Історія справи
Ухвала КЦС ВП від 01.10.2020 року у справі №754/3300/19Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №754/3300/19
Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №754/3300/19
Постанова
Іменем України
09 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 754/3300/19
провадження № 61-7225св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , державний реєстратор Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві Нілова Ангеліна Олександрівна,
треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, Міністерство юстиції України,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року в складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У березні 2019 року ОСОБА_1 яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулася із позовом до ОСОБА_3 , державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві Нілової А. О., треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, Міністерство юстиції України, про захист права власності шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяження, скасування запису про право власності.
Позов мотивований тим, що 22 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Горобинською Г. А. за реєстровим № 593, за умовами якого відповідач передав позивачу у власність грошові кошти у розмірі 194 136 грн, що становить еквівалент 24 000,00 доларів США.
Для забезпечення виконання умов договору позики 22 червня 2012 року між сторонами укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Горобинською Г. А. за реєстровим № 599, згідно якого позивач на забезпечення своєчасного та повного виконання зобов`язань за основним договором передала відповідачу в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
Із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивач дізналась, що право власності на вказану квартиру було зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору іпотеки згідно запису про право власності № 10455974 від 8 липня 2015 року, внесеного на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 липня 2015 року за індексним номером 22947815 державним реєстратором Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Ніловою А. О.
Позивач вважає, що реєстрація права власності за ОСОБА_3 відбулась незаконно, з порушенням порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та вимог статей 35, 36, 37 Закону України «Про іпотеку».
Позивач вказує, що як станом на дату проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за відповідачем, так і нас час звернення до суду, в переданій в іпотеку квартирі постійно проживає неповнолітня дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка має сервітутне право користування цим нерухомим майном як член сім`ї власника. Проте у порушення положень частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», реєстрація права власності на спірну квартиру за відповідачем в порядку вимог статті 37 Закону України «Про іпотеку» на підставі іпотечного договору відбулась без дозволу органу опіки та піклування.
Крім того, на виконання вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» і пункту 46 Порядку № 868 жодних вимог про усунення порушення основного зобов`язання, зазначених державним реєстратором як підставу для реєстрації права власності на спірну квартиру позивач не отримувала, і документу, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя відповідачем надано не було.
Також ОСОБА_3 на виконання вимог пункту 15 Порядку № 868 на підтвердження факту наявності заборгованості та її розміру за основним зобов`язанням, на забезпечення якого було укладено договір іпотеки, та її розміру не надано державному реєстратору жодного документа, в тому числі розрахунків заборгованості або документів щодо безспірності таких сум заборгованості та прострочення виконання зобов`язання як в цілому, так і на строк, який тягне за собою відповідне нарахування.
Позивач звертає увагу і на те, що в порушення вимог статті 37 Закону України «Про іпотеку» відповідачем не надано державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Вказані обставини, як у сукупності так і кожна окремо, були підставами для відмови державним реєстратором у вчиненні реєстраційної дії, оскільки законних підстав для прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 липня 2015 року за індексним номером 22947815 не було.
ОСОБА_1 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:
визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Нілової А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 липня 2015 року за індексним номером 22947815, згідно з яким здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ;
скасувати запис про право власності № 10455974 від 08 липня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі права власності на нерухоме майно, внесений на підставі рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Нілової А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 липня 2015 року за індексним номером 22947815.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 26 травня 2021 року в складі судді: Скрипки О. І., у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
згідно умов договору іпотеки позивач надала свою згоду на позасудовий спосіб врегулювання питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у разі неналежного виконання умов кредитного договору. В іпотечному договорі також міститься відповідне застереження за статтею 36 Закону України «Про іпотеку», що передбачає перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов`язань. Звернувшись із позовом, позивач мотивує свої вимоги тим, що при винесенні оспорюваного рішення та вчинення оспорюваного запису було порушено права дитини на нерухоме майно, оскільки реєстрація права власності відбулась без дозволу органу та опіки, чим порушено права дитини, яка має сервітутне право користування спірною квартирою, як член сім`ї власника. Крім того, відповідачами порушено вимоги статті 35 Закону України «Про іпотеку» та пункту 46 Порядку, оскільки жодних вимог про усунення порушеного основного зобов`язання вона не отримувала;
доводи позивача щодо проживання у спірній квартирі, право власності на який набуто відповідачем, неповнолітньої дитини, яка має сервітутне право користування житлом, та важливості цієї обставини в розумінні Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» нівелюється положеннями укладеного договору іпотеки, який і є підставою переходу права власності на спірне житло до відповідача. Згідно з пунктом 1.6.6 договору іпотеки від 22 червня 2012 року іпотекодавець свідчить, що стосовно квартири, що є предметом іпотеки не було оформлено довіреність іншій особі щодо володіння з правом відчуження; членів сім`ї, які б мали право на особистий сервітут, встановлений статтею 405 ЦК України, не має. Крім того неповнолітня ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 після укладення договору іпотеки. Тому як при укладенні договору іпотеки, так і під час прийняття рішення про реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем на підставі цього договору права неповнолітньої дитини порушені не були, оскільки вона не була власником цього житла та не користувалась нерухомістю, яка передавалася в іпотеку. Крім того, як свідчать матеріали справи, неповнолітня дитина після народження не була зареєстрована на постійне місце проживання за адресою предмета іпотеки і, отже, отримання дозволу на здійснення правочину та/або реєстраційної дії від служби у справах дітей не було потрібне, оскільки перереєстрація права власності на предмет іпотеки не призвела до зменшення чи обмеження існуючого права на користування вказаним житлом дитини. Відсутні і будь-які належні докази того, що дитина дійсно має сервітутне право щодо спірного житла та постійно в ньому проживає. Так, згідно витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва від 26 липня 2019 року, неповнолітня дитина з 25 грудня 2012 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , разом з позивачем, яка має зареєстроване місце проживання у цій квартирі з 27 липня 1993 року. Посилання позивача в якості доказів проживання дитини у спірній квартирі на акт ЖБК та довідку дошкільного закладу суд відхиляє, оскільки відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зазначені документи не є належними доказами. Крім того, вказані документи видані у 2019 році, в той час, як державна реєстрація права власності відбулась у 2015 році;
посилання позивача на неотримання нею вимоги про усунення порушень, то вказані доводи спростовуються матеріалами реєстраційної справи, яка містить копію такої вимоги від 17 березня 2015 року та копію повідомлення про вручення 23 березня 2015 року позивачу поштового відправлення. Крім того, позивачем на вказану вимогу було надано відповідь від 02 квітня 2015 року, що також спростовує твердження позивача. Факт отримання позивачем цієї вимоги підтверджується і постановами Окружного адміністративного суду від 31 квітня 2017 року та ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2017 року у справі № 826/6081/16, якими також встановлено факт отримання позивачем цієї вимоги 23 березня 2015 року;
суд відхиляє посилання позивача про відсутність доказів на підтвердження факту заборгованості за основним зобов`язанням та ненадання відповідачем ОСОБА_3 державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У провадженні Окружного адміністративного суду м. Києва перебувала справа № 826/6081/16 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової А. О., треті особи: ОСОБА_3 , Головне територіальне управління юстиції у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення. Постановою Окружного адміністративного суду від 31 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2017 року, позивачу було відмовлено в задоволенні її вимог. Судами у справі № 826/6081/16 було встановлено, що з наявної в матеріалах справи копії реєстраційної справи щодо спірної квартири (рішення № 22947815) вбачається, що 08 липня 2015 року ОСОБА_3 подано до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві заяву №12236906 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень для проведення державної реєстрації права щодо квартири за адресою: АДРЕСА_3 , до якої згідно картки прийому заяви № 22694469 третьою особою 1 додано наступні документи: договір іпотеки, серія та номер: 598, виданий 22 червня 2012 року, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горобинська Г. А.; Довідка, серія та номер: 70, видана 07 липня 2015 року, видавник: УДППЗ «Укрпошта»; рекомендоване повідомлення, серія та номер: б/н, видане 17 березня 2015 року, видавник: УДППЗ «Укрпошта»; опис, серія та номер: б/н, видане 17 березня 2015 року, видавник: УДППЗ «Укрпошта2; вимога про усунення порушень, серія та номер: б/н, видане 17 березня 2015 року, видавник: ОСОБА_3 ; копія паспорта громадянина України, серія та номер НОМЕР_1 , виданий 18 лютого 1999 року, видавник Ватутінське РУ ГУ МВС України в місті Києві; копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, серія та номер: НОМЕР_2 , виданий 30 травня 2008 року, видавник: ДПІ у Деснянському районі; Фіскальний чек № 911б від 17 березня 2015 року. Колегією суддів апеляційної інстанції було зазначено, що чинним на момент прийняття оскаржуваного рішення законодавством не було передбачено обов`язку державного реєстратора перевіряти наявність у іпотекодавця заборгованості, зазначеної у вимозі, та розміру такої заборгованості. Судами обох інстанції встановлено, що за наслідком розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації лише за наявності підстав, виключний перелік яких встановлено статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», та за відсутності таких підстав державний реєстратор зобов`язаний прийняти рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Судами встановлено, що ОСОБА_3 подано до державного реєстратора разом з заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень всі необхідні документи, в тому числі і вимогу про усунення порушень від 17 березня 2015 року, яка містить зміст порушеного зобов`язання, суму боргу, вимогу про виконання порушеного зобов`язання у тридцятиденний термін з дня отримання вимоги та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги, а також докази отримання даної вимоги позивачем, а саме рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, згідно якого позивач особисто отримала цю вимогу 23 березня 2015 року;
відмовляючи позивачу в задоволенні адміністративного позову, суди дійшли висновку, що у державного реєстратора були відсутні підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, передбачених статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому рішення від 17 липня 2015 року № 22947815 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_3 на квартиру двокімнатну, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , прийнято відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, яке було чинним на момент прийняття вказаного рішення, а тому відсутні підстави для визнання його протиправним та скасування;
з урахуванням вказаних встановлених судами обставин, суд відхиляє доводи позивача щодо протиправності державної реєстрації права приватної власності за відповідачем на спірну квартиру з підстав недотримання вимог чинного законодавства. При цьому, суд відхиляє твердження представника позивача про те, що обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 826/6081/16 не можуть бути преюдиційними, оскільки склад учасників справи та підстави позову у даній справі не є тотожними з позовом у справі № 826/6081/16, що знаходилась у провадженні Окружного адміністративного суду. Як з матеріалів даної справи, так і з судових рішень у справі № 826/6081/16 вбачається, що предметом судового розгляду обох справ є визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 липня 2015 року № 22947815 і участь в обох справах приймають як позивач ОСОБА_1 , так і набувач спірного майна - відповідач ОСОБА_3 . Наявність у даних справах різниці суб`єктного складу та підстав позову в даному випадку не враховується, оскільки абсолютна тотожність мала б наслідком закриття провадження у справі. Судовими рішеннями у справі № 826/6081/16 встановлено, що рішення від 17 липня 2015 року № 22947815 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_3 на квартиру двокімнатну, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, яке було чинним на момент прийняття вказаного рішення, а тому відсутні підстави для визнання його протиправним та скасування;
скасування запису є належним способом захисту прав та інтересів позивача. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а). Тому позивач, звертаючись до суду з вимогою про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, обрала неналежний спосіб захисту порушеного права, що є додатковою підставою для відмови в задоволенні її вимог в цій частині;
позивач визначила відповідачем державного реєстратора Нілову А. О. У справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора із залученням іпотекодержателя третьою особою спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та третьою особою через невиконання договірних зобов`язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 24 квітня 2018 року у справі № 825/478/17, від 29 травня 2018 року у справі № 826/19487/14, від 30 травня 2018 року у справі № 826/9417/16, від 06 червня 2018 року у справі № 804/3509/17, від 16 жовтня 2018 року у справі № 804/14296/15, від 14 листопада 2018 року № 826/1656/18 та від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17). Повні вимоги не можуть бути звернуті до державного реєстратора, яку позивач визначила відповідачем. Тому у даному випадку державний реєстратор не є належним відповідачем. У цій частині вимог також слід відмовити і з цієї підстави.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 червня 2021 року в складі судді: Скрипки О. І., заяву представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про винесення додаткового рішення задоволено. Ухвалено додаткове рішення у справі № 754/3300/19.
Стягнуто з ОСОБА_1 , яка діє також від імені ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_3 судові витрати на правову допомогу в розмірі 62 171 грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що враховуючи складність справи, тривалість її розгляду, обсяг наданих адвокатом послуг та значення справи для сторін, суд приходить до висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на правову допомогу в розмірі 62 171 грн. При цьому суд вбачає співмірність розміру судових витрат на правничу допомогу, заявлених стороною, із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , задоволено.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 26 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерство юстиції України Нілової А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 17 липня 2015 року за індексним номером 22947815, відповідно до якого здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
однією із підстав пред`явлених позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяження і запису про право власності ОСОБА_1 , діючи у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , визначила те, що ОСОБА_3 не направив їй письмову вимогу іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності із зазначенням інформації саме про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна, а звіт про оцінку ринкової вартості предмета іпотеки державному реєстратору для вчинення відповідних реєстраційних дій відповідачем також надано не було. Відповідно до пункту 4.3 договору іпотеки за домовленістю сторін, у разі невиконання іпотекодавцем зобов`язання за основним договором у встановлений строк цей договір передбачає, що наступного дня після закінчення порушеного строку іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 в рахунок виконання зобов`язання за основним договором у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», та зареєструвати право власності на предмет іпотеки. У такому випадку цей договір виступає правовстановлюючим документом та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. Задоволення прав чи вимог осіб з нижчим пріоритетом здійснюється у межах перевищення вартості нерухомого майна, визначеної шляхом його оцінки, після задоволення прав чи вимог, які мають вищий пріоритет, над розміром забезпеченої цим договором вимоги іпотекодержателя. Згідно із пунктом 6.1 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; продажу предмету іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Шляхом підписання цього договору іпотекодавець надає іпотекодержателю право визначити спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно цього договору, зокрема його пункту 4.2 (пункт 9.1 договору іпотеки). Таким чином, відповідно до вимог наведених положень закону, а також ураховуючи умови пунктів 4.1, 4.3, 6.1 та 9.1. договору іпотеки, кредитор (іпотекодержатель) має право у позасудовому порядку звернути стягнення на предмет іпотеки, в тому числі шляхом визнання за ним права власності на іпотечне майно згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі;
із витребуваних судом першої інстанції у Головного територіального управління юстиції у м. Києві матеріалів реєстраційної справи № 12236906 вбачається, що ОСОБА_3 для проведення державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно - квартири АДРЕСА_1 на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, що міститься в договорі іпотеки подав такі документи (копії): витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 липня 2015 року; заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08 липня 2015 року; квитанції про оплату послуг від 08 липня 2015 року, паспорт та РНОКПП іпотекодержателя; договір іпотеки від 22 червня 2012 року; вимога про усунення порушень по договору позики від 17 березня 2015 року з доказами її направлення та отримання боржником (іпотекодавцем) (а. с. 180-202 т. 1). 17 липня 2015 року державний реєстратор Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілова А. О. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) № 22947815, відповідно до якого було проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (а. с. 203 т. 1). 17 березня 2015 року ОСОБА_3 склав та направив засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 письмову вимогу про усунення порушень по договору позики, яка містить відомості про прострочену заборгованість за договором позики від 22 червня 2012 року в частині сплати щомісячних платежів в період з вересня 2013 року по лютий 2015 року у розмірі 7 200 доларів США та нараховану пеню у розмірі 24 727,28 доларів США, а також вимогу про усунення порушення зобов`язання в тридцятиденний строк з дня отримання цієї вимоги з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки (прийняття предмета іпотеки у свою власність) у разі невиконання його вимог (а. с. 98, 200 т. 1). Всупереч умов договору іпотеки та статті 37 Закону України «Про іпотеку» у цій вимозі не було зазначено ціни, за якою предмет іпотеки переходить у власність іпотекодержателя, а іншої вимоги-попередження ОСОБА_3 іпотекодавцю не надсилав. Отже, наявна в матеріалах реєстраційної справи № 12236906 вимога від 17 березня 2015 року не може вважатись належним доказом виконання ОСОБА_3 вимог договору і закону, оскільки вказане вимога не містить інформації про вартість майна, за якою в подальшому відбувається зарахування вимог за договором позики;
при розгляді справи № 754/13376/15-ц Верховним Судом зазначено, що «апеляційний суд не звернув належної уваги на те, що спірна квартира фактично придбавалась відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_1 не за рахунок позичених (кредитних) коштів, а переважно за власні кошти, які були передані продавцеві під час укладення попереднього договору в сумі 531 002,50 грн, що еквівалентно за курсом Національного банку України на час укладення договору 66 500,00 доларів США, в той час як вартість спірної квартири попереднім договором була обумовлена сторонами в розмірі 643 790,63 грн, що еквівалентно за курсом Національного банку України 80 625,00 доларів США. Відповідно до умов договору купівлі-продажу вартість спірної квартири була збільшена і правочин вчинений за 732 054,50 грн, що еквівалентно за курсом Національного банку України 90 500,00 доларів США. В подальшому відповідачем за зустрічним позовом було сплачено на виконання умов договору позики 90 179,00 грн. Тобто відповідачем за зустрічним позовом фактично було сплачено позивачеві за зустрічним договором майже 85% вартості спірної квартири»;
судовим розглядом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що в переліку документів, які були надані державному реєстратору та містяться в реєстраційній справі, також немає звіту про оцінку іпотечного майна на момент його відчуження. Колегія суддів вважає, що неповідомлення боржника про ціну, за якою майно набувається у власність, позбавляє його можливості оспорити її в разі незгоди та позбавляє боржника гарантій, встановлених статтею 37 Закону України «Про іпотеку», а також підтвердження того, в якій частині борг вважається погашеним, адже само по собі звернення стягнення на майно не припиняє позичкових відносин і не позбавляє позикодавця права подальшого стягнення сум, які передбачені в охоронних правовідносинах між сторонами. У даному випадку в разі звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку боржник не позбавлений можливості перевірки дотримання прав під час відповідних процедур, проте при позасудовому порядку саме дотримання процедури попередження у вимозі є гарантією не порушення його прав, а тому невідповідність вимоги про усунення порушення умовам договору є істотним порушенням, яке впливає на обсяг прав позивача, який має право знати про ціну майна, за яку воно набувається у власність. Суд першої інстанції не надав належної правової оцінки зазначеним обставинам і не звернув уваги, що невідповідність вимоги про усунення порушень основного зобов`язання положенням статті 37 Закону України «Про іпотеку» в частині проведення ринкової оцінки спірного нерухомого майна не було предметом дослідження у справі № 826/6081/16, що перебувала у провадженні Окружного адміністративного суду м. Києва, а тому ухвалене у цій справі судове рішення, яке набрало законної сили, не має преюдиційного значення для правильного вирішення спору у даній справі;
до відзиву на апеляційну скаргу представник відповідача - адвокат Яцко В.В. додав звіт про оцінку двокімнатної квартири, загальною площею 54,0 кв. м., розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , що знаходиться у власності ОСОБА_1 , виготовлений 08 липня 2015 року за реєстраційним № 148/1-07 cуб`єктом оціночної діяльності ТДВ «Некос» (а. с. 183-222 т. 4). Згідно з вказаним звітом ринкова вартість об`єкта оцінки визначена на основі порівняльного підходу становить (без урахування ПДВ) 737 100,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на момент оцінки складає 33 967,00 доларів США. Разом із тим, оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без огляду об`єкта оцінки та на підставі технічної документації, наданої замовником, а також матеріалів фотофіксації, здійсненої замовником, а тому, враховуючи висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), така оцінка не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна. Вказаний звіт не спростовує порушення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку (шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на іпотечне майно) й через те, що вартість обтяженого іпотекою майна, на яке звертається стягнення має бути доведена саме до відома боржника, який є одночасно майновим поручителем, а сама по собі наявність звіту про оцінку майна не може свідчити про дотримання прав іпотекодавця при зверненні стягнення на предмет іпотеки. Крім того, згідно із вимогами частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Однак, стороною відповідача не наведено поважних причин, що об`єктивно перешкоджали їй подати в установлений законом строк під час розгляду справи у суді першої інстанції в порядку загального позовного провадження всі наявні у неї та відомі їй докази, що мають значення для справи, а також не повідомлено суду про неможливість подання відповідних доказів у встановлений законом строк з об`єктивних причин як і не надано документального підтвердження здійснення всіх залежних від неї заходів, спрямованих на долучення вказаного звіту до матеріалів справи, тому додані до відзиву письмові докази, якими вона обґрунтовує заперечення проти апеляційної скарги, не можуть бути покладені в основу судового рішення суду апеляційної інстанції та відхиляються під час перегляду справи в апеляційному порядку;
виходячи з викладеного та урахувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), колегія суддів вважає, що під час здійснення державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за іпотекодержателем не враховано положення частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки така державна реєстрація була проведена за відсутності відомостей в реєстраційній справі про вартість предмета іпотеки, визначену на момент такого набуття, а також не доведено до відома іпотекодавця інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог кредитора. Наведене також повністю узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 487/5843/17 (провадження 61-5308св21), яка прийнята за схожих правовідносин, а суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для скасування рішення державного реєстратора з огляду на неподання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем;
суд першої інстанції не врахував, що на час ухвалення оскаржуваного судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми права у редакції, яка була чинною на час ухвалення оскаржуваного рішення від 26 травня 2021 року, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. З метою забезпечення ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 686/19656/19 (провадження № 61-9418св20), від 03 серпня 2021 року у справі № 295/6177/19-ц (провадження № 61-5270св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 543/253/16-ц (провадження № 61-18491св20) та інших. За наведених обставин, на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про відмову у задоволенні позову про скасування запису про право власності відповідача такий спосіб захисту суперечив частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому правомірним та ефективним способом захисту права позивача, з урахуванням змін, внесених до Закону, є скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав та їх обтяження;
рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерство юстиції України Нілової А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 17 липня 2015 року за індексним номером 22947815, відповідно до якого здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 є протиправним, а відтак підлягає скасуванню. Задоволення цього позову в частині скасування державної реєстрації не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки ОСОБА_3 , який скористався позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки, проте не подав звіт про експертну оцінку предмета іпотеки, повинен був знати про порушення процедури державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, тому він не міг мати правомірних очікувань на набуття у власність спірного нерухомого майна;
що стосується правомірності вирішення спору за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Нілової А. О., то колегія суддів в оцінці доводів апеляційної скарги погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що державний реєстратор не є належним відповідачем у справі, тому в цій частині вимог слід відмовити саме з наведеної підстави;
у суді першої інстанції, а саме під час судових дебатів в судовому засіданні 26 травня 2021 року ОСОБА_3 в особі свого представника - адвоката Яцко В. В. було подано заяву про застосування позовної давності (а. с. 233-235 т. 3, а. с. 1,2 т. 4). Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 зверталась у квітні 2016 року до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом з приводу спірного нерухомого майна до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової А. О., треті особи: ОСОБА_3 , ГТУЮ у м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 22947815 від 17 липня 2015 року, який остаточно був вирішення судами адміністративної юрисдикції 09 серпня 2017 року. Отже, у даному випадку мало місце переривання перебігу позовної давності шляхом пред`явлення позову про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяження, тоді як з даним позовом ОСОБА_1 , діючи у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулась до загального місцевого суду 01 березня 2019 року.
Аргументи учасників справи
29 липня 2022 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року, у якій просить:
скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року в частині задоволених позовних вимог та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;
врахувати, що докази понесення судових витрат будуть подані протягом 5 днів з моменту ухвалення судового рішення.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а саме: застосував частину першу та третю статті 13 ЦПК України без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Велика Палата Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 15 січня 2020 року у справі № 611/507/18, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, щодо неможливості виходу за межі позовних вимог. Апеляційний суд застосував частину першу статті 35, частину третю статті 37 Закону України «Про іпотеку», пункти 36, 46 «Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень», затвердженого постановою КМУ від 17 жовтня 2013 року № 868 (в редакціях, чинних на момент реєстрації права власності на нерухоме майно) без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 369/3940/15-ц, від 11 квітня 2017 року у справі № 822/864/15 та від 12 квітня 2017 року у справі № 822/862/15 щодо відсутності у законодавстві станом на 08 липня 2015 року (дата запису про право власності) та на 17 липня 2015 року (дата рішення державного реєстратора) вимог вказувати у вимозі боржнику/іпотекодавцю вартість майна та вимог подавати державному реєстратору для реєстрації права власності звіт про оцінку предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Апеляційний суд застосував частину третю статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) з урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 686/19656/19, від 03 серпня 2021 року у справі № 295/61111/19-ц, від 10 листопада 2021 року у справі № 543/253/16-ц, про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Апеляційний суд застосував частину другу статті 264 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цієї норми права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15 та постанові Верховного Суду від 07 вересня 2020 року у справі № 904/1080/19 щодо переривання позовної давності;
позивач просила визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації ГТУЮ м. Києва, натомість суд ухвалив визнати протиправним та скасувати рішення державною реєстратора прав па нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерство юстиції України;
вимоги до змісту та направлення вимоги про усунення порушення регулюється виключно статтею 35 Закону України «Про іпотеку» (в редакції на 08 липня 2015 року момент реєстрації права власності), якою встановлено: «...В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. ...». Тобто, станом на 08 липня 2015 року вимоги зазначати вартість майна не встановлено. Такої вимоги не встановлено і будь-яким іншим нормативно-правовим актом, в тому числі і статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції на 08 липня 2015 року момент реєстрації права власності). Станом на 08 липня 2015 року законодавством не було передбачено, то у вимозі має зазначатися вартість предмета іпотеки, та не було передбачено надання оцінки предмета іпотеки для державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, що узгоджується із висновком Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2021 року у справі №369/3940/15-ц;
апеляційний суд не вказав та не обґрунтував у чому саме може бути порушення права позивача внаслідок відсутності оцінки в матеріалах реєстраційної справи. Вимог про надання оцінки позивачем не пред`являлось. Вимог про сплату різниці між вартістю квартири та сумою боргу не пред`являлось. Фактично мовчазною згодою позивач погодився із відсутністю різниці. Позивач направляв відповідь на отриману вимогу. Будь-яких питань щодо оцінки у відповіді не ставилося. Якщо позивач вважає, що внаслідок не зазначення у вимозі вартості предмета іпотеки були порушені його права, то він має довести на підставі чого, яким саме чином та у чому полягає таке порушення. Сам позивач має довести, що існує різниця, яку йому мас сплатити іпотекодержатель;
право власності за ОСОБА_3 було зареєстровано 08 липня 2015 року, тобто, в період дії порядку №868 (постанова КМ України набрала чинності 12 лютого 2014 року та втратила чинність 01 січня 2016 року). У всіх наведених апеляційним судом постановах Верховного Суду реєстрація права власності відбувалась після 01 січня 2016 року та в період дії Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМ України від 25 грудня 2015 року № 1127;
обставину проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в квартирі ОСОБА_3 позивачами не доведено. Тому не доведено й наявності прав, зокрема користування квартирою, у малолітнього позивача. Позивачами взагалі не доведено права користування квартирою позивачем ОСОБА_2 ;
вимога про усунення порушення була вручена позивачу 23 березня 2015 року, що підтверджується такими доказами: копія вимоги, опис про вкладення, повідомлення про вручення та довідка з Укрпошти. Крім цього, факт отримання вимоги підтверджується відповіддю позивача на вимогу від 02 квітня 2015 року;
факт наявності заборгованості підтверджується договором позики. Доказів погашення позики позивачем не надано;
у позові не наведено та матеріали справи не містять доказів про порушення прав та інтересів позивача ОСОБА_2 . Тому суд мав відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 з підстав відсутності порушених прав.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається.
28 вересня 2022 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4 надав пояснення до касаційної скарги, в яких просить врахувати висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 127/16430/19 (провадження № 61-6526св21).
04 жовтня 2022 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4 надав пояснення до касаційної скарги, в яких просить врахувати висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 643/13747/18-ц (провадження № 61-1578св22.
15 листопада 2022 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4 надав пояснення до касаційної скарги, в яких просить врахувати висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 643/13747/18-ц (провадження № 61-1578св22).
У січні 2023 року ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 через представника ОСОБА_7 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити постанову апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Відзив мотивовано тим, що:
за змістом статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Відповідачем для набуття предмету іпотеки не було здійснено оцінки такого предмета суб`єктом оціночної діяльності, який у свою чергу зобов`язаний був здійснити комплекс заходів, серед яких і безпосередній огляд предмету іпотеки для встановлення його фактичної вартості на момент набуття права власності на таке. Іпотекодержатель відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку» та інших нормативно-правових актів набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, яка визначена на момент такого набуття. Таким чином до моменту фактичної державної реєстрації прав на нерухоме майно, що здійснюється державним реєстратором відповідач повинен був мати оцінку предмета іпотеки, яка повинна була бути проведена суб`єктом оціночної діяльності. Всупереч цьому іпотекодержатель не провів оцінку предмета іпотеки на момент набуття права власності на вказане майно, у зв`язку з чим не отримано фактичну ринкову вартість предмета іпотеки та не перевірено чи не перевищує розмір забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя на 90 відсотків вартості предмета іпотеки, які іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку»;
Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи спір у справі № 306/1224/16-ц, погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про те, що іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов`язку, передбаченого Законом № 898-1V щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання, що унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності, а тому державна реєстрація права власності на предмет іпотеки була проведена всупереч норм чинного законодавства. Висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 306/1224/16-ц зводяться окрім зазначених порушень під час вчинення реєстраційних дій щодо іпотечного майна до невідповідності вартості нерухомого майна дійсній ринковій вартості. При вирішенні спору у справі № 306/2053/16-ц основною підставою задоволення позову виступала відсутність відомостей про отримання іпотекодавцем вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності. Крім того вказано на те, що оцінка предмету іпотеки на момент переходу права власності не проводилась. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 серпня 2020 року у справі № 921/353/19 із посиланням на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20 березня 2020 року у справі № 306/2053/16-ц, враховуючи положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», виходив із того, що ціна набуття об`єкта права власності є істотною обставиною, яка має погоджуватися із власником майна при зверненні іпотекодержателем стягнення на іпотечне майно у позасудовий спосіб шляхом набуття на нього права власності відповідно, нездійснення оцінки предмету іпотеки на момент переходу права власності до іпотекодержателя є порушенням процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Велика Палата Верховного Суду погодившись з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спірний предмет іпотеки на момент набуття права власності за іпотекодержателем та визначення його ринкової вартості на момент набуття такого права власності є істотною обставиною у спірних відносинах, оскільки вартість предмета іпотеки на момент укладання договору іпотеки та моменту переходу права власності на майно за іпотекодержателем може суттєво відрізнятись, тому потребує чіткої оцінки вартості. Оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта оцінки не відповідає дійсності та фактичній ринковій вартості такого об`єкта на момент оцінки;
відповідачем не було надано доказів направлення, вручення та отримання вимога саме позивачем. Якщо в повідомленні про вручення поштового відправлення не проставлений підпис позивача про отримання цього повідомлення, констатувати про виконання вимог статей 35-37 Закону України «Про іпотеку» не можна, що в свою чергу робить неможливе задоволення відповідних вимог Відповідача у касаційній скарзі. Відповідач при прийнятті рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання відповідно до вимог статей 35-37 Закону України «Про іпотеку» повинен був дотриматись процедури саме позасудового врегулювання та провести відповідну оцінку предмета іпотеки з метою встановлення її фактичної ринкової вартості на момент такого набуття, що надасть позивачу гарантії того, що його права не будуть порушені та в подальшому та оскаржені. Дані дії відповідача щодо умисного не проведення оцінки предмета іпотеки, як того вимагає стаття 37 Закону України «Про іпотеку» на момент набуття права власності фактично позбавляє ОСОБА_1 можливості оспорити її в разі незгоди. Крім того. Позивач в даний спосіб фактично позбавляється можливості отримати відшкодування різниці вартості предмета іпотеки від основного зобов`язання відповідно до вимог статті 37 Закону України «Про іпотеку» при тому, що на момент незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно позивачем фактично було сплачено 85% вартості іпотечного майна за попереднім договором купівлі-продажу цього нерухомого майна за кошти які не пов`язані та не являються типи, що були одержані в результаті укладання договору позики. Договір позики був укладений з метою повного розрахунку за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який же і був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ;
судовим захистом порушених прав позивача є не тільки визнання набуття права власності на нерухому майно незаконним, а й скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких було проведено державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав;
довідкою з дошкільного закладу та відповіддю служби у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації 11 березня 2019 року № 01-10-Н- 268/269, встановлено, що малолітня ОСОБА_2 була наділена правом користування спірною квартирою як член сім`ї власника. Звернення стягнення на предмет іпотеки-квартири є правочином і відповідно потребує згоди органу опіки та піклування якщо житлом має право користування дитина. Дозвіл органу опіки та піклування на звернення стягнення на предмет іпотеки не надавався.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року в частині посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 та в частині підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України повернуто.
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_3 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року відмовлено.
20 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду та передана судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року: у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про розгляд справи за його участі відмовлено; справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 754/3300/19 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22).
Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2023 року: поновлено касаційне провадження в справі;продовжено ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , строк на подання відзиву на касаційну скаргу.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 14 вересня 2022 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 26 травня 2021 року у справі № 202/2543/16; від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15; від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц; від 08 червня 2021 року у справі № 202/781/14-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 22 червня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горобинською Г. А. за реєстровим № 593, відповідно якого відповідач передав у власність позивача грошові кошти у розмірі 194 136,00 грн, що становить еквівалент 24 000 доларів США, для придбання квартири АДРЕСА_1 зі строком повернення всієї суми позики не пізніше 22 червня 2017 року без сплати процентів.
22 червня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горобинською Г. А. за реєстровим № 594.
Для забезпечення своєчасного і повного виконання зобов`язань за основним договором позики 22 червня 2012 року між сторонами було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горобинською Г. А. за реєстровим № 599, за умовами якого позивач, як іпотекодавець, передала в іпотеку відповідачу ОСОБА_3 , як іпотекодержателю, квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно із пунктом 4.1 договору іпотеки іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за основним зобов`язанням, а також у разі невиконання іпотекодавцем своїх зобов`язань за цим договором іпотеки, виявлення недостовірності відомостей, засвідчених іпотекодавцем в пунктах 1.6.1 - 1.6.6 цього договору, а також з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі виконавчого напису нотаріуса, рішення суду або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до цього договору. Спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки визначається іпотекодержателем самостійно. Звернення стягнення може здійснюватись на вибір іпотекодержателя всіма можливими способами згідно чинного законодавства України та цього договору іпотеки (пункт 4.2 договору іпотеки).
17 липня 2015 року державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ніловою А. О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) № 22947815, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
На підставі вказаного рішення 08 липня 2015 року державним реєстратором Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Дуднік О.С. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 10455974 про право приватної власності відповідача на спірну квартиру.
Встановлено, що ОСОБА_1 є матір`ю малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 серпня 2017 року у справі № 826/6081/16 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової А. О., треті особи: ОСОБА_3 , ГТУЮ у м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 22947815 від 17 липня 2015 року відмовлено.
Рішенням Деснянського районного суду м Києва від 24 травня 2018 року з урахуванням його скасування постановою Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 754/13376/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договорів позики та іпотеки недійсними, визнання права власності та зустрічного позову ОСОБА_3 про виселення без надання іншого жилого приміщення відмовлено.
У суді першої інстанції 26 травня 2021 року ОСОБА_3 в особі свого представника - адвоката Яцко В. В. було подано заяву про застосування позовної давності (а. с. 233-235 т. 3, а. с. 1,2 т. 4).
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 .
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
суди встановили, що 22 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горобинською Г. А. за реєстровим № 599, за умовами якого позивач, як іпотекодавець, передала в іпотеку відповідачу ОСОБА_3 , як іпотекодержателю, квартиру АДРЕСА_1 ;
ОСОБА_1 є матір`ю малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
апеляційний суд не врахував, що відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові
суд першої інстанції встановив, що згідно з пунктом 1.6.6 договору іпотеки від 22 червня 2012 року іпотекодавець свідчить, що стосовно квартири, що є предметом іпотеки не було оформлено довіреність іншій особі щодо володіння з правом відчуження; членів сім`ї, які б мали право на особистий сервітут, встановлений статтею 405 ЦК України, не має;
судом першої інстанції встановлено, що неповнолітня дитина після народження не була зареєстрована на постійне місце проживання за адресою предмета іпотеки. Згідно з витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва від 26 липня 2019 року, неповнолітня дитина з 25 грудня 2012 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , разом з позивачем, яка має зареєстроване місце проживання у цій квартирі з 27 липня 1993 року;
за таких обставин обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що як при укладенні договору іпотеки, так і під час прийняття рішення про реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем на підставі цього договору права неповнолітньої дитини порушені не були, оскільки вона не була власником цього житла та не користувалась нерухомістю, яка передавалася в іпотеку;
посилання у відзиві як на доказ проживання дитини у спірній квартирі на акт ЖБК та довідку дошкільного закладу колегія суддів відхиляє, оскільки вказані документи видані у 2019 році, тоді як державна реєстрація права власності відбулась у 2015 році.
Тому постанову апеляційного суду у частині позовних вимог ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 належить скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити в силі.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина четверта статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) вказано, що:
«102. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. При цьому позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.
104. Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
109. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.
110. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.
111. Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
112. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
114. Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Мегабанк», заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 30.12.2019 опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.
115. Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майновідомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
116. Слід ще раз звернути увагу, що судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) зазначено, що:
«124. Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).
125. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.
126. Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, правильно застосувавши положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом)».
Стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов`язувати суб`єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21).
Функціональним призначенням процедурних норм є «обслуговування» приватно-правових норм. З урахуванням того, що процедурні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватно-правових норм, то у разі якщо існує суперечність, то вона має вирішуватися на користь приватно-правової норми.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що:
«за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.
Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання
При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 725/2195/20 (провадження № 61-4590св21) зазначено, що:
«на момент проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ТОВ «ФК «Поліс» (01 листопада 2016 року) завершився 30-денний строк з моменту отримання іпотекодавцем та боржником зазначеної вимоги, однак порушення кредитного зобов`язання не було усунуто, борг не сплачено.
Визнаючи протиправним та скасовуючи рішення приватного нотаріуса про проведення державної реєстрації права власності на вказане майно за ТОВ «ФК «Поліс» від 01 листопада 2016 року, за індексними номерами 32158949, 32158555, суди попередніх інстанцій виходили із того, що письмова вимога про усунення порушень не містила інформації про вартість предмета іпотеки, а також не конкретизовано в який саме спосіб іпотекодержателем планується провести звернення стягнення на предмет іпотеки.
Разом з тим, суди не вказали, якими чинними нормативно-правовими актами передбачені вимоги до змісту вказаного листа про усунення порушень, зокрема щодо зазначення у ньому вартості предмета іпотеки. При цьому є помилковим висновок судів про те, що у вимозі не конкретизовано, в який саме спосіб іпотекодержателем планується звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки у ній прямо зазначено про те, що у разі невиконання вимоги кредитор зверне стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття предмета іпотеки у власність нового кредитора за ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності (а. с. 185, т. 1).
Посилання судів на те, що розмір заборгованості, зазначений у вказаній вимозі, є більшим за розмір заборгованості, стягнутим за рішенням суду, що також є підставою для скасування рішення приватного нотаріуса, помилкові, оскільки при здійсненні державної реєстрації безспірність заборгованості не перевіряється. Таке передбачено у разі вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису, а не здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, як помилково вважали суди.
Крім того, за змістом частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку» у разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19) зазначено: «суди зробили обґрунтований висновок, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання ОСОБА_3 письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. Крім того, правильно встановлено, що оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності (станом на 10 вересня 2016 року) не проводилась. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановив порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2023 року у справі № 725/2030/21 (провадження № 61-11519св22) зазначено, що:
«статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції на час проведення державної реєстрації) визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Питання про те, чи може відсутність оцінки предмета іпотеки виступати підставою для визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, неодноразово було предметом розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц сформульовано висновки щодо необхідності подання державному реєстратору документа про оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Акцентовано увагу на тому, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною.
Крім того Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 16 червня 2021 року у справі № 761/11601/19, повертаючи справу на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, вказала, що вважає необґрунтованими підстави для передачі справи на її розгляд та не вбачає, що справа містить виключну правову проблему, оскільки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц вже висловлено правові висновки щодо необхідності подання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем та вказані висновки не потребують уточнення, а суди касаційної інстанції однаково застосовують ці висновки, що свідчить про усталеність судової практики».
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
За відсутності порушення суб`єктивного права чи інтересу або ж за відсутності самого суб`єктивного права позовна давність застосовуватись не може. Тому, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначено, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину»
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
Переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників (див пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19).
Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.
У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».
У постанові Верховного Суду України від 8 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».
Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. На підставі частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням процесуальних вимог щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
У пункті 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 911/1681/18 зазначено, що: «спір про скасування рішення, запису щодо скасування права власності на об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав ТОВ «Аверс-Сіті» на спірний об`єкт нерухомості. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру».
У пунктах 36-38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц вказано, що: «державний реєстратор є неналежним відповідачем у справі № 570/3439/16-ц стосовно внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про державну реєстрацію права власності на житловий будинок і земельну ділянку за третьою особою. Належним відповідачем у такій справі має бути третя особа, з якою позивач, на її думку, має право спільної сумісної власності на вказані об`єкти. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Отже, помилковими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій, які задовольнили позов до державного реєстратора про відновлення шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про державну реєстрацію права власності третьої особи на житловий будинок і земельну ділянку».
Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц; від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що у порушення вимог статті 37 Закону України «Про іпотеку» відповідачем не надано державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності;
суд апеляційної інстанції врахував, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання ОСОБА_1 письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна;
апеляційний суд врахував, що під час здійснення державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за іпотекодержателем не враховано положення частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки така державна реєстрація була проведена за відсутності відомостей в реєстраційній справі про вартість предмета іпотеки, визначену на момент такого набуття, а також не доведено до відома іпотекодавця інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог кредитора;
у суді першої інстанції у судовому засіданні 26 травня 2021 року ОСОБА_3 через свого представника - адвоката Яцко В. В. подано заяву про застосування позовної давності (а. с. 233-235 т. 3, а. с. 1,2 т. 4);
при відхиленні заяви ОСОБА_3 про застосування позовної давності суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 зверталась у квітні 2016 року до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом з приводу спірного нерухомого майна до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової А. О., треті особи: ОСОБА_3 , ГТУЮ у м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 22947815 від 17 липня 2015 року, який остаточно був вирішення судами адміністративної юрисдикції 09 серпня 2017 року. Тому апеляційний суд зробив висновок, що у даному випадку мало місце переривання перебігу позовної давності шляхом пред`явлення позову про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяження, тоді як з даним позовом ОСОБА_1 , діючи у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулась до загального місцевого суду 01 березня 2019 року;
поза увагою апеляційного суду залишилось те, що на підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі;
апеляційний суд не врахував, що у справі № 826/6081/16 пред`явлено ОСОБА_1 до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Нілової А. О. Натомість ОСОБА_3 залучений до участі у справі № 826/6081/16 третьою особою;
тому помилковим є висновок апеляційного суду, що пред`явлення ОСОБА_1 позову у справі № 826/6081/16 перервало перебіг позовної даності за вимогами ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора;
апеляційний суд не врахував, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача;
апеляційний суд не встановив, коли ОСОБА_1 дізналася про своє порушене право; не перевірив якими доказами це підтверджується; не встановив, коли у позивача виникло право на відповідний позов; не перевірив наявність підстав для переривання перебігу позовної давності.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора. Тому постанову апеляційного суду у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора належить скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без дотримання норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним: касаційну скаргу задовольнити частково; постанову апеляційного суду в оскарженій частині та розподілу судових витрат скасувати; рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог неповнолітньої ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 залишити в силі; передати справу у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, розподілу судових витрат на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розподілу судових витрат
У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400 409 411 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, розподілу судових витрат скасувати.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 травня 2021 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог неповнолітньої ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 залишити в силі.
Передати справу у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, розподілу судових витрат на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року у скасованій частині втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
page
telegram
viber
youtube
