Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.06.2019 року у справі №161/7848/17

Постанова

Іменем України

21 травня 2020 року

м. Київ

справа № 161/7848/17

провадження № 61-11287св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Луцька міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 серпня 2018 року у складі судді Крупінської С. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 06 травня 2019 року у складі колегії суддів: Русинчука М. М., Киці С. І., Матвійчук Л. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Луцької міської ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , Луцької міської ради про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що в провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області знаходиться справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення та позбавлення права користування жилим приміщенням і зняття з реєстрації у зв`язку з тим, що вона на підставі укладеного 30 листопада 2006 року з приватною фірмою «Антон» (далі - ПФ «Антон») договору купівлі-продажу набула у власність кімнату АДРЕСА_1 , договір зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно від 01 грудня 2006 року.

Позивач вказувала, що 05 травня 1997 року їй було видано ордер на кімнату НОМЕР_1 у вказаному гуртожитку, в ордері на вселення була зазначена вона та її син ОСОБА_3 . З того часу вони постійно проживають у кімнаті гуртожитку, проводять оплату за користування нею, в квитанціях за період з 2006 року по даний час зазначено її прізвище, а тому в неї не було підстав сумніватися в правовому статусі кімнати. В неї неодноразово було бажання приватизувати кімнату, однак, цьому заважали різні причини. Основною проблемою було те, що її син ОСОБА_3 був інвалідом дитинства внаслідок психічного захворювання, його лікування та догляд забирали час та гроші. В даний час її син також хворіє, вчиняє неадекватні дії, а тому на її думку не може самостійно представляти свої інтереси в суді.

Зазначала, що займане ними житло не могло бути предметом продажу, оскільки житлові будинки відомчого житлового фонду, зокрема гуртожитки, підлягали передачі в комунальну власність. Оскільки про існування договору купівлі-продажу вона дізналася з позовної заяви ОСОБА_2 , вважає, що не пропустила строк для звернення до суду з вказаним позовом.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу кімнати АДРЕСА_1 , укладений 30 листопада 2006 року між ПФ «Антон» та ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 серпня 2018 року, яке залишено без змін постановою Волинського апеляційного суду від 06 травня 2019 року,позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу кімнати АДРЕСА_1 , укладений між ПФ «Антон» та ОСОБА_2 30 листопада 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О. за реєстраційним номером 4388.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що будучи призначеним Господарським судом Волинської області ліквідатором КП «Житлобуд-1» і виконуючи повноваження керівника підприємства-банкрута, ОСОБА_5 перевищив надані законом повноваження, відчуживши спірне жиле приміщення, оскільки повинен був передати кімнату АДРЕСА_1 в комунальну власність, у зв`язку з чим ліквідатор в порушення вимог законодавства уклав договір купівлі-продажу з ПФ «Антон», а названий покупець в свою чергу 30 листопада 2006 року уклав договір купівлі-продажу (оспорюваний правочин) вказаної кімнати гуртожитку з ОСОБА_2 , а тому зважаючи на це вказаний оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Луцького міськрайонного суду Волинської області.

27 серпня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що сфера застосування Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» не розповсюджується на правовідносини щодо передачі права приватної власності. Суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, визнавши дії ліквідатора КП «Житлобуд-1» незаконними. Суди проігнорували докази того, що позивачем були пропущені строки позовної давності.

У касаційній скарзі зазначається, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 30 листопада 2006 року укладений у повній відповідності до чинного законодавства та з дотриманням вимог ЦК України.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що згідно ордера від 05 травня 1997 року № 72 ОСОБА_1 було надано право на заняття кімнати АДРЕСА_1 2 осіб. В ордері на вселення вказано її сина - ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 7).

Протягом всього періоду проживання в кімнаті

АДРЕСА_1 позивач проводила оплату за комунальні послуги, квитанції про оплату видавались із зазначенням її прізвища.

Згідно постанови Господарського суду Волинської області від 27 жовтня 2003 року по справі № 1/79-Б КП «Житлобуд-1» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Жиліча О. В.

Ухвалою Господарського суду Волинської області від 29 вересня 2005 року затверджено ліквідаційний баланс. В цій же ухвалі зазначено, що гуртожитки, які належали КП «Житлобуд-1», не підлягають реалізації і будуть передані у комунальну власність відповідно до закону (т. 1 а. с. 122).

Згідно умов укладеного 30 листопада 2006 року між ПФ «Антон» та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., за реєстраційним номером 4388, відповідач набула у власність кімнату АДРЕСА_1 , договір зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 01 грудня 2006 року (т. 1 а. с. 64 - 68).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтями 127, 128, 129, 132 ЖК України передбачено, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Жила площа в гуртожитку надається спільним рішенням адміністрації підприємства та профспілкового комітету. Єдиною підставою для вселення в гуртожиток є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства. Працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Положеннями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у відповідній редакції) було визначено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження, виконує функції з управління та збереження майна банкрута, здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута, аналізує фінансове становище банкрута, виконує повноваження керівника, очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу, реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, з дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника юридичної особи-банкрута.

Відповідно до вищезазначеного Закону усі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві власності чи повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Статтями 4 та 6 ЖК України визначено, що житловий фонд утворюють жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, призначені для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Відповідно до статей 172, 327 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права і обов`язки через органи місцевого самоврядування, які управляють майном, що є у комунальній власності.

З огляду на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_5 , будучи призначеним Господарським судом Волинської області ліквідатором КП «Житлобуд-1» і виконуючи повноваження керівника підприємства-банкрута зобов`язаний був передати кімнату АДРЕСА_1 у комунальну власність.

У вказаному випадку порушено вимоги абзацу 2 частини першої статті 7 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», постанови Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3943 «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР», постанови Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року «Про затвердження Положення про порядок передачі в комунальну власність житлового фонду», пункту 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Судом встановлено, що згідно умов укладеного 30 листопада 2006 року між ПФ «Антон» та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О. за реєстраційним номером 4388, відповідач набула у власність кімнату АДРЕСА_1 , договір зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 01 грудня 2006 року (т. 1 а. с. 64 - 68).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У відповідності до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Необґрунтованими є доводи відповідача стосовно того, що позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом з пропуском трирічного строку позовної давності, оскільки надані нею докази, зокрема квитанції від 10 вересня 2013 року про надіслання листів, якими, як зазначає відповідач, вона повідомила позивача про належність на праві власності згаданої кімнати у гуртожитку попередньому власнику ПФ «Антон», а також відчуження їй цієї кімнати на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу, не доводять факту отримання позивачем листів саме такого змісту (т. 1 а. с. 33).

Судами встановлено, що про існування оспорюваного договору купівлі-продажу та про зміст цього правочину позивачу стало відомо лише після пред`явлення у грудні 2016 року ОСОБА_2 до неї та її сина позову про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення та позбавлення права користування жилим приміщенням шляхом виселення та зняття з реєстрації, тоді як із розглядуваним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду у травні 2017 року, тобто у межах трирічного строку позовної давності, коли у неї виникла реальна можливість на звернення в суд з позовом щодо захисту свого порушеного цим правочином права.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 серпня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 06 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. В. Сердюк І. М. Фаловська