Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.03.2018 року у справі №489/1863/17

Постанова

Іменем України

10 вересня 2018 року

м. Київ

справа №489/1863/17

провадження № 61-649св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н.О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Миколаївська міська рада, виконавчий комітет Миколаївської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Миколаївської міської ради на заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2017 року у складі судді Тихонової Н. С. та на ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2017 року у складі суддів: Кушнірової Т. Б., Данилової О. О., Локтіонової О. В.,

ВСТАНОВИВ :

У квітні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Миколаївської міської ради, виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання договору недійсним.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що з 11 травня 2001 року йому на праві власності належить частина квартири № 14 спільного заселення у будинку АДРЕСА_1. Як власник частини квартири багатоквартирного будинку він є співвласником та користувачем допоміжних приміщень, які знаходяться в будинку, у тому числі й підвальних. У 2016 році він дізнався про те, що 02 грудня 2008 року територіальна громада м. Миколаєва продала ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу частину підвальних приміщень будинку.

Вважаючи, що продана частина приміщення є спільною власністю мешканців будинку і не підлягає відчуженню у будь-який спосіб, просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 02 грудня 2008 року, укладений між територіальною громадою м. Миколаєва та ОСОБА_5

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу, що укладений 02 грудня 2008 року між територіальною громадою м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А. та зареєстрований у реєстрі за № 4923. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю передбачених законом підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу підвального приміщення будинку, оскільки продавець не мав повноважень на відчуження спірного приміщення.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2017 року заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції при розгляді справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права.

У грудні 2017 року Миколаївська міська рада звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на заочне рішенняЛенінського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2017 року та на ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, оскільки спірне майно на час його відчуження належало територіальній громаді м. Миколаєва. Суди, вирішуючи спір, не встановили статус спірного приміщення, зокрема, чи є спірне приміщення саме допоміжним приміщенням будинку. Крім того, позивач не був стороною договору, тому спір підлягає вирішенню з передбачених статтею 388 ЦК України підстав.

У січні 2018 року касаційну скаргу Миколаївської міської ради на заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2017 року та на ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2017 року передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2018 року відкрито провадження у даній справі та витребувано з Ленінського районного суду м. Миколаєва зазначену справу.

У березні 2018 року вказана справа надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

На час розгляду колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду касаційної скарги Миколаївської міської ради на заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2017 року та на ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2017 року відзиви не надходили.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі -продажу від 11 травня 2001 року ОСОБА_4 на праві власності належить кімната площею 11, 3 кв. м у квартирі спільного заселення № 14 у АДРЕСА_1.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 липня 2006 року №1326 «Про встановлення ідеальних часток у домоволодіння та видачу свідоцтв про право власності фізичним та юридичним особам» встановлені ідеальні частки на майно та оформлено фізичним та юридичним особам право власності на приміщення, у тому числі й територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на нежитлові приміщення у жилому будинку АДРЕСА_1 на 60/100 ідеальних часток.

На підставі вказаного рішення 21 листопада 2008 року територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради отримала дублікат свідоцтва про право власності на 60/100 часток нежитлових приміщень підвалу загальною площею 268,9 кв. м у житловому будинку АДРЕСА_1

02 грудня 2008 року територіальною громадою м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради та ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу.

За умовами вказаного договору Миколаївська міська рада продала ОСОБА_5 комунальне майно, яке належало їй на підставі дублікату свідоцтва про право власності від 28 липня 2006 року, а саме приміщення №7 та № 7-1 загальною площею 20,8 кв. м, що складає 60/100 часток і складаються з літ. Апд - нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 268,9 кв. м, коридору І (28,5 кв.м) - у спільному користуванні, які знаходяться у будинку АДРЕСА_1.

10 грудня 2008 року ОСОБА_5 зареєстрував право власності на вказане підвальне приміщення у КП МБТІ за № 1291.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 квітня 2012 року визнано неправомірним рішення виконкому Миколаївської міської ради від 28 липня 2006 року за № 1326 «Про встановлення ідеальних часток у домоволодіння та видачу свідоцтв про право власності фізичним та юридичним особам» в частині встановлення 60/100 ідеальної частки територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради та оформлення права власності на нежитлові приміщення, що розташовані по АДРЕСА_1. Також визнано недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім'я територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 липня 2006 року за № 1326.

Вказаним судовим рішенням установлено, що видача свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення суперечить статтям 1, 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», відповідно до якого допоміжні приміщення є об'єктами права спільної власності співвласників будинку одночасно з приватизацією квартир, що засвідчується свідоцтвом про право власності на квартиру.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 квітня 2012 року набрало законної сили.

Відповідно до вимог частини 3 статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Звертаючись до суду із даним позовом, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 02 грудня 2008 року, посилаючись на те, що спірне підвальне приміщення є допоміжним та є спільною власністю власників квартир багатоповерхового будинку.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин наділено не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, статус яких визначено як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу).

Виходячи з положень статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 3, 4, 14, 15, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Встановивши, що рішення виконкому Миколаївської міської ради від 28 липня 2006 року за № 1326 та свідоцтво про право власності, видане на ім'я територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на підставі вказаного рішення, є недійсним, суди обґрунтовано виходили з того, що територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради не є співвласником спірного підвального приміщення, а тому не мала права на його відчуження.

Допоміжні приміщення (горища, підвали, вестибюлі та інші) багатоквартирного будинку призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку, які передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. Співвласниками допоміжних приміщень є власники квартир багатоквартирних будинків.

Таким чином, допоміжні приміщення як предмет оспорюваного правочину є об'єктом спільної власності співвласників будинку і не можуть бути предметом відчуження без їх згоди.

За таких обставин, суди, встановивши, що договір купівлі-продажу від 02 грудня 2008 року, на підставі якого територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради продала спірні приміщення ОСОБА_5, укладений у порушення статті 317 ЦК України, дійшли обґрунтованого висновку про наявність передбачених частиною першою статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підстав для визнання його недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що судами не встановлено статус спірного приміщення і не враховано, що це майно на час його відчуження належало територіальній громаді м. Миколаєва, не заслуговують на увагу, оскільки наявність судового рішення від 12 квітня 2012 року про визнання незаконним і скасування оформлення права власності на спірне майно за територіальною громадою м. Миколаєва та визнання недійсним виданого територіальній громаді на підставі цього рішення свідоцтва про право власності на спірне підвальне приміщення означає, що незалежно від того, який статус має спірне майно, відповідач не набув права власності на нього,

а відтак не мав права вчиняти правочин з розпорядження зазначеним нерухомим майном.

Що стосується посилання у касаційній скарзі на те, що позивач не був стороною договору, тому спір має бути вирішено з передбачених статтею 388 ЦК України підстав, не заслуговують на увагу, оскільки ці доводи були предметом розгляду судом апеляційної інстанції та їм надано належну правову оцінку.

Інші доводи касаційної скарги не містять у собі посилань на обставини чи докази, якими спростовуються встановлені судом обставини.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Миколаївської міської ради залишити без задоволення.

Заочне рішенняЛенінського районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 05 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Крат

М. Є. Червинська