Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.04.2019 року у справі №369/4042/18

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 369/4042/18

провадження № 61-6949св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: виконавчий комітет Центрально-Міської районної у місті ради, служба у справах дітей та сім'ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року в складі судді: Ковальчук Л. М., та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 рокув складі колегії суддів: Крижанівської Г. В., Оніщука М. І., Чобіток А. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2, треті особи: виконавчий комітет Центрально-Міської районної у місті ради, служба у справах дітей та сім'ї Києво-Святошинської РДА Київської області, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та надання дозволу на реєстрацію місця проживання неповнолітніх дітей без письмової згоди матері.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 з ОСОБА_2 перебував у шлюбі від якого мають спільних дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

У січні 2016 року відповідач разом з дітьми залишила спільне з позивачем помешкання і вже два роки винаймає інше житло. Маючи на меті продати житло, позивач звернувся до ОСОБА_2 з проханням надати йому нотаріально оформлену згоду на реєстрацію обох дітей в будинку АДРЕСА_1, з одночасним зняттям їх з реєстрації в квартирі АДРЕСА_2, проте згоди надано не було.

ОСОБА_1 просив:

визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2;

надати дозвіл ОСОБА_1 на реєстрацію місця проживання його малолітніх дітей в будинку АДРЕСА_1, з одночасним зняттям з реєстрації місця проживання за адресою: квартира АДРЕСА_2, уповноваженим органом, без письмової згоди матері ОСОБА_2.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

ОСОБА_1 не надано належних і допустимих доказів щодо порушення його прав;

відповідно до статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом;

відповідач разом з дітьми була вимушена в кінці 2015 року - на початку 2016 року залишити спірну квартиру внаслідок агресивної поведінки позивача. Позивачем, у свою чергу, не надано суду належних і допустимих доказів, що відповідачка без поважних причин відсутня у спірному житлі, що було б підставою для застосування судом вимог статті 405 ЦК України, на які позивач посилався у позові. Вимоги позивача не ґрунтуються на вимогах закону та фактичних обставинах справи які вказують на не проживання відповідача та її дітей в спірній квартирі з поважних причин. Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту;

відповідно до частини 2 статті 3 СК України дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Тобто тривале проживання дітей у іншому місці також не є підставою для втрати ними сервітуту;

колегія суддів відхилила посилання ОСОБА_1 на те, що через реєстрацію інших осіб він не може, як власник квартири, реалізувати своє право щодо розпорядження майном, оскільки вказана квартира перебуває під арештом відповідно до постанови про арешт майна боржника від 11 квітня 2018 року в рамках виконавчого провадження № 56034517 та наголосила на недопущення порушень житлових прав неповнолітніх дітей.

колегія суддів погодилася із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволені позовних вимог про надання дозволу на реєстрацію місця проживання неповнолітній дітей без письмової згоди матері. Правильним є висновок суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем обставин, що дітям гарантуються належні умови проживання у буд. АДРЕСА_1, оскільки позивач є власником Ѕ будинку, відомості щодо побутових умов вказаного житла матеріали справи не містять;

крім того діти навчаються у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 3 саме за місцем своєї реєстрації. З 2015 року по даний час діти займаються в колективі естрадно-спортивного клубу в м. Вишневому, відвідують заняття і приймають участь у виступах, що відповідає Порядку зарахування, відрахування та переведення учнів до державних та комунальних закладів освіти для здобуття повної загальної середньої освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 16 квітня 2018 року № 367, яким передбачено, що дитина має відвідувати заклад освіти, за яким закріплена територія обслуговування, на якій проживає ця дитина. Також діти обслуговуються в медичній установі за місцем реєстрації проживання.

Аргументи учасників справи

У квітні 2019 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

висновок за результатами перевірки по повідомленню від ОСОБА_2, ЖЕО № 2015004371 від 23 грудня 2015 року, складений 25 грудня 2015 року інспектором Вишнівського відділення Києво-Святошинського ВП Литвиненком С. А., підтверджує особисте волевиявлення відповідача змінити своє місце проживання. У матеріалах справи відсутні докази неадекватної, агресивної поведінки позивача по відношенню до відповідача. Відповідачем не надано належні докази, які б свідчили про те, що вона намагалася в будь-який спосіб заселитися до належного позивачу житлового приміщення або розглядала його як постійне місце проживання своєї сім'ї.

Позивачем було надано усі належні та допустимі докази не проживання відповідача у відповідному житлі з власної волі, а не у зв'язку з вимушеними, поважними причинами;

відповідач не оспорювала в суді першої інстанції факт її не проживання в житлі з січня 2016 року. На підтвердження факту не проживання відповідача у житлі позивачем було надано: акт № 1/04-1179 депутата Вишневої міської ради VII скликання Поліщука О. В. від 10 липня 2016 року; акт обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї ОСОБА_1 від 26 липня 2016 року; акт №1/04-235 депутата Вишневої міської ради VII скликання ОСОБА_6 від 24 січня 2018 року. Надані Акти засвідчують факт не проживання відповідача понад три роки.

Суди не встановили, з якого періоду відповідач не проживає у житлі позивача та чи є причини не проживання поважними у розумінні статей 405, 406 ЦК України;

згідно статті 391 ЦК України власник майна має право на усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав;

арешт, накладений на житло є тимчасовим заходом забезпечення виконавчого провадження і не може бути підставою відмови в задоволенні позову про визнання відповідача такою, що втратила право користування відповідним жилим приміщенням;

суди не дослідили позовну вимогу про надання дозволу позивачу на реєстрацію місця проживання його малолітніх дітей за адресою його реєстрації без письмової згоди відповідача. Позивач не заявляв вимоги про визнання дітей такими, що втратили право користування належним йому житлом. Реєстрація місця проживання не наділяє правом власності. Позивач є єдиним власником вказаного житла, тому право розпорядження ним належить виключно позивачу. Позивач за будь-яких обставин не залишить своїх дітей без опіки та уваги.

У травні 2019 року ОСОБА_2 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Відзив мотивований тим, що внаслідок побутових сварок та домашнього психологічного насильства відповідач вимушено покинула спірне житло разом із дітьми і почала жити у знайомих у сусідньому будинку. Психологічне насильство є поважною причиною залишення спірного житла. Наявність арешту, накладеного на спірну квартиру, суперечить реальним намірам позивача продати її. Реєстрація місця проживання малолітніх дітей в будинку іншого міста іншої області є очевидним погіршенням матеріально-побутового забезпечення дітей і до цього не можна ставитися формально.

У травні 2019 року ОСОБА_1 надав письмові пояснення, в яких зазначає про безпідставність доводів, викладених у відзиві на касаційну скаргу.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 березня 2016 року.

У сторін є двоє дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно договору купівлі-продажу квартири від 29 липня 2002 року, реєстровий номер 3575, квартира за адресою: АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_1.

Відповідно до довідки № 31 від 17 січня 2018 року про реєстрацію місця проживання особи, за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5.

Актом обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї ОСОБА_1 від 26 липня 2016 року, складеного головним спеціалістом у справах дітей ОСОБА_7 та провідним спеціалістом із соціальної роботи ЦСССДМ Колбасенко Н. В., було встановлено, що на момент обстеження житла з ОСОБА_1 перебували його неповнолітні діти, а їх мати - ОСОБА_2 на певний час вибула за кордон.

Актом № 1/04-235 депутата Вишневої міської ради VII скликання ОСОБА_6 від 24 січня 2018 року підтверджується, що під час його візиту 24 січня 2018 року в квартирі ОСОБА_1 було встановлено, що ОСОБА_2 в ній не проживає, про що свідчить відсутність її особистих речей та свідчення сусідів-свідків.

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:

"спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім'ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею - ОСОБА_1 та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір'ю.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що:

"у частині 1 статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин 1 та 2 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини 1 статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору".

Згідно з частинами 1 , 2 та 3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не надав оцінки факту того, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; не звернув уваги на те, що під час ухвалення судового рішення про виселення колишніх членів сім'ї виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 та 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року скасувати.

Передати справу № 369/4042/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук