ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 751/1044/23
провадження № 61-16745св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Кінебасом Олексієм Михайловичем, на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року у складі судді Овсієнко Ю. К. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 рокуу складі колегії суддів: Шитченнко Н. В., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позов мотивований тим, що 01 листопада 2021 року між ОСОБА_3
і ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав у борг кошти в розмірі 80 000,00 дол. США. На підтвердження отримання коштів ОСОБА_2 написав розписку, в якій сторони визначили строк повернення боргу до 01 травня 2022 року, проте зобов`язання щодо повернення коштів
у визначений строк відповідач не виконав.
01 лютого 2023 року між первісним кредитором ОСОБА_3 і ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого ОСОБА_1 набув статус кредитора за розпискою від 01 листопада 2021 року та право вимоги до боржника ОСОБА_2 щодо повернення боргу у розмірі
104 000,00 дол. США, який складається з основного боргу у сумі
80 000,00 дол. США і процентів за користування грошовими коштами у розмірі 24 000,00 дол. США за період з 01 листопада 2021 року до 01 лютого 2023 року.
ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь борг в розмірі 104 000,00 дол. США.
У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним.
Зустрічний позов мотивований тим, що договір позики між ОСОБА_2
і ОСОБА_3 , а саме розписка від 01 листопада 2021 року, є удаваним та був складений на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики - розпискою від 03 жовтня 2019 року, за якою позивач брав у борг
у ОСОБА_1 14 000,00 дол. США, проте розписку склав на ім`я ОСОБА_3 .
Розписка від 01 листопада 2021 року написана ним як гарантія оплати боргу та значних відсотків за договором позики (розпискою) від 03 жовтня 2019 року, «похідної» розписки від 29 червня 2021 року та передання будівлі, яка належить йому на праві власності ( АДРЕСА_1 ) під заставу. Посилався на те, що важкий психологічний стан ОСОБА_2 після смерті батька тривав до початку 2022 року, чергова розписка писалася фактично під впливом тяжкої обставини. Вважав, що є підстави для визнання судом розписок від 29 червня 2021 року та від 01 листопада 2021 року недійсними на підставі статті 233 ЦК України - як правочини, які вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Кошти у розмірах, що вказані
у розписках від 29 червня 2021 року та від 01 листопада 2021 року, позивачу фактично не передавалися, а їх розмір визначено з урахуванням заборгованості за розпискою від 03 жовтня 2019 року та розрахунку відсотків відповідно до розписки від 29 червня 2021 року.
ОСОБА_2 просив визнати удаваним договір позики (розписку), укладений
01 листопада 2021 року між ним і ОСОБА_3 , та визнати цей договір таким, що укладений на виконання зобов`язань за реальним договором позики (розпискою) від 03 жовтня 2019 року; визнати удаваним договір позики (розписку), укладений 29 червня 2021 року між ним і ОСОБА_3 , та визнати цей договір таким, що укладений на виконання зобов`язань за реальним договором позики (розпискою) від 03 жовтня 2019 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 104 000,00 дол. США.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд першої інстанції виходив з того, що розписка від 01 листопада 2021 року є належним, допустимим і достатнім доказом, не спростованим відповідачем іншими належними письмовими доказами, та підтверджує факт укладення між сторонами договору позики грошових коштів у сумі 80 000,00 дол. США, які відповідач зобов`язався повернути до 01 травня 2022 року, проте порушив взяті на себе зобов`язання щодо строку повернення коштів, що спричинило виникнення заборгованості.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору позики удаваним, суд указав на те, що позивач не надав належних
і допустимих доказів того, що правочин - договір позики відповідно до розписки від 01 листопада 2021 року вчинено з метою приховання іншого правочину, і що воля сторін при укладенні такого договору була спрямована на настання інших правових наслідків, ніж ті, що визначені умовами цього правочину, та між сторонами виникли інші права та обов`язки, а не ті, що випливають зі змісту договору позики. Суд не взяв до уваги доводи ОСОБА_2 про те, що розписка була складена під примусом, оскільки належних доказів цього не надано.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
22 листопада 2023 року представник ОСОБА_2 - Кінебас О. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що розписка від 01 листопада 2021 року на суму 80 000,00 дол. США була складена внаслідок нарахування ОСОБА_5 відсотків на залишок боргу за розпискою від 03 жовтня 2019 року. Суди першої
і апеляційної інстанцій не надали оцінки розпискам, які передували укладенню розписки від 01 листопада 2021 року, оскільки вони доводять факт того, що передання коштів у розмірі 80 000,00 дол. США не було.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі 369/3340/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі 707/2606/16-ц.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 листопада 2023 року касаційну скаргу передано судді-доповідачу
Олійник А. С.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Новозаводського районного суду м. Чернігова.
13 березня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2024 року зупинено виконання рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року до закінчення касаційного провадження.
Згідно з протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 жовтня 2024 року касаційну скаргу і матеріали справи
№ 751/1044/23 передано судді-доповідачу Коротуну В. М.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Короткий зміст фактичних обставин справи
01 листопада 2021 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір позики у вигляді розписки, за умовами якого ОСОБА_2 взяв у борг
у ОСОБА_3 кошти в розмірі 80 000,00 дол. США зі сплатою 2 % від суми коштів щомісячно. Строк повернення коштів сторони визначили до 01 травня
2022 року. За умовами договору позики ОСОБА_2 у разі неповернення коштів зобов`язався передати у заставу приміщення за адресою:
АДРЕСА_1 . У розписці ОСОБА_2 зазначив, що гроші отримав до підписання договору.
01 лютого 2023 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого ОСОБА_1 отримав право вимоги щодо виконання зобов`язань ОСОБА_2 за розпискою від
01 листопада 2021 року, а саме сплати боржником коштів в сумі
80 000,00 дол. США і 24 000,00 дол. США відсотків.
Згідно з оригіналами розписок від 03 жовтня 2019 року ОСОБА_2 взяв у борг
у ОСОБА_3 кошти в розмірі 14 000,00 дол. США зі сплатою 0,8 % добових та строком повернення до 30 жовтня 2019 року; від 29 червня 2021 року
ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_3 кошти в розмірі 32 500,00 дол. США зі сплатою 0,8 % добових та строком повернення до 30 липня 2021 року.
Кошти за розпискою від 01 листопада 2021 року у встановлений строк відповідач не повернув й заходів щодо цього не вживав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.
Надаючи оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд враховує таке.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання
з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.
У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Системний аналіз норм статті 1046 1047 ЦК України свідчить, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо
в тексті такого договору сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 зазначено, що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору;
б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року
у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року
у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 та
від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа,
і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року
у справі № 464/3790/16-ц).
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми (постанови Верховного Суду від 10 грудня
2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі
№ 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, від 10 травня 2022 року у справі
№ 153/943/19, від 14 вересня 2022 року у справі № 130/82/2015, від 28 лютого 2024 року у справі № 369/5625/16-ц).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися,
а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У статті 629 ЦК України закріплено один із принципів, на якому базується цивільне право, - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду
у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року
у справі № 355/385/17).
Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передання грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені в статті 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У статті 233 ЦК України унормовані правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини. За приписами наведеної норми правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв`язку з вчиненням цього правочину.
Верховний Суд виходить з того, що ознаками правочину, який підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (зокрема, реалізація за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто особа усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.
Для кваліфікації правочину за статтею 233 ЦК України необхідна обов`язкова наявність двох умов у сукупності: тяжких обставин і вкрай невигідних умов вчинення правочину. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладення саме з метою усунення обставин).
Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).
У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити,
є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести:
а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані
у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі
№ 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року
у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановили характер спірних правовідносин та застосували норми матеріального права, обґрунтовано виходили з того, що доказів вчинення ОСОБА_2 оспорюваного правочину під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах не надано, що виключає можливість визнання правочинів недійсними відповідно до статті 233 ЦК України.
ОСОБА_2 також не довів удаваність зазначеного правочину, у зв`язку з чим суди відхилили його посилання на статтю 235 ЦК України та визнали необґрунтованими доводи про те, що воля сторін була спрямована не на укладення договору позики, а на повернення коштів за іншим договором позики, оскільки, виходячи зі змісту оспорюваного договору, при його укладенні позичальник мав на меті отримати фінансову допомогу з умовою повернення її позикодавцю у встановлений договором строк, що відповідає ознакам договору позики.
Встановивши, що розписка, складена ОСОБА_2 з метою підтвердження боргових зобов`язань, які виникли у нього перед ОСОБА_1 , містить інформацію про отримання ним коштів у сумі 80 000,00 дол. США та про їх повернення до 01 травня 2022 року, проте умови договору позики щодо повернення боргу відповідач не виконав, кошти у строк, встановлений розпискою, не повернув, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення суми боргу та відсотків згідно умовам договору в сумі 24 000,00 дол. США та про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог.
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених
у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником
у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої і апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє
в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від
25 липня 2023 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від
18 жовтня 2023 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції
у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Кінебасом Олексієм Михайловичем, залишити без задоволення.
Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 рокузалишити без змін.
Поновити виконання рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
Є. В. Коротенко
М. Є. Червинська