбання ним після цього двох земельних ділянок на території Рокитнянського району, то у суду були сумніви щодо у фактичних шлюбних відносинах позивача та відповідача у справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули уваги на те, що земельні ділянки є об'єктами спільної власності, а позивач не надала згоди на передачу цих об'єктів в іпотеку банку. Судом першої інстанції проігноровано те, що представником ОСОБА_2 було подано заяву про визнання позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі. Крім того, судами не досліджено, що цільовим призначенням кредитних коштів не було придбання спірних земельних ділянок.

Разом з тим, судовим рішенням установлено факт спільного проживання позивача і відповідача.

Також, заявник вказувала на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про застосування до спірних правовідносин позовної давності, адже про порушення свого права вона дізналась у другій декаді березня 2017 року. Посилалась на те, що жодної кореспонденції від банку чи від суду з приводу спору щодо повернення грошей на адресу місця проживання родини не надходило.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Рокитнянського районного суду Київської області.

18 липня 2018 року цивільна справа № 375/844/17 надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 липня 2018 року справу призначено колегії суддів у складі: Антоненко Н.

О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Крата В. І.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 квітня 2020 року справу призначено колегії суддів у складі:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 лютого 2021 року справу призначено колегії суддів у складі:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_2 уклав з ПАТ "Брокбізнесбанк" кредитний договір від 17 жовтня 2007 року № 07Ф-231 на загальну суму 500 000 доларів США під 12 % річних з умовою повернення кредиту до 17 жовтня 2008 року з послідуючими додатковими угодами, якими збільшена сума кредиту до 59 327 688,82 грн та строк повернення до 18 жовтня 2010 року.

Забезпеченням виконання зобов'язання виступив договір іпотеки від 09 грудня 2010 року № 1782, згідно якого в іпотеку передані дві земельні ділянки відповідно: площею 3,8017 га, розташована в адміністративних межах Житньогірської сільської ради кадастровий номер 3undefined, цільове призначення - для промисловості (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 606816, виданий на ім'я ОСОБА_2 12 лютого 2008 року) та земельна ділянка площею 18,6983 га, розташована в адміністративних межах Савинецької сільської ради Рокитнянського району кадастровий номер 3223785500:02:010:0038, цільове призначення - для промисловості (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 322996, виданий на ім'я ОСОБА_2 12 серпня 2008 року).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2014 року встановлений факт проживання однією сім'єю позивача з відповідачем з 03 січня 2006 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Статтею 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 статтею 74 СК України.

Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

Згідно із частиною 4 статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

У відповідності до положень частини 2 статті 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Обов'язок отримання згоди від іншого з подружжя у разі розпорядження спільним майном передбачений й положеннями частини 1 статті 65 СК України.

Відповідно до змісту статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ряду вимог статті 203 ЦК України, зокрема щодо того, що зміст правочину не може суперечити статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Положеннями частини 4 статті 369 ЦК України встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, визнається судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень, а саме згоди інших співвласників на такий правочин.

Положеннями частини 2 статті 65 СК України встановлено право дружини/чоловіка на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її/його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Виходячи з викладеного, суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що без установлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету не можливо визнати за позивачем право власності на половину майна, тобто на земельні ділянки, придбані ОСОБА_2 згідно договорів купівлі-продажу у 2008 році.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що позивачем не надано суду жодних доказів, що вказані земельні ділянки придбані саме на спільні кошти подружжя, а не за власні кошти ОСОБА_2, останній при посвідченні іпотечного договору подав заяву, що зберігається в нотаріальній справі з якої вбачається, що на момент набуття земельних ділянок у власність, які є предметом іпотеки, він не перебував у зареєстрованому шлюбі, а також особи, які відповідно до статей 63, 74 СК України мали б право на частку у спільному майні подружжя, та могли б давати згоду на укладення договору, відсутні, а також враховуючи, що на момент укладення кредитного договору (2007 рік) та договору іпотеки (2010 рік), факт проживання однією сім'єю позивача та ОСОБА_2 встановленим не був, а вже встановлений судовим рішенням у 2014 році, в офіційному шлюбі вони не перебували, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Верховний Суд також констатує суперечливу поведінку відповідача ОСОБА_2 у цьому процесі, що полягає у тому, що при посвідченні іпотечного договору він подав заяву, що зберігається в нотаріальній справі з якої вбачається, що на момент набуття земельних ділянок у власність, які є предметом іпотеки, він не перебував у зареєстрованому шлюбі, а також особи, які відповідно до статей 63, 74 СК України мали б право на частку у спільному майні подружжя відсутні, однак при зверненні ОСОБА_1 з цим позовом представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 18 липня 2017 року подав до суду першої інстанції заяву про визнання позову.

Наведене свідчить про недотримання мінімальних стандартів добросовісної поведінки сторони у судовому процесі, на які вправі розраховувати як суд, так протилежна у спорі сторона.

Таким чином, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій у силу положень частини 3 статті 89 ЦПК України всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позову й з підстави пропуску позивачем позовної давності.

Однак з таким висновком судів попередніх інстанцій погодитися не можна.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Як роз'яснено у ~law35~, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За обставин, коли позов не доведено, посилання судів на сплив позовної давності і застосування відповідних наслідків є формальним порушенням норм матеріального права, оскільки до неправильного вирішення справи це не призвело, тому не тягне за собою скасування оскаржуваних судових рішень, однак таке посилання підлягає виключенню з мотивувальної частини судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладене, зміст оскаржуваних судових рішень дає підстави для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи було допущено порушення вказаних норм матеріального права в частині одночасного зазначення підстав для відмови в позові по суті заявлених вимог та у зв'язку зі спливом позовної давності. Тому оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом виключення з їх мотивувальних частин посилання на сплив позовної давності як правову підставу відмови в позові.

Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2018 року змінити, виключивши з мотивувальних частин судових рішень посилання на сплив позовної давності як правову підставу відмови у позові.

В решті рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 19 квітня 2018 року залишити без змін

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

О. С. Ткачук