Постанова

Іменем України

25 березня 2020 року

місто Київ

справа № 569/1646/14-ц

провадження № 61-5020св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Заповіт», ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Заповіт» на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 08 серпня 2017 року у складі судді Денисюка П. Д. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Шеремет А. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про стягнення з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Заповіт» (далі - СТОВ «Заповіт», товариство) та ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 50 000, 00 дол. США, що еквівалентно 1 292 144, 50 грн, та трьох відсотків річних у розмірі 218 992, 64 грн.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 14 листопада 2011 року між нею та СТОВ «Заповіт» укладено договір позики, згідно з яким відповідачу передано у позику 400 000, 00 грн, що на день надання коштів у позику еквівалентно 50 000, 00 дол. США; грошові кошти були передані під час підписання договору. Відповідно до умов договору позика надавалася терміном з 14 листопада 2011 року до 14 грудня 2011 року. Однак у встановлений строк позичальник грошові кошти не повернув, чим порушив умови договору та положення Цивільного кодексу України про недопустимість односторонньої відмови від зобов`язання. На момент подачі позову до суду відповідач грошові кошти не повернув.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідач СТОВ «Заповіт» позов не визнало, звернулося до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору позики від 14 листопада 2011 року.

В обґрунтування позову зазначив, що договір підписаний неповноважною особою ОСОБА_2 , який не мав повноважень на укладення договору. Окрім цього, відсутні докази передачі грошових коштів, як то розписка чи інший документ.

ОСОБА_2 первісний позов не визнав, зазначив, що грошові кошти не отримував.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду від 08 серпня 2017 року первісний позов задоволено частково. Стягнуто із СТОВ «Заповіт» на користь ОСОБА_1 50 000, 00 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 292 144, 50 грн, три проценти річних у сумі 218 992, 64 грн, вирішено питання про розподіл судового збору. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.

Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 позичила на підставі відповідного договору, укладеного у письмовій формі, на користь СТОВ «Заповіт», від імені якого діяв ОСОБА_2 , 400 000, 00 грн, що на той момент відповідно до офіційного курсу НБУ еквівалентно 50 000, 00 дол. США. Прострочивши виконання грошового зобов`язання, товариство порушило умови договору позики, у зв`язку із чим повинно було повернути одержані грошові кошти в національній валюті України згідно із офіційним курсом НБУ, який діяв на день ухвалення рішення, та суму трьох процентів річних. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд керувався тим, що ОСОБА_1 не знала і не могла знати, що ОСОБА_2 не є директором, він надав статут підприємства, бухгалтерську та іншу документацію щодо предмета господарської діяльності товариства, а відтак у неї не виникло сумніву щодо того, що він є повноважним представником, крім того підпис на договорі позики відповідно до вимог статті 207 ЦК України скріплено печаткою товариства, відтак ОСОБА_2 діяв від імені товариства і в його інтересах. Будь-яких обґрунтованих доказів, що можуть підтвердити недотримання сторонами вимог під час укладання кредитного договору не надано. Разом з тим, під час розгляду справи підстав для визнання недійсним правочину відповідачем не надано, не добуто їх і судом.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 12 грудня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що оскільки СТОВ «Заповіт» не виконало обов`язок з повернення грошових коштів у відповідний строк, право позивача підлягало захисту у судовому порядку. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, які він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину. Оскільки сторони договору - ОСОБА_1 і СТОВ «Заповіт» до вирішення спірних відносин між ними у судовому порядку не оспорювали факт вчинення ОСОБА_3 і ОСОБА_2 договору позики, тому суд визнав що вони погодилися з ним, тобто цей договір ними схвалено, що відповідає цивільно-правовому принципу «мовчазної згоди».

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у березні 2018 року, СТОВ «Заповіт» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким відмовити у первісному позові, зустрічний позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується доводами про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначив, що спірний договір підписаний ОСОБА_2 від імені юридичної особи, однак він не належав до органів управління СТОВ «Заповіт» та не очолював їх, не був директором або іншою особою, яка б відповідно до установчих документів мала право укладати від імені юридичної особи правочини. Суди також не звернули увагу, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували саме факт отримання грошових коштів юридичною особою - розписки, прибуткові касові ордери, квитанції, які б свідчили про внесення грошових коштів у касу юридичної особи. Окрім цього, спірний договір від імені позивача підписаний ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої 15 вересня 2005 року. Однак відповідно до тексту зазначеної довіреності ОСОБА_1 не уповноважувала ОСОБА_3 на розпорядження її грошовими коштами шляхом передачі їх у позику та на укладення відповідних договорів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою, ухвалою від 21 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у березні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 14 листопада 2011 року між СТОВ «Заповіт» (позичальник), від імені якого діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 (позикодавець), від імені якої діяв ОСОБА_3 , підписано договір позики.

За умовами зазначеного договору позикодавець передає, а позичальник одержує у позику 400 000, 00 грн, що в еквіваленті на день укладення правочину складало 50 000, 00 дол. США.

Строк позики визначено з 14 листопада 2011 року до 14 грудня 2011 року.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

Відповідно до положень статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову, керувалися тим, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику.

Водночас, суди не врахували, що на доведення факту передачі грошової суми позивачем не було надано розписки позичальника на підтвердження отримання ним грошових коштів за спірним договором позики.

Також Верховний Суд визнає передчасним висновки судів щодо того, чи містив підтвердження виконання умов з передачі грошових коштів позичальнику і сам договір позики від 14 листопада 2011 року. Так, відповідно до пункту 2 зазначеного договору грошові кошти передаються під час підписання цього договору.

Окрім цього, Верховний Суд врахував, що підставою позову зазначено те, що СТОВ «Заповіт» за оспорюваним договором як юридичною особою отримано суму позики. Під час нового розгляду суди зобов`язані перевірити, чи наявні відповідні докази внесення грошових коштів у касу підприємства чи зарахування на рахунок юридичної особи.

Укладаючи угоду з юридичною особою, позивач мала передбачати, що стосовно юридичних осіб діють спеціальні правила обліку та прийняття грошових коштів від інших осіб, зокрема й фізичних, що дотримані не були.

За правилами пункту 2.6 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 січня 2005 року за № 40/10320, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин враховуючи час укладення зазначеного договору позики, уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися. Оприбуткуванням готівки в касах підприємств, які проводять готівкові розрахунки з оформленням їх касовими ордерами і веденням касової книги відповідно до вимог глави 4 цього Положення, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів. Відповідно до пункту 4.1 наведеного Положення з метою забезпечення здійснення розрахунків готівкою підприємства повинні мати касу, а їх керівники мають забезпечити належне облаштування цієї каси та надійне зберігання готівкових коштів у ній.

Окрім наведеного Верховним Судом враховано, що відповідно до пункту 5 договору позики від 14 листопада 2011 року з метою забезпечення позики позикодавець зобов`язується укласти договір застави.

Позивач не надав доказів укладення договору застави між сторонами на виконання вимог договору позики, що доводить неналежне виконання вимог договору позики від 14 листопада 2011 року.

Верховним Судом також враховано, що на аналогічну суму - 400 000, 00 грн між сторонами укладені й інші договори: договір про інвестування у вирощування великої рогатої худоби від 14 листопада 2011 року, договір про спільну діяльність від 20 грудня 2011 року. Факт укладення зазначених договорів та отримання за ними коштів ОСОБА_2 не заперечував, однак зазначені договори не є предметом позову, позивач не посилався на них як на підставу позову.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, заявник зазначав на те, що грошові кошти за спірним договором позики від 14 листопада 2011 року СТОВ «Заповіт» не отримували. При цьому заявник стверджував, що між сторонами існували інші правовідносини, що виникли внаслідок укладення договору про інвестування у вирощування великої рогатої худоби від 14 листопада 2011 року та договору про спільну діяльність від 20 грудня 2011 року.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій не врахували зазначені обставини, не встановили природу правовідносин, що виникли між сторонами у справі та не виконали обов`язку дослідження усіх наявних доказів у справі, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову та відмови у зустрічному позові.

Як наголошено у Рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Суд може визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, однак зобов`язанийвстановити обставини, які підлягають доказуванню і зобов`язаний вжити всіх необхідних заходів з метою встановлення істини. Принцип змагальності не виключає необхідності всебічного та повного дослідження всіх обставин справи задля встановлення об`єктивної істини та об`єктивноговирішення справи.

Судам необхідно встановити природу правовідносин, що виникли між сторонами, встановити, чи були реально отримані грошові кошти за договором та у разі встановлення такого факту з`ясувати, на виконання якого саме договору були отримані ці кошти.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За таких обставин, оскільки недоліки, допущені судами першої та апеляційної інстанцій не можуть бути усунені під час касаційного розгляду справи, судові рішення першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно об`єктивно дослідити зазначені у цій постанові докази у сукупності з іншими доказами у справі, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Заповіт» задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 08 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 12 грудня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко