Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.09.2024 року у справі №2-6470/11

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 2-6470/11

провадження № 61-11382св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Ситнік О. М., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: приватні нотаріуси Одеського міського нотаріального округу Фролова Руслана Валеріївна та Чужовська Наталія Юріївна , Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса),

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2023 року в складі колегії суддів Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватні нотаріуси Одеського міського нотаріального округу Фролова Руслана Валеріївна та Чужовська Наталія Юріївна , Південне міжрегіональне управління

Міністерства юстиції (м. Одеса), про визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватні нотаріуси Одеського міського нотаріального округу Фролова Р. В. та Чужовська Н. Ю. , про визнання довіреності та договору недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння і зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира).

У липні 2011 року позивачу стало відомо, що спірна квартира вибула з її власності на підставі договору купівлі-продажу від 19 серпня 2010 року, укладеного між ОСОБА_4 , який діяв від її імені на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 14 серпня 2010 року, та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю.

Позивач зазначала, що вона не уповноважувала свого сина ОСОБА_4 продавати належну їй квартиру, довіреність вона не підписувала та не була присутня під час її посвідчення.

Також зазначала, що 23 лютого 2011 року ОСОБА_2 відчужила спірну квартиру ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю.

ОСОБА_1 , посилаючись на те, що спірна квартира вибула з її власності поза її волею на підставі підробленої довіреності, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд:

- визнати недійсною довіреність від 14 серпня 2010 року, видану від її імені на ОСОБА_4 , посвідчену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 19 серпня 2010 року, укладений між ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі зазначеної довіреності, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 23 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю.;

- витребувати спірне майно з чужого незаконного володіння і зобов`язати вчинити певні дії.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням від 20 січня 2015 року Київський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рішення суду мотивовано тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів, що вона не підписувала оспорювану довіреність на вчинення від її імені ОСОБА_4 дій щодо розпорядження спірною квартирою.

Рішенням від 31 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області змінив рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 січня 2015 року в мотивувальній частині.

Змінюючи рішення суду, апеляційний суд керувався тим, що до участі у справі не залучений ОСОБА_4 , а розгляд справи впливає на його права та обов`язки.

Ухвалою від 12 серпня 2015 року Вищий спеціалізований суд із розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 січня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 31 березня 2015 року, справу передав до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвалу суду мотивовано тим, що суд першої інстанції не виконав вимог процесуального права щодо повноти і всебічності розгляду справи, не уточнив позовні вимоги та склад учасників судового розгляду, не виконав вимог частини четвертої статті 10 ЦПК України та не роз`яснив учасникам судового розгляду питання про залучення до участі у справі ОСОБА_4 , щодо прав і обов`язків якого вирішується спір, не вирішив це питання в порядку, визначеному статтями 33-36 ЦПК України. Крім того, суд не виконав вимог процесуального права про сприяння учасникам судового розгляду у здійсненні їхніх прав, не вирішив питання про витребування зразків підпису, необхідних для проведення експертизи. Апеляційний суд вказаних недоліків не усунув.

Під час нового розгляду 27 жовтня 2015 року представник ОСОБА_1 адвокат Нестерова О. В. подала заяву про зміну предмета позову, в якій просила суд:

- залучити як співвідповідача ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним з моменту укладання договір купівлі-продажу спірної квартири від 19 серпня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 , від імені якої діяв на підставі довіреності ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю.;

- витребувати квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 ;

- визнати, що рішення суду підлягає виконанню шляхом реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 і скасування реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_2 та за ОСОБА_3 (т. 4, а. с. 47-50, 214-217).

Рішенням від 17 червня 2022 року Київський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Суд відмовив у задоволенні позовних вимог за їх недоведеністю.

Суд не взяв до уваги посилання позивача, як на підтвердження своїх вимог, на висновки почеркознавчої експертизи Судової незалежної експертизи України від 07 червня 2018 року № СЕ-2510-7-976.18 та комісійної судово-почеркознавчої експертизи Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 05 листопада 2019 року № 19-1385, які призначалися за клопотаннями позивача в іншій справі № 520/9197/15, посилаючись на те, що в ухваленому в справі № 520/9197/15 рішенні за позовом ОСОБА_1 суд визнав вказані висновки експертів недопустимими і не прийняв їх як докази. При цьому суд першої інстанції зазначив, що рішення у справі № 520/9197/15 у цій частині апеляційний суд не змінював і воно набрало законної сили. Інших доказів на підтвердження своїх вимог позивач суду не надав.

Крім того, суд зазначив, що ця справа перебуває у провадженні з 2011 року і під час її розгляду сім разів призначалася почеркознавча експертиза щодо достовірності підпису ОСОБА_1 на довіреності від 14 серпня 2010 року. Клопотання представника позивача від 17 червня 2022 року суд першої інстанції відхилив, вважаючи, що такі дії адвоката спрямовані не на вирішення спору по суті, а свідчать про зловживання стороною у справі процесуальними правами. Крім того, суд першої інстанції будь-яких ознак фіктивності договору не встановив, а тому вважав, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Постановою від 15 червня 2023 року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу адвоката Лещенка А. В. в інтересах ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 червня 2022 року скасував та ухвалив нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_1

Визнав недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_1 , від імені якої діяв на підставі довіреності ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. 19 серпня 2010 року та зареєстрований у реєстрі за № 2604.

Витребував у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 спірну квартиру.

Встановив порядок виконання цієї постанови шляхом реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції про неприйняття як доказу висновків почеркознавчих експертиз, проведених у справі № 520/9197/15, та щодо зловживання стороною позивача своїми процесуальними права, які, на думку суду першої інстанції, полягали в неодноразовому зверненні із клопотаннями щодо призначення експертизи та затягуванні розгляду справи, зазначивши про те, що експертизи не були проведені не з вини позивача. У зв`язку з чим суд апеляційної інстанції вважав за доцільне взяти до уваги надані стороною позивача висновки експерта та спеціаліста, проведені у справі № 520/9197/15, під час перегляду цієї справи.

Врахувавши вказані висновки експертів, а також те, що підпис та почерк на довіреності, що видана на ім`я ОСОБА_4 , належать іншій особі, а не позивачу, що свідчить про те, що остання не уповноважувала ОСОБА_4 діяти від її імені та в інтересах, у ОСОБА_4 на момент укладення договору купівлі-продажу спірної квартири зі ОСОБА_2 був відсутній необхідний обсяг дієздатності як представника на вчинення відповідних дій від імені довірителя, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наявні підстави для визнання недійним оспорюваного договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 серпня 2010 року, який укладений між ОСОБА_1 , від імені якої діяв на підставі довіреності ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 .

Врахувавши те, що ОСОБА_2 відчужила спірну квартиру ОСОБА_3 , уклавши з останньою договір купівлі-продажу від 23 лютого 2011 року, а також врахувавши те, що остання є добросовісним набувачем спірної квартири, однак оскільки позивач довела, що спірне нерухоме майно вибуло з її володіння поза її волею, суд вважав, що позовні вимоги є обґрунтованими, а тому є підстави для застосування до спірних правовідносин положень частини першої статті 388 ЦК України та витребування майна від останнього набувача.

Крім того, суд вказав, що порядок виконання ухваленого за результатами розгляду справи судового рішення здійснюється шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачами та реєстрації права власності на квартиру за позивачем, що відповідає положенням статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

26 липня 2023 року ОСОБА_6 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року в справі № 520/17947/18, від 19 грудня 2019 року в справі № 520/11429/17 та № 916/1041/17, від 26 листопада 2019 року в справі № 902/201/19, від 15 жовтня 2019 року в справі № 908/1090/18, від 08 травня 2018 року в справі № 916/259/16.

Суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Заявник зазначає, що суд, враховуючи висновки почеркознавчих експертиз, які проведені під час розгляду іншої справи № 520/9197/15, не взяв до уваги та не врахував преюдиціальних фактів, встановлених під час її розгляду, а саме те, що суд першої інстанції визнав вказані висновки експертів недопустимими і не прийняв їх як доказ, зазначивши про те, що під час їх призначення та проведення не було додержано вимог законодавства, зокрема щодо відібрання вільних зразків підпису позивача та її почерку, оскільки такі були відібрані за межами території України та не легалізовані в Україні.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Лещенко А. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Київського районного суду м. Одеси.

Справа надійшла до Верховного Суду у жовтні 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів 28 грудня 1993 року і свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 липня 2002 року, зареєстрованого в реєстрі за № 3-2933, належала на праві власності спірна квартира (т. 1, а. с. 10, 11, 18).

З листопада 2010 року позивач постійно проживає у Сполучених Штатах Америки (т. 1, а. с. 4).

Згідно з копією довіреності від 14 серпня 2010 року, посвідченою приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В. та зареєстрованою в реєстрі за № 44, ОСОБА_1 уповноважила свого сина ОСОБА_4 розпоряджатися всім її майном, з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилося, доручила ведення всіх її справ, у тому числі з правом відчуження та розпорядження належним їй рухомим та нерухомим майном на свій власний розсуд; надала право укладати всі дозволені законом правочини цивільно-правового характеру, зокрема договори купівлі-продажу тощо. Довіреність видана на строк 10 років з правом передоручення і дійсна до 14 серпня 2020 року (т. 1, а. с. 19, 20).

19 серпня 2010 року на підставі зазначеної довіреності ОСОБА_4 від імені ОСОБА_1 уклав зі ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної квартири, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. та зареєстрованим у реєстрі за № 2604 (т. 1, а. с. 91, 92).

23 лютого 2011 року ОСОБА_2 продала вказану квартиру ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 427 (т. 1, а. с. 21, 22).

На підтвердження своїх вимог позивач надала два висновки експерта, а саме:

- висновок спеціаліста Судової незалежної експертизи України № СЕ-2510-7-976.18 за результатами проведення почеркознавчого дослідження від 07 червня 2018 року (т. 4, а. с. 135-141);

- висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України комісійної судово-почеркознавчої експертизи від 05 листопада 2019 року № 19-1385 (т. 4, а. с. 147-167).

Згідно з висновком спеціаліста № СЕ-2510-7-976.18 підпис від імені ОСОБА_1 , що міститься в рядку «Підпис» на звороті оригіналу довіреності від імені ОСОБА_1 від 14 серпня 2010 року, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., зареєстрованої в реєстрі за № 44, бланк серії ВРА № 054497, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Рукописний запис « ОСОБА_1 », що міститься в рядку «Підпис» на звороті оригіналу довіреності від імені ОСОБА_1 від 14 серпня 2010 року, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., зареєстрованої в реєстрі за № 44, бланк серії ВРА № 054497, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (т. 4, а. с. 141).

Відповідно до висновку експерта № 19-1385 підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний запис « ОСОБА_1 » у довіреності, яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., що зареєстрована в реєстрі за № 44, бланк нотаріального документа серії ВРА № 054497, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням підпису та почерку ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний запис « ОСОБА_1 » на довіреності від 14 серпня 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., що зареєстрована в реєстрі за № 44, бланк нотаріального документа серії ВРА № 054497, виконані однією особою.

Підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний запис « ОСОБА_1 » на довіреності від 14 серпня 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., що зареєстрована в реєстрі за № 44, бланк нотаріального документа серії ВРА № 054497, виконані під впливом штучних збиваючих факторів (т. 4, а. с. 166).

Почеркознавче дослідження, за результатами якого було надано висновок спеціаліста № СЕ-2510-7-976.18, проводилося на підставі ухвали Київського районного суду м. Одеси від 09 січня 2018 року під час розгляду справи № 520/9197/15 (т. 4, а. с. 137), а комісійна судово-почеркознавча експертиза проводилася на підставі ухвали Київського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року під час розгляду вказаної справи (т. 4, а. с. 147).

Так, у провадженні Київського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа № 520/9197/15 за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Фролової Р. В., треті особи на стороні відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про визнання незаконними та скасування нотаріальних дій і зобов`язання вчинити певні дії.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що під час призначення та проведенні експертиз не було додержано вимоги законодавства, з огляду на що критично оцінив зазначені висновки та не прийняв їх як докази, визнавши недопустимими (т. 4, а. с. 202-209).

Постановою Одеського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року змінено в мотивувальній частині. Колегія суддів під час перегляду справи № 520/9197/15 вирішила відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з інших, ніж суд першої інстанції, підстав, а саме у зв`язку з тим, що позов пред`явлено до неналежного відповідача. Тому колегія суддів змінила оскаржуване рішення в частині мотивування, зазначивши єдину підставу для відмови у задоволенні позову - незалучення до участі у справі як відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Водночас у постанові зазначено, що доводи представника ОСОБА_1 про те, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не мають правового значення, оскільки без залучення до участі у справі належних відповідачів неможливо вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для задоволення чи відмови в задоволенні заявлених позивачем вимог (т. 4, а. с. 180).

Під час розгляду справи № 2-6470/11 позивач неодноразово ініціювала питання щодо проведення почеркознавчої експертизи (т. 1, а. с. 142, 160 зв., 191-193, т. 2, а. с. 36-38, 81-84, 95-99, т. 3, а. с. 11-14, 129-133). Суд першої інстанції призначав проведення почеркознавчих експертиз (т. 2, а. с. 42, 114, 115, т. 3, а. с. 27-29), однак ухвали суду першої інстанції залишалися без виконання.

Так, наприклад, відповідно до ухвали Київського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2013 року, призначаючи судову почеркознавчу експертизу, суд ухвалив: у разі витребування експертом необхідних документів зобов`язати приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Фролову Р. В. надати у розпорядження експерта на час проведення експертизи:

- оригінал реєстру вчинення нотаріальних дій, в якому міститься запис про вчинення довіреності від 14 серпня 2010 року, виданої від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 , посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., зареєстрованої в реєстрі за № 44;

- оригінал примірника довіреності від 14 серпня 2010 року, виданої від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 , посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., зареєстрованої в реєстрі за № 44.

У разі витребування експертом необхідних документів зобов`язати Третю Одеську державну нотаріальну контору надати в розпорядження експерта на час проведення експертизи:

- оригінал реєстру вчинення нотаріальних дій із записом за № 3-4438 про вчинення заповіту ОСОБА_1 05 листопада 2002 року;

- оригінал заповіту, складений ОСОБА_1 05 листопада 2002 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 3-4438;

- оригінал реєстру вчинення нотаріальних дій із записом за № 3-2933 про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, спадкова справа 608/2002;

- оригінал заяви про прийняття спадщини ОСОБА_1 у спадковій справі № 608/2002.

У разі витребування експертом необхідних документів зобов`язати приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чужовську Н. Ю. надати в розпорядження експерта на час проведення експертизи:

- фотокопію примірника довіреності від 14 серпня 2010 року, зареєстрованої в реєстрі нотаріальних дій за № 44, виданої від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 , посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., на підставі якої було укладено договір купівлі-продажу від 19 серпня 2010 року між ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 (т. 2, а. с. 115). Вказана ухвала була направлена до розпорядників інформації для виконання (т. 2, а. с. 116).

Надалі від експерта почеркознавчих експертиз Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Кошелюка А. О. надійшло клопотання, в якому експерт просив надати:

- оригінал першого і другого примірників довіреності від 14 серпня 2010 року, зареєстрованої в реєстрі нотаріальних дій за № 44, виданої від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_4 , посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., та Реєстр для реєстрації нотаріальних дій за 2010 рік, де зареєстрована зазначена довіреність за № 44, оскільки ці всі документи взаємопов`язані між собою (тобто у кожному випадку є компонентами однієї нотаріальної дії, а тому мають однакове значення у справі);

- вільні зразки почерку ОСОБА_1 в оригіналах документів різного характеру за 2007-2010 роки;

- вільні зразки підпису ОСОБА_1 в оригіналах різних документів, максимально наближених за часом виконання до досліджуваного документа (2007 року - серпень 2010 року) (т. 2, а. с. 122).

Ні ухвала про призначення експертизи, ні клопотання експерта виконані не були, провадження у справі було поновлено (т. 2, а. с. 128-132).

Позивач повторно звернувся із клопотанням про забезпечення доказів (т. 2, а. с. 137-139) та про призначення експертизи (т. 2, а. с. 143, 144).

Ухвалою від 03 березня 2014 року клопотання були задоволені (т. 2, а. с. 147, 148). Копія ухвали знову направлена до розпорядників інформації (т. 2, а. с. 150). Згідно із рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення копія ухвали від 03 березня 2014 року та копія клопотання експерта отримана Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, приватним нотаріусом Фроловою Р. В. (т. 2, а. с. 166, 168, 184). Але на їх виконання документи надані не були, у зв`язку з чим від експерта надійшло повідомлення про неможливість надання висновку в справі (т. 2, а. с. 204).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення не повністю відповідає зазначеним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири

Спірні правовідносини стосуються захисту права власності позивача ОСОБА_1 на спірну квартиру, яка вибула з її власності шляхом укладення зі ОСОБА_2 договору купівлі-продажу від 19 серпня 2010 року на підставі довіреності, виданої на ім`я ОСОБА_4 та посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В. 14 серпня 2010 року.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають на підставі закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), яка (які) його вчинили.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Тобто необхідно відрізняти правочин як вольову дію суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України).

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням.

Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України.

Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Зазначений правовий висновок сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19.

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

У статтях 3 6 203 626 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів, у тому числі вільне волевиявлення учасника правочину.

У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У частині першій статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із статтею 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Згідно із частинами першою, третьою статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У частині першій статті 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

У статті 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року в справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19).

За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року в справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19)).

Згідно з частиною першою статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 12 лютого 2014 року в справі № 6-165цс13, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з`ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив у подальшому довіритель укладений представником у його інтересах правочин.

За змістом частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторони, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Суди встановили, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 19 серпня 2010 року було укладено від імені ОСОБА_1 ОСОБА_4 на підставі довіреності, виданої 14 серпня 2010 року на ім`я останнього та посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В.

ОСОБА_1 заперечувала те, що вона уповноважувала ОСОБА_4 на продаж своєї квартири, вказувала, що довіреність вона не підписувала, на підтвердження чого неодноразово під час розгляду цієї справи заявляла клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, які так і не були проведені не з її вини.

Крім того, на підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 надала суду два висновки експертів, які проведені під час розгляду іншої справи № 520/9197/15.

Згідно з висновком спеціаліста Судової незалежної експертизи України № СЕ-2510-7-976.18 за результатами проведення почеркознавчого дослідження від 07 червня 2018 року підпис від імені ОСОБА_1 , що міститься в рядку «Підпис» на звороті оригіналу довіреності від імені ОСОБА_1 від 14 серпня 2010 року, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., зареєстрованої в реєстрі за № 44, бланк серії ВРА № 054497, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Рукописний запис « ОСОБА_1 », що міститься в рядку «Підпис» на звороті оригіналу довіреності від імені ОСОБА_1 від 14 серпня 2010 року, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., зареєстрованої в реєстрі за № 44, бланк серії ВРА № 054497, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (т. 4, а. с. 141).

Відповідно до висновку експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України комісійної судово-почеркознавчої експертизи від 05 листопада 2019 року № 19-1385 підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний запис « ОСОБА_1 » у довіреності, яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., що зареєстрована в реєстрі за № 44, бланк нотаріального документа серії ВРА № 054497, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням підпису та почерку ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний запис « ОСОБА_1 » на довіреності від 14 серпня 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., що зареєстрована в реєстрі за № 44, бланк нотаріального документа серії ВРА № 054497, виконані однією особою.

Підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний запис « ОСОБА_1 » на довіреності від 14 серпня 2010 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., що зареєстрована в реєстрі за № 44, бланк нотаріального документа серії ВРА № 054497, виконані під впливом штучних збиваючих факторів (т. 4, а. с. 166).

Суд першої інстанції визнав вказані висновки експертів неналежними та недопустимими і не прийняв їх як докази, зазначивши про те, що вони визнані недопустимими доказами у справі № 520/9197/15 у зв`язку з тим, що під час їх призначення та проведення не було дотримано вимог законодавства, а інших доказів позивач суду не надав.

Суд апеляційної інстанції вважав вказані висновки експертів належними доказами та взяв їх до уваги під час розгляду цієї справи.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Почеркознавча експертиза - комплекс заходів, що спрямовані на встановлення належності почерку рукопису й підпису конкретній людині. Зазвичай застосовується для визначення справжності підпису або виявлення фальсифікації документа.

Основні завдання, перелік питань, вирішуваних експертизою, а також порядок проведення почеркознавчої експертизи визначено главою 1 розділу І Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (далі - Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень).

У пунктах 1.3 та 1.4 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень встановлено, що для проведення досліджень орган (особа), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), повинен(на) надати експерту вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки почерку (цифрових записів, підпису) особи, яка підлягає ідентифікації. Вільними зразками є рукописні тексти, рукописні записи (літерні та цифрові), підписи, достовірно виконані певною особою до відкриття кримінального провадження, провадження у справах про адміністративні правопорушення, цивільних, адміністративних чи господарських справах і не пов`язані з їх обставинами; умовно-вільними є зразки почерку та (або) підпису, виконані певною особою до відкриття провадження у справі, але пов`язані з обставинами цієї справи або виконані після відкриття провадження у справі та є як пов`язаними зі справою, так і не пов`язаними з її обставинами; експериментальні зразки почерку та (або) підпису, що виконані за завданням органу (особи), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), у зв`язку з призначенням такої експертизи. Перед приєднанням вільних та умовно-вільних зразків до матеріалів справи орган (особа), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), має пред`явити їх особі, яка підлягає ідентифікації. У документі, що є підставою для проведення експертизи, орган (особа), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), зобов`язаний (зобов`язана) зазначити документи, у яких містяться вільні, умовно-вільні зразки почерку та (або) підпису особи.

У разі неможливості пред`явити зазначені зразки (смерть виконавця, від`їзд тощо) як зразки слід надавати документи або інші папери, на яких рукописні тексти (підписи) достовірно виконані особою, щодо якої ставиться питання з ідентифікації її як виконавця досліджуваного рукопису (наприклад, заяву про отримання паспорта (форма № 1), паспорт, різного роду посвідчення, на яких є власноручний підпис, тощо).

Відповідно до методики проведення експертиз об`єкти, що надходять на дослідження, поділяються на дві групи:

- об`єкти, що ідентифікують (досліджуваний (спірний) об`єкт);

- об`єкти, за допомогою яких ідентифікують (зразки почерку, підпису). Зразки почерку (підпису) поділяються на: вільні - тексти (підписи), виконані особою самостійно, власноручно, до виникнення кримінальної (цивільної) справи і не у зв`язку зі справою, за якою проводиться експертиза, коли виконавець не припускав, що вони можуть бути використані як порівняльний матеріал при проведенні експертизи; умовно-вільні - тексти (підписи), виконані особою після порушення кримінальної (цивільної) справи, переважно пов`язані з даною справою, але не спеціально для експертизи (наприклад, пояснення у справі, власноручно написані показання, скарги тощо); експериментальні - тексти (підписи), що виконуються особою під диктування (для текстів) чи самостійно у присутності особи, яка здійснює відібрання порівняльних зразків спеціально для експертизи; такі зразки поділяються на: звичайні - для відбору яких не створюються спеціальні умови; спеціальні - для відбору яких штучно створюються умови, максимально наближені до умов виконання рукопису, що підлягає дослідженню.

Матеріали для порівняння в почеркознавчій експертизі - це зразки почерку (підпису) ймовірного виконавця рукопису, що досліджується, в різних документах, які надані на експертизу.

Інформація, яку несуть зразки для порівняльного дослідження об`єктивна, відображає існуючі зв`язки, не є речовими доказами, але мають самостійне значення виступаючи об`єктами, які повинні сприяти дослідженню почерку особи, для встановлення обставин, які мають значення для провадження.

До основних вимог, які необхідно виконувати при підборі порівняльного матеріалу - зразків, належать достатність та достовірність.

Достатність - з точки зору якості та кількості. 3іставлюваність матеріалів для порівняння в почеркознавчій експертизі - якість зразків почерку (підпису) ймовірного виконавця рукопису, який досліджується, що полягає у відповідності порівняльного матеріалу рукопису, що надійшов на дослідження, за мовою, видом документа, його змістом, часом та умовами виконання. Співставлення зразків є необхідною передумовою проведення глибокого та всебічного порівняльного дослідження в процесі ідентифікації. Достатня кількість зразків означає такий їхній обсяг, який би забезпечував можливість повного та всебічного співставлення усіх ознак, які містяться у рукописі (підписі).

Достовірність матеріалів для порівняння в почеркознавчій експертизі - безперечність походження рукописів від осіб, в якості зразків почерку (підпису) яких вони направлені на експертизу. Забезпечується слідчим або судом шляхом здійснення установленої законом процедури, яка дозволяє переконатися у безперечній належності зразків почерку певній особі.

Достовірність вільних і в ряді випадків умовно-вільних зразків забезпечується шляхом пред`явлення відповідних рукописів особам, від імені яких вони значаться або належність яким припускається; достовірність експериментальних зразків - виконанням відповідних рукописів конкретною особою в присутності слідчого або суду. У випадку сумніву експерта в достовірності зразків останні повертаються органу, яким було призначено експертизу, для з`ясування їх походження. Під належною якістю зразків розуміється їхня порівнянність із досліджуваним об`єктом по ряду своїх характеристик. А саме: зразки повинні бути виконані тією ж мовою, що і досліджуваний документ, тому що інша мова передбачає іншу писемність із своєрідною будовою букв; розрив у часі виконання зразків та досліджуваного документа був мінімальним; вільні зразки за своїм змістом і цільовим призначенням належали до того ж виду документів, що і досліджуваний документ.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (частина перша статті 110 ЦПК України).

У статті 113 ЦПК України передбачено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Оскільки на спростування вказаних висновків експертів відповідачі не надали належних доказів, а також не заявляли клопотань про призначення у цій справі повторної чи додаткової експертизи в межах цієї справи, то колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, що надані позивачем висновки експертів, проведені під час розгляду справи № 520/9197/15 є належним і достовірним доказом на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 .

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, враховуючи висновки почеркознавчих експертиз, які проведені під час розгляду справи № 520/9197/15, не взяв до уваги та не врахував преюдиціальних фактів, встановлених під час її розгляду, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, у провадженні Київського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа № 520/9197/15 за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Фролової Р. В., треті особи на стороні відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про визнання незаконними та скасування нотаріальних дій і зобов`язання вчинити певні дії.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що під час призначення та проведення експертиз не було додержано вимоги законодавства, з огляду на що критично оцінив зазначені висновки та не прийняв їх як докази, визнавши недопустимими (т. 4, а. с. 202-209).

Постановою Одеського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року змінено в мотивувальній частині. Колегія суддів під час перегляду справи № 520/9197/15 вирішила відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з інших, ніж суд першої інстанції, підстав, а саме у зв`язку з тим, що позов пред`явлено до неналежного відповідача. Тому колегія суддів змінила оскаржуване рішення в частині мотивування, зазначивши єдину підставу для відмови у задоволенні позову - незалучення до участі у справі як відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Крім цього, у постанові зазначено, що доводи представника ОСОБА_1 про те, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не мають правового значення, оскільки без залучення до участі у справі належних відповідачів неможливо вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для задоволення чи відмови в задоволенні заявлених позивачем вимог (т. 4, а. с. 180).

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року змінено в частині мотивування в повному обсязі, питання щодо оцінки наданих до суду доказів під час перегляду в апеляційному порядку не вирішувалось, а отже, зазначені висновки підлягали оцінці під час розгляду цієї справи судом першої інстанції.

Враховуючи зазначене, посилання заявника в касаційній скарзі на преюдиційність обставин, встановлених у судових рішеннях у справі № 520/9197/15, є помилковими.

У зв`язку з чим є помилковим і посилання заявника на судову практику Верховного Суду щодо преюдиції, яка не є релевантною, через зміну Одеським апеляційним судом у постанові від 29 вересня 2021 року мотивувальної частини рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що висновки почеркознавчих експертиз, які здійснені під час розгляду справи № 520/9197/15 та проведені на підставі вільних зразків підпису позивача та її почерку, які відібрані за межами території України, не легалізовані в Україні, колегія суддів керується таким.

Процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення справжності підписів уповноважених посадових осіб, а також дійсності відбитків штампів, печаток, якими скріплено документ, називається легалізацією.

Легалізація документів охоплює такі категорії: 1) консульська легалізація; 2) апостилювання (проставлення штампа «Апостиль», іншими словами спрощена легалізація).

Консульська легалізація - це процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів, які були видані у країнах, що не підписали Гаазьку конвенцію про скасування консульської легалізації.

Апостиль - це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав - учасниць Гаазької конвенції про скасування вимог консульської легалізації іноземних офіційних документів.

Проставлення штампа «Апостиль» є спрощеним способом легалізації іноземних документів. На відміну від консульської легалізації, процедура апостилювання потребує значно менших затрат часу, оскільки потрібно звернутись тільки в один орган. Офіційні документи засвідчуються спеціальним штампом «Апостиль», який проставляється відповідним уповноваженим органом іноземної держави, в якій було видано цей документ.

Крім того, апостильовані документи можуть бути використані не лише в одній країні, а у всіх державах - учасницях Гаазької конвенції. Апостиль ставиться на оригіналі документа, його нотаріальній копії або може бути оформлений як додаток до нього.

Апостиль ставиться для використання документів у країнах, які підписали Гаазьку конвенцію, яка була прийнята в 1961 році, згода на обов`язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів» та вступила в силу в Україні в 2003 році.

США також є учасником Гаазької конвенції 1961 року, а тому здійснюють процедуру легалізації документів шляхом проставлення штампа «Апостиль». У США Апостиль являє собою сертифікат встановленого зразка на одній сторінці, прикладений до документа. Документ має бути апостильованим у тому штаті, в якому він був виданий. Кожен штат встановлює свою форму сертифіката, а завіряє його секретар штату або його заступник.

При цьому необхідно звернути увагу на те, що нотаріальні документи з США, незважаючи на доктринальну і формальну правоту щодо системних розбіжностей формування і функціонування сфери нотаріату в США і в Україні, визнаються і повинні визнаватись в Україні як документи з інших юрисдикцій в кожному конкретному випадку окремо. Водночас не можна ігнорувати здатність продукувати іншою країною легітимні документи.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

У статті 4 Гаазької конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, зазначено, що апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, котрий скріплюється з документом.

Адже без апостилю первинний документ не має юридичної сили в країні призначення.

Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; б) адміністративні документи; в) нотаріальні акти; г) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів.

Отже, на підставі вказаних приписів пункту «г» частини другої статті 1 Конвенції документи, видані особою приватного права, є офіційними документами та на них поширюються вимоги цієї Конвенції.

У статті 3 цієї Конвенції передбачено, що єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостилю компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Відповідно до статті 4 Конвенції передбачений у частині першій статті 3 цієї Конвенції апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції.

У пункті 13 Правил проставлення апостилю на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджених наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 05 грудня 2003 року № 237/803/151/5, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 12 грудня 2003 року за № 1151/8472, апостиль проставляється у формі відбитка штампа, візуалізації на папері апостилю, сформованого за допомогою програмних засобів ведення Реєстру у формі електронного документа, або візуалізації на папері апостилю, сформованого за допомогою інформаційної системи. Розмноження та копіювання (фотокопіювання) апостилю не дозволяється.

У разі проставлення апостиля на окремому від документа аркуші документ і аркуш з апостилем скріплюються шляхом прошивання ниткою (стрічкою) білого або червоного кольору в спосіб, який унеможливлює їх роз`єднання без пошкодження аркуша, та засвідчуються підписом і печаткою посадової особи компетентного органу. Кількість скріплених аркушів підтверджується підписом посадової особи, яка проставляє апостиль.

На аркуші з апостилем проставляється печатка компетентного органу так, щоб одна її частина була на аркуші з апостилем, а інша на останній сторінці документа.

Як вбачається з матеріалів справи, вільні зразки підпису позивача та її почерку відібрані в країні США, яка приєдналася до зазначеної Конвенції. Надані позивачем документи містять штамп «Апостиль». Тому на підставі частини другої статті 1 Гаазької конвенції надані стороною позивача для проведення почеркознавчої експертизи апостильовані документи є офіційними документами, на них поширюються вимоги цієї Конвенції та не розповсюджується вимога легалізації іноземних офіційних документів.

Крім того, надані стороною позивача для проведення почеркознавчої експертизи вільні та умовно-вільні зразки почерку та підпису достовірно виконані особою, щодо якої ставиться питання з ідентифікації її як виконавця досліджуваного рукопису, що засвідчено нотаріусом міста Маямі штату Флорида США, і відповідно на цих офіційних документах наявний штамп «Апостиль». При цьому в експерта не виникло сумніву в достовірності наданих йому зразків і він не повертав останні для з`ясування їх походження.

У зв`язку з чим безпідставні є доводи відповідача, що висновки почеркознавчих експертиз, які здійсненні під час розгляду справи № 520/9197/15 та проведені на підставі вільних зразків підпису позивача та її почерку, які відібрані за межами території України, не легалізовані в Україні.

Як вже зазначалося вище, спірна квартира вибула із володіння позивача у зв`язку із укладенням договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 14 серпня 2010 року, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р. В., яку позивач не підписувала. Доводи та надані стороною позивача докази відповідачі не спростовали.

Тому, враховуючи, що позивач не видавала довіреності від 14 серпня 2010 року на ім`я ОСОБА_4 , не уповноважувала його на відчуження від її імені та в її інтересах спірного нерухомого майна, у ОСОБА_4 на момент укладення договору купівлі-продажу спірної квартири зі ОСОБА_2 був відсутній необхідний обсяг дієздатності як представника на вчинення відповідних дій від імені довірителя, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належне на праві власності позивачу нерухоме майно вибуло з її володіння поза її волею та про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 серпня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 , від імені якої діяв на підставі довіреності ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 .

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Щодо витребування майна з володіння ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

У частині першій статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди мають враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

У ЦК України передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Такі ж права має законний володілець майна.

У ЦК України передбачено серед способів захисту порушених прав віндикацію та реституцію.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до статті 388 ЦК України витребування майна власником від добросовісного набувача можливе за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року в справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке надалі було відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їх волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Подібні висновки містяться у постанові від 24 квітня 2024 року в справі № 369/8410/20 (провадження № 61-4480св23).

Суди встановили, що 23 лютого 2011 року ОСОБА_2 відчужила спірну квартиру ОСОБА_3 , уклавши з останньою договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю. за реєстровим № 427. Тобто ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири.

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Установивши, що спірна квартира вибула з власності позивача поза її волею, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, для витребування цієї квартири з володіння ОСОБА_3 на користь позивача.

Касаційна скарга не містить обґрунтованих доводів щодо висновків апеляційного суду про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України.

Щодо вимог ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити певні дії

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , зокрема, просила суд вказати в судовому рішенні, що воно підлягає виконанню шляхом реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру.

Відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 265 ЦПК України у разі необхідності в резолютивній частині рішення також вказується про порядок і строк виконання рішення.

Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 щодо порядку виконання судового рішення шляхом зазначення у резолютивній частині, що це рішення суду є підставою для реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру, апеляційний суд вказав, що такі вимоги відповідають положенням статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи специфіку спірних правовідносин.

Так, суд апеляційної інстанції не врахував, що у пункті 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то ефективним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для відновлення його права. Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Враховуючи зазначене, задоволення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності позивача. У зв`язку з чим, враховуючи спірні правовідносини, не є необхідним у резолютивній частині встановлювати порядок виконання судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині задоволення вимог позивача щодо встановлення порядку виконання рішення шляхом зазначення у резолютивній частині, що це рішення суду є підставою для реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру.

Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 520/2294/17 (провадження № 61-9181св23).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Враховуючи наведене, а також доводи касаційної скарги, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 в частині встановлення порядку виконання рішення суду шляхом зазначення в резолютивній частині, що це рішення суду є підставою реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру. В іншій частині оскаржене судове рішення підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 402 403 409 410 412 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2023 року в частині встановлення порядку виконання рішення шляхом зазначення у резолютивній частині, що це рішення суду є підставою для реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_1 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та права власності ОСОБА_7 на квартиру, скасувати.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

В. В. Пророк

О. М. Ситнік