Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.10.2018 року у справі №310/4417/17

Постанова

Іменем України

08 липня 2020 року

м. Київ

справа № 310/4417/17-ц

провадження № 61-44993св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство "Сбербанк",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Порохня Ольга Вікторівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Сбербанк" на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року у складі судді Черткової Н. І. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 14 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року публічне акціонерне товариство "Сбербанк" (далі - ПАТ "Сбербанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Порохня О. В., про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 18 червня 2014 року ПАТ "Сбербанк" звернувся до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_1, як поручителя на підставі договору поруки від 17 жовтня 2012 року, про стягнення боргу за договором про відкриття кредитної лінії за виконання зобов'язань ТОВ
"РП "БРИЗ" (справа № 310/5117/14-ц).

21 липня 2014 року ОСОБА_1 укладено договір дарування житлового будинку, загальною площею 378,6 кв. м, житловою площею 151,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на користь сина - ОСОБА_2.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 жовтня 2014 року вищевказані позовні вимоги задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сбербанк" 21 833 987,76 грн та 3 654,00 грн судового збору.

Позивач вважав, що договір дарування вчинено з метою ухилення від виконання судового рішення про стягнення коштів, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича (стаття 234 ЦК України).

З 27 березня 2015 року до подання цього позову виконавчою службою не було стягнуто з ОСОБА_1 грошові кошти в примусовому порядку, ОСОБА_1 рішення суду в добровільному порядку не виконує.

Ураховуючи викладене, ПАТ "Сбербанк" просило суд визнати недійним договір дарування житлового будинку, укладений 21 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року у задоволенні позову ПАТ "Сбербанк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено фіктивність договору дарування, укладеного між відповідачами.

Невиконання рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 жовтня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів за договором поруки не підтверджує наявність умислу у сторін договору дарування житлового будинку від 21 липня 2014 року та на відсутність створення правових наслідків за цим правочином.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 14 серпня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Сбербанк" залишено без задоволення.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що подароване майно під арештом не знаходилось, наявність зобов'язання ОСОБА_1 перед позивачем не є безумовною підставою для обмеження розпорядження ОСОБА_1 належним йому нерухомим майном, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем фіктивності договору дарування у зв'язку з відсутністю наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором дарування, оскільки подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в натурі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2018 року акціонерне товариство "Сбербанк" (далі - АТ "Сбербанк") подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржені судові рішення й направити справу на новий судовий розгляд.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року поновлено АТ "Сбербанк" строк на касаційне оскарження рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року та постанови Апеляційного суду Запорізької області від 14 серпня 2018 року.

Відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 310/4417/17-ц з Бердянського міськрайонного суду Запорізької області.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 червня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2020 року справу за позовом ПАТ "Сбербанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Порохня О. В., про визнання договору дарування недійсним призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено докази, що доводять умисел боржника в уникненні від виконання зобов'язань та виведення майна з-під можливого звернення на нього стягнення в рахунок погашення кредитної заборгованості.

Цивільно-правовий договір, у тому числі й договір дарування, не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили.

Боржник (дарувальник), проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, та його син (обдаровуваний), які уклали договір дарування, діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно кредитора, оскільки договір дарування порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Суд не може залишати поза увагою такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, проігнорував та не зазначив причини незастосування правових позицій, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року (провадження № 6-9134св15) та постановах Верховного Суду України: від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 червня 2014 року ПАТ "Сбербанк" звернувся до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_1, як поручителя на підставі договору поруки від 17 жовтня 2012 року, про стягнення боргу за договором про відкриття кредитної лінії за виконання зобов'язань ТОВ "РП "БРИЗ" (справа № 310/5117/14-ц).

21 липня 2014 року ОСОБА_1 укладено договір дарування житлового будинку, загальною площею 378,6 кв. м, житловою площею 151,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на користь сина - ОСОБА_2.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 жовтня 2014 року позовні вимоги банку задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сбербанк" 21 833 987,76 грн та 3 654,00 грн судового збору.

ОСОБА_1 рішення суду в добровільному порядку не виконав.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга АТ "Сбербанк" підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина 1 статті 1 ЦК України).

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року (частина 1 статті 4 ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Частиною 1 статті 202 ЦК України пеедбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 -3 , 5 , 6 статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17-ц зроблено висновок, що з конструкції частини 3 статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили.

Боржник (дарувальник), проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, та його мати (обдаровувана), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора. Оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Установивши, що ОСОБА_1 знав про розгляд справи про стягнення з нього боргу за договором про відкриття кредитної лінії за виконання зобов'язань ТОВ "РП "БРИЗ", суди не врахували, що він міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно - житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Також суди не надали належної правової оцінки тому, що спірний договір дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином; чи направлені дії сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Позивач, звертаючись з позовом, звертав увагу судів на фіктивність договору, оскільки очевидним вважав укладення договору дарування з метою уникнення відповідальності за договором, на підтвердження своїх доводів, посилався на існування несплаченої до цього часу заборгованості. Відповідачі не спростували належними та допустимими доказами позовні вимоги, не надали пояснень щодо причин несплати боргу та необхідності укладення спірного договору дарування.

При укладенні договору дарування сторони достовірно знали про наявність спору в суді про стягнення значної суми кредитної заборнованості.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі № 6-2360цс16.

Таким чином, у порушення статей 89, 263, 264, 382 ЦПК України суди на зазначені вище положення закону уваги не звернули, неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, що призвело до неправильного вирішення справи.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноваження Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК Укпраїни), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Відповідно до пункту 1 частини 3 та 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суди належним чином не встановили правовідносини, які виникли між сторонами, не з'ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, тому суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове рішення.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини 3 та 4 статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства "Сбербанк" задовольнити.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 14 серпня 2018 року року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк