Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.10.2018 року у справі №645/1368/16

Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 645/1368/16-ц

провадження № 61-44550св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи:приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Шаульська Наталія Іванівна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Салімовська Марина Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2018 року у складі судді Бабкової Т. В. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 20 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Коваленко І. П., Піддубного Р. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Шаульська Н. І., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Салімовська М. М., про визнання заповіту недійсним, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування реєстрації права власності та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її рідний брат ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1.Вона є спадкоємцем за законом.

Вказувала, що 18 грудня 2014 року звернулася до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округуСалімовської М. М. із заявою про прийняття спадщини після померлого брата, але одержати свідоцтво про право на спадщину виявилося неможливо через наявність заповіту, складеного 28 серпня 2014 року ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шаульською Н. І. за реєстровим № 922 у лікарні, де спадкодавець перебував останні тижні свого життя.

20 липня 2015 року ОСОБА_2 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салімовською М. М. було видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Зазначала, що в момент складання заповіту померлий перебував у важкому стані, внаслідок захворювання та стану свідомості не був здатен підписати та прочитати заповіт, складений нотаріусом, у тому числі, не міг розуміти сенс прочитаного йому уголос тексту, що є підставою для визнання заповіту недійсним.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним заповіт, складений 28 серпня 2014 року ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Шаульською Н. І. за реєстровим № 922; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 23 квітня 2014 року, видане приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салімовською М. М. за реєстровим № 789; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на спірну квартиру; визнати за нею право власності на квартиру в порядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_3; встановити нікчемність заповіту, посвідченого 28 серпня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шаульською Н. І. за реєстровим № 922 та застосувати наслідки нікчемності правочину.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при укладенні заповіту волевиявлення ОСОБА_3 було вільним, відповідало його внутрішній волі.

Районний суд зазначив, що позивачем не надано належних та допустимих доказів які б свідчили про те, що заповіт, вчинений заповідачем на користь ОСОБА_2 суперечить нормам ЦК України чи іншим актам цивільного законодавства, та не доведено тієї обставини, що заповіт складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, тобто обставин, з якими закон пов'язує визнання заповіту нікчемним або недійсним.

Крім цього, суд першої інстанції вказав, що провести комплексну судову медико-психіатричну експертизу для з'ясування психічного стану ОСОБА_3 на момент складання заповіту неможливо у зв'язку із суперечливістю показів свідків, записів у медичній карті про стан здоров'я спадкодавця, відсутність даних про характер та вираженість порушень розумової та емоційно-вольової сферах.

Ураховуючи наведене, дослідивши всі докази, допитавши свідків, районний суд вважав, що підстав для визнання заповіту недійсним у судовому засіданні не встановлено та не підтверджено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування реєстрації права власності, визнання права власності в порядку спадкування за законом, суд першої інстанції виходив із того, що вказані вимоги є похідними від вимоги про визнання заповіту недійсним, а тому задоволенню не підлягають.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 20 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2018 року - без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що волевиявлення ОСОБА_3, спрямоване на передачу майна саме ОСОБА_2 зафіксоване в оспорюваному заповіті від 28 серпня 2014 року, було вільним та відповідало його волі, а зміст та форма заповіту узгоджуються з вимогами чинного законодавства.

Апеляційний суд зазначив, що посилання ОСОБА_1 на нікчемність заповіту спростовується текстом самого заповіту, відповідно до якого заповіт посвідчено у присутності свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, обраних заповідачем особисто у зв'язку з тим, що ОСОБА_3 не міг самостійно прочитати і підписати текст заповіту. Зміст заповіту прочитано вголос свідками та підписано у присутності заповідача, нотаріуса, що не суперечить положенням статті 1253 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінку поданим позивачем доказам, неправильно встановили обставини справи.

Вважає, що оскільки заповідач зміст надрукованого нотаріусом заповіту від його імені вголос не читав, це є підставою для його нікчемності.

Звертає увагу на те, що нотаріусом не була встановлена будь-яка фізична вада у заповідача ОСОБА_3, що позбавляло його можливості прочитати вголос самостійно заповіт.

Зазначає, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин положення статтей 1248 1253 ЦК України.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є безпідставними, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з правильно встановленими судами обставинами справи, тому просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Білоконь О. В. від 04 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У листопаді 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 13 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачу Лідовцю Р. А.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач ОСОБА_1 та заповідач ОСОБА_3 є рідними братом та сестрою.

Згідно з копією свідоцтва про народження від 24 січня 1962 року батьками ОСОБА_1 є батько ОСОБА_7 та мати - ОСОБА_8 (а. с. 12 т. 1).

ОСОБА_3 належала квартира АДРЕСА_1, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (а. с. 170-173 т. 1).

Відповідно до заповіту від 28 серпня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Шаульською Н. І. за реєстровим № 922, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, все своє майно заповів ОСОБА_2 (а. с. 136 т. 1).

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 10 вересня 2014 року серії НОМЕР_1 (а. с. 139 т. 1).

01 листопада 2014 рокуОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округуСалімовської М. М. із заявою про прийняття спадщини.

04 листопада 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салімовською М. М. заведено спадкову справу № 15/2014 після смерті ОСОБА_3, що підтверджується витягом про реєстрацію у спадковому реєстрі (а. с. 141 т. 1).

18 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Салімовської М. М. із заявою про прийняття спадщини після померлого брата (а. с. 143 т. 1).

20 липня 2015 року ОСОБА_2 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салімовською М. М. видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом (а. с. 184 т. 1).

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2017 року у справі призначено комплексну судову медико-психіатричну експертизу (а. с. 31-32 т. 2).

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 16 серпня 2017 року № 593 вирішити питання про наявність у ОСОБА_3 хронічного, стійкого психічного розладу та здатності відповідно до свого психічного стану усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час посвідчення заповіту 28 серпня 2014 року неможливо (а. с. 42-45 т. 2).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Положенням частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтями 1216 1217 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно зі статтею 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Статтею 1247 ЦК України встановлено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до Статтею 1247 ЦК України.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 1252 ЦПК України.

Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, порядок посвідчення заповіту визначено розділом 3 глави ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Порядок посвідчення заповіту при свідках також передбачено статтею 1253 ЦК України, у якій зазначено, що на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.

У випадках, встановлених абзацом третім статтею 1253 ЦК України, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою.

Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.

Свідками не можуть бути: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Частиною 2 статті 1257 ЦК України визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно із частинами 1 -3 , 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частинами 1 -3 , 5 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 4 статті 207 ЦК України визначено, що якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Частиною 1 статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Частиною 1 статті 215 ЦК України.

Частиною 1 статті 225 ЦК України визначено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до ~law45~ правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та інше) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною 1 статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 травня 2019 у справі № 372/830/17-ц (провадження № 61-39444св18), від 22 травня 2019 року у справі № 234/9293/14-ц (провадження № 61-2968св19) та від 06 лютого 2020 року у справі № 495/538/16-ц (провадження № 61-43716св18).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

У частині 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відмовляючи у задоволенні позову районний суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно зазначив, що враховуючи показання свідків у судовому засіданні, висновок судово-психіатричного експерта від 16 серпня 2017 року № 593, положення статті 1247 ЦК України, підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним не встановлено.

Позивачем не доведено обставин відсутності волевиявлення заповідача ОСОБА_3 щодо складання заповіту на користь ОСОБА_2, що є її процесуальним обов'язком.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що заповідач ОСОБА_3 недієздатним чи обмежено дієздатним визнаний судом не був, тому мав право на складання заповіту; заповіт має письмову форму; зміст заповіту, текст якого був зачитаний уголос та неодноразово роз'яснений заповідачу, був належно доведений до його відома у присутності двох свідків відповідав його волі, зареєстрований у встановленому законом порядку.

Доводи касаційної скарги про те, що заповідач зміст надрукованого нотаріусом заповіту від його імені вголос не читав спростовуються текстом самого заповіту.

У тексті заповіту визначено, що його підписав ОСОБА_9 у зв'язку із хворобою заповідача за його дорученням після прочитання тексту заповіту нотаріусом.

Посвідчення заповіту відбулося у присутності двох свідків, які не є спадкоємцями за заповітом, членами сім'ї чи близькими родичами ОСОБА_2. Дієздатність свідків було перевірено нотаріусом.

Отже, оспорюваний заповіт був посвідчений з дотриманням порядку, визначеного статтями 1248 1253 ЦК України та розділу 3 глави ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Підписання заповіту іншою особою на прохання ОСОБА_3 відбулося з дотриманням вимог закону та відображало дійсне волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном. Текст спірного заповіту був прочитаний вголос свідками ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Згідно із частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 20 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк