Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.04.2021 року у справі №523/15791/18
Постанова КЦС ВП від 14.04.2022 року у справі №523/15791/18

Постанова

Іменем України

14 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 523/15791/18

провадження № 61-6535св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенко В. М., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 ,

відповідач - Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу адвоката Немерцалової Світлани Володимирівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 січня 2020 року у складі судді Середи І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2021 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради (далі - Департамент) про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання.

Позовну заяву мотивувала тим, що 17 січня 2018 року вона отримала лист від Департаменту з повідомленням про зняття її та доньки з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення відповідача позивач вважала помилковим та таким, що порушує її права та права малолітньої доньки, оскільки гуртожиток за вказаною адресою знаходиться на балансі Об`єднання співвласників гуртожитку «Заболотного 26-А» (далі - ОСГ «Заболотного 26-А»), яким укладено з нею договір найму житла, що є підставою для реєстрації їх місця проживання. Позивач також вважала, що Департамент вийшов за межі своїх повноважень.

Позивач просила суд:

визнати незаконним та скасувати рішення директора Департаменту Абрамова Є. Г. від 15 листопада 2017 року про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 з одночасним зняттям з реєстрації з попереднього місця проживання з адреси: АДРЕСА_2 , та скасування реєстрації місця проживання малолітньої ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 ;

зобов`язати адміністратора міського відділу державних адміністративних послуг управління державних адміністративних послуг Департаменту Рубана М. Ю. поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

зобов`язати адміністратора міського відділу державних адміністративних послуг управління державних адміністративних послуг Департаменту Рубана М. Ю. поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Суворовський районний суд м. Одеси ухвалою від 16 листопада 2018 року відмовив у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Департаменту про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання.

Одеський апеляційний суд постановою від 26 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 16 листопада 2018 року скасував, справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Рішенням від 24 січня 2020 року Суворовський районний суд м. Одеси у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що у ОСГ «Заболотного 26-А» відсутні повноваження на укладення договорів найму житла в будинку гуртожитку, а тому договір найму житла в будинку гуртожитку від 25 липня 2016 року про надання у тимчасове користування приміщень, що знаходяться у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , не має правових наслідків та не може бути підставою для реєстрації місця проживання позивачів за цією адресою.

Права позивачів не були порушені, відповідач діяв в межах наданих повноважень відповідно до норм законодавства України і на законних підставах, у зв`язку з відсутністю документу підтверджуючого право на проживання, скасував реєстрацію позивачів за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановоювід 16 березня 2021року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 січня 2020 року залишив без змін.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави суму судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 2 305,20 грн.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що договір найму житла в будинку гуртожитку, укладений з ОСГ «Заболотного 26-А», не мав правових наслідків, тому не міг стати підставою для реєстрації місця проживання позивачів за цією адресою.

Постановою від 04 вересня 2018 року Апеляційний суд Одеської області скасував заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 липня 2016 року та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСГ «Заболотного 26-А» про визнання права користування та про зобов`язання вчинити певні дії.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року, яке набрало законної сили на час вирішення справи у суді апеляційної інстанції, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення від 15 листопада 2017 року про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 , з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 ; визнання протиправним та скасування рішення від 15 листопада 2017року про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_3 ; зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 відмовлено повністю. Суд у цій справі виходив із того, що позовні вимоги ОСОБА_1 не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, адвокат Немерцалова С. В. в інтересах ОСОБА_1 просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 17 червня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 08 лютого 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження адвокат Немерцалова С. В. в інтересах ОСОБА_1 зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статті 41 47 Конституції України, статті 8 Конвенції про захист людини і основоположних свобод, а також застосування практики Європейського суду з прав людини, у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, від 04 серпня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц; висновку щодо застосування статті 116 ЖК Української РСР та практики Європейського суду з прав людини, у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц; застосування статті 16 ЦК України та статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17.

Касаційну скаргу мотивувала тим, що кімната у гуртожитку є житлом позивача у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенціїпро захист людини і основоположних свобод, що викликає певні правові наслідки; сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для позбавлення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, суд апеляційної інстанції не врахував, що родина позивача є малозабезпеченою; відсутні підстави для зняття з реєстрації місця проживання позивача.

У липні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, щовідповідно до рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 26 травня 2009 року № 521, гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_4 , знаходиться у комунальній власності територіальної громади міста Одеси.

Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 24 вересня 2010 року № 479 гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_4 , переданий на баланс ОСГ «Заболотного 26-А».

Пунктом 3.2.4. Положення про Суворовську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 28 лютого 2011 року № 384-VI «Про затвердження положень про виконавчі органи Одеської міської ради» від 13 лютого 2014 року № 4584-УІ, редакція якого діяла до 07 грудня 2016 року, Суворовська районна адміністрація виконувала функції уповноваженого органу власника житлового фонду жилих та нежилих приміщень, а також, відповідно до пункту 3.2.7 видавала ордери на жилі приміщення в гуртожитках, які перебувають на балансі територіальної громади міста та видає розпорядження про укладання договорів найму жилих приміщень в указаних гуртожитках; вирішує питання укладення та внесенню змін до договорів найму жилих приміщень та їх бронювання.

Департаментом здійснено реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , та здійснено реєстрацію місця проживання малолітньої доньки позивача, ОСОБА_2 , за адресою реєстрації місця проживання матері.

Для вчинення реєстрації місця проживання до Департаменту ОСОБА_1 надала пакет документів, передбачених статтею 6 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207, що містив зокрема, договір найму житла в будинку гуртожитку від 25 липня 2016 року про надання у термінове користування приміщень, що знаходяться у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного з ОСГ «Заболотного 26-А» в особі голови правління Статнік Л. О., яка діяла на підставі Статуту з однієї сторони, та ОСОБА_1 - з іншої.

На виконання резолюції директора Департаменту від 18 квітня 2017 року на лист Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 03 квітня 2017 року № 01-05-6/5вх, Департаментом здійснено перевірку підстав реєстрації місця проживання позивачів та, за її результатами, прийнято рішення про скасування зазначеної реєстрації.

Підставою для прийняття цього рішення стала відсутність документів, що підтверджують право на проживання у житлі.

Заочним рішенням від 14 липня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси у справі визнав за ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , право користування приміщеннями в будинку гуртожитку АДРЕСА_4 , а саме: приміщення № 739 (житлова кімната) площею 16,7 кв. м; приміщення № 738 (коридор) площею 4,8 кв. м; приміщення № 737 (туалет) площею 1,3 кв. м; приміщення № 721 (кухня) площею 3,0 кв. м. Зобов`язав ОСГ «Заболотного 26-А» укласти з ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , договір найму жилих та підсобних приміщень в будинку гуртожитку АДРЕСА_4 , а саме приміщення № 739 (житлова кімната) площею 16,7 кв. м; приміщення № 738 (коридор) площею 4,8 кв. м; приміщення № 737 (туалет) площею 1,3 кв. м; приміщення № 721 (кухня) площею 3,0 кв. м.

На виконання заочного рішення, 25 липня 2016 року ОСГ «Заболотного 26-А» та ОСОБА_1 уклали договір найму житла в будинку гуртожитку.

Постановою від 04 вересня 2018 року Апеляційний суд Одеської області у справі № 523/8891/16-ц заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 липня 2016 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 відмовив.

Постановоювід 11 червня 2020 року Верховний Суд у справі № 523/8891/16-ц постанову Апеляційного суду Одеської області від 04 вересня 2018 року залишив без змін.

Апеляційний суд Одеської області у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 523/8891/16-ц встановив, що зобов`язання ОСГ «Заболотного-26А» укласти з ОСОБА_1 договір найму жилих та підсобних приміщень в будинку гуртожитку протирічить вимогам чинного законодавства, оскільки ОСГ «Заболотного 26-А» не наділено повноваженнями укладати договори найму у вказаному гуртожитку з його мешканцями або з іншими особами, оскаржуване судове рішення призвело до незаконного укладення договору найму житла в будинку гуртожитку з позивачкою ОСОБА_1 .

Більше того, між позивачем ОСОБА_1 та власником гуртожитку, яким є територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради, взагалі відсутні будь-які відносини як наймодавця та наймача. Таким чином, договір найму житла від 25 липня 2016 року був укладений між ОСОБА_1 і неналежною стороною, а саме з ОСГ «Заболотного 26-А» замість Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, що є незаконним. При цьому, за змістом статті 129 ЖК Української РСР, єдиною підставою для вселення на жилу площу в гуртожитку є ордер, однак матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 вселилась в жиле приміщення вказаного гуртожитку на підставі ордера, який між тим також не має права видавати ОСГ «Заболотного 26-А».

У провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходилась справа № 815/549/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування Рішення від 15 листопада 2017 року, зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання та рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року, яке набрало законної сили на час розгляду справи апеляційним судом, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради відмовлено. Суд виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_1 не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною першою статті 389 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу.

Підставою для скасування рішення повністю або частково із закриттям провадження в справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині є порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України).

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, виходив з того, що у ОСГ «Заболотного 26-А» відсутні повноваження на укладення договорів найму житла в будинку гуртожитку, а тому договір найму житла в будинку гуртожитку від 25 липня 2016 року про надання у тимчасове користування приміщень, що знаходяться у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , не має правових наслідків та не може бути підставою для реєстрації місця проживання позивачів за цією адресою.

Права позивачів не були порушені, відповідач діяв в межах наданих повноважень відповідно до норм законодавства України і на законних підставах, у зв`язку з відсутністю документу підтверджуючого право на проживання, скасував реєстрацію позивачів за адресою: АДРЕСА_1 .

Статті 124 125 Конституції України визначили, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад, а також пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових, відносин та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

За усталеною судовою практикою Верховного Суду, публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Таким чином, спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 815/549/18 (адміністративне провадження № К/9901/2455/19), між тими ж сторонами і за подібними вимогами, за позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення від 15 листопада 2017 року про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 , з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання; визнання протиправним та скасування рішення від 15 листопада 2017 року про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_3 ; зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання, дійшов висновку про те, що вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на протиправності дій Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради як суб`єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію місця проживання/перебування особи або зняття з реєстрації місця проживання. При цьому позивач не порушує перед судом питання, пов`язані з її правом на вказаний об`єкт нерухомого майна.

У цій справі відсутні інші особи, які претендують на житлове приміщення, правовідносини склалися виключно між позивачкою і суб`єктом владних повноважень та спір виник щодо правомірності його (суб`єкта владних повноважень) рішення.

Отже, у цій справі відсутній спір про право, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, який у межах спірних відносин діє як суб`єкт владних повноважень.

За таких обставин Верховний Суд у справі № 815/549/18 вважав помилковим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суди належним чином не визначили характер спору, суб`єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшли помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду.

Крім того, Верховний Суд у справі № 815/549/18 взяв до уваги, що ОСОБА_1 зверталася до Суворовського районного суду м. Одеси із цивільним позовом з аналогічними вимогами з тих самих підстав та ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 16 листопада 2018 року у цивільній справі № 523/15791/18 ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті провадження на підставі частини першої статті 186 ЦПК України, у зв`язку з тим що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Однак, постановою від 26 червня 2019 року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 16 листопада 2018 року скасував та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Наведене свідчить про те, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист.

У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»). У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.

Зокрема, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади.

При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення). У рішенні від 01.12.2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 1824 рішення).

Зважаючи на викладене Верховний Суд зазначає, що, з огляду на висновок щодо юрисдикційності цього спору, закриття провадження у цивільному судочинстві за аналогічними вимогами позивача не поставить під загрозу сутність гарантованих Конвенцією прав позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, оскільки розгляд позову заявниці відбудеться за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, суди попередніх інстанцій не врахували відсутності спору про право, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, який у межах спірних відносин діє як суб`єкт владних повноважень, та помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства та діяли не як суд, встановлений законом, в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити заяву без розгляду у відповідній частині.

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу.

Підставою для скасування рішення повністю або частково із закриттям провадження в справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині є порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України)

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, відповідно до статті 414 ЦПК України судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

Керуючись статтями 255 400 402 409 414 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Немерцалової Світлани Володимирівни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2021 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання, закрити.

Роз`яснити ОСОБА_1 , що розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

Роз`яснити ОСОБА_1 про наявність у неї права протягом десяти днів з дня отримання ними відповідної постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук