Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.02.2023 року у справі №755/19435/20
Постанова КЦС ВП від 08.02.2023 року у справі №755/19435/20

Постанова

Іменем України

08 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 755/19435/20

провадження № 61-4656св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Яремка В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Воробйової І. А., Олійник А. С., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іценко Оксана Григорівна, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмила Олегівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Кулікової С. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Іценко О. Г., приватний виконавець виконавчого округу міста Києва (далі - приватний виконавець) Лановенко Л. О., ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації.

На обґрунтування позову посилалося на те, що 21 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), процесуальним правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», укладений кредитний договір

№ ML-0DE/10/2007, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 53 000,00 дол. США.

28 травня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за умовами якого позивач прийняв право вимоги за кредитним договором від 21 вересня 2007 року № ML-0DE/10/2007.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за договором про надання кредиту у розмірі 74 357,82 дол. США, що в еквіваленті становить 592 706,18 грн, та 143 013,53 грн, і судові витрати - 1 820,00 грн. На підставі зазначеного рішення суду 03 серпня 2012 року відкрито виконавче провадження № 33795248, у межах якого 20 серпня 2012 року накладено арешт майна боржника та оголошено заборону на його відчуження.

12 вересня 2014 року ОСОБА_1 відчужив квартиру АДРЕСА_1 шляхом укладання договору дарування на користь ОСОБА_2

ТОВ «ОТП Факторинг Україна» вважало, що ОСОБА_1 здійснив відчуження, а ОСОБА_2 набула у власність вказане нерухоме майно виключно з метою та умислом ухилення від виконання зобов`язання за рішенням суду щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, а тому вважало, що оспорюваний правочин за своєю правовою природою є фіктивним.

З урахуванням наведеного позивач просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 12 вересня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Іценко О. Г., зареєстрований у реєстрі під номером 1807, у порядку застосування наслідків недійсності правочину скасувати державну реєстрацію права власності на вказану квартиру.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 30 квітня 2021 року позов задоволено. Договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 вересня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Іценко О. Г., зареєстрований у реєстрі за номером 1807 визнано недійсним.

Державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , проведену на підставі договору дарування від 12 вересня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Іценко О. Г. та зареєстрованого у реєстрі за номером 1807, скасовано.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваний договір спрямований не на реальне настання правових наслідків, а на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на це майно під час примусового виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості перед позивачем.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 30 квітня 2021 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оспорюваний правочин укладений ОСОБА_1 з метою уникнення боргових зобов`язань за кредитним договором, оскільки виконання кредитного договору від 21 вересня 2007 року забезпечено укладенням іпотечного договору.

Матеріали справи не містять відомостей про звернення позивачем стягнення майна на предмет іпотеки та недостатності коштів від реалізації іпотечного майна для задоволення потреб банку.

Обставини, які б свідчили, що при укладенні оспорюваного договору були порушені вимоги статті 203 ЦК України, відсутні.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2022 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_2 спірне майно з метою ухилення від виконання зобов`язань за рішенням суду щодо стягнення заборгованості за кредитним договором.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, відповідно до яких будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, має ставитись під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі

№ 04/14-10/5026/2337/2011, від 24 липня 2019 року № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 13 травня 2020 року у справі № 372/3541/16-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18, від 11 листопада 2020 року у справі № 619/82/19.

У червні 2022 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Кириченко Н. О., просить касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Вважає, що посилання товариства на те, що оспорюваний правочин укладений з метою ухилення від виконання боргових зобов`язань за кредитним договором, не заслуговують на увагу, оскільки виконання кредитного договору було забезпечено укладенням договору іпотеки від 21 вересня 2007 року, предметом якого є земельна ділянка, яка належить ОСОБА_3 , а також договором поруки.

Вартість предмета іпотеки є вищою ніж сума кредиту. Спірна квартира не була предметом іпотеки, а тому наведені позивачем підстави не свідчать про фіктивність укладеного правочину.

ОСОБА_1 на момент вчинення оспорюваного правочину був власником спірної квартири, тому мав право розпоряджатися нею на власний розсуд, спірне майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало під арештом, а тому його дії з відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна не можуть бути визнані недобросовісною поведінкою.

У червні 2022 року надійшли пояснення на касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в яких приватний виконавець Лановенко Л. О. просить касаційну скаргу задовольнити, постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Посилається на те, що вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину, суд має врахувати, що відповідач відчужив майно після ухвалення рішення про стягнення з нього заборгованості за кредитом, майно відчужене на підставі безвідплатного договору, майно відчужене на користь близького родича, після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Сукупність зазначених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулось з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майна як боржника.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2023 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Суди встановили, що 21 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № ML-0DE/10/2007 на суму 53 000,00 дол. США зі сплатою відсотків у розмірі 5,99 % річних, із кінцевим терміном повернення - 21 вересня 2022 року.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2011 року у справі № 2-3230/2011 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за договором про надання кредиту від 21 вересня 2007 року № ML-0DE/10/2007 у розмірі 74 357,82 дол. США, що в еквіваленті становить 592 706,18 грн, та 143 013,53 грн, судові витрати - 1 820 грн.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 11 грудня 2014 року у справі № 2-3230/2011 залишено без задоволення заяву про перегляд зазначеного заочного рішення.

Постановою головного державного виконавця Коровайко О. С. від 03 серпня 2012 року відкрито виконавче провадження № 33795248 на підставі виконавчого листа № 2-3230-11, виданого 16 грудня 2011 року Дніпровським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_1 солідарного боргу в розмірі 737 539,71 грн.

Постановою головного державного виконавця Коровайко О. С. від 20 серпня 2012 року в межах ВП № 33795248 накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1 , та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику.

Постановою приватного виконавця Лановенко Л. О. відкрито виконавче провадження від 17 листопада 2020 року № 63636000 на підставі виконавчого листа № 2-3230-11, виданого 16 грудня 2011 року Дніпровським районним судом міста Києва, про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за договором про надання кредиту в розмірі 74 357,82 дол. США, що в еквіваленті становить 592 706,18 грн, та 143 013,53 грн, і судових витрат - 1 820,00 грн.

Відповідно до листа КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 01 грудня 2020 року, згідно з даними реєстрових книг підприємства, квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, посвідченого 17 травня 2007 року.

Копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 17 травня 2007 року, наявною у матеріалах справи, стверджено, що спадкоємцем майна ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його син - ОСОБА_1 . Спадкове майно, на яке видане свідоцтво, складається з квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - квартира АДРЕСА_1 від 11 грудня 2020 року, право власності на вказану квартиру зареєстроване 12 вересня 2014 року за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія та номер: 1870, виданого 12 вересня 2014 року приватним нотаріусом Іценко О. Г.

Відповідно до змісту оспорюваного договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Іценко О. Г., зареєстрованого в реєстрі за № 1807 від 12 вересня 2014 року, дарувальник ОСОБА_1 передає, а обдарована ОСОБА_2 безоплатно приймає в дарунок квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_1 є рідним сином відповідачки ОСОБА_2 , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва про народження ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 та повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з частиною п`ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, в яких зазначено про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 203 215 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою, якій боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18, на яку посилається заявник, зазначено, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).

Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.

У постановах Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що дії ОСОБА_1 з відчуження належної йому спірної квартири своїй матері, після набрання законної сили рішенням суду про стягнення з нього коштів за кредитним договором та відкриття виконавчого провадження з виконання зазначеного рішення, вказують на те, що спірний правочин вчинено ним без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, дії сторін цього договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати спірне майно від примусового відчуження для погашення грошових зобов`язань.

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що при укладенні договору дарування квартири воля відповідачів не відповідала зовнішньому прояву та не мала на меті реального настання правових наслідків, обумовлених оспорюваним правочином. Зокрема, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 відчужив майно після набрання рішенням суду про стягнення з нього заборгованості, майно відчужено на підставі безвідплатного договору близькому родичу - матері, а також врахував, що ОСОБА_1 залишився зареєстрованим у квартирі та фактично продовжує нею користуватись.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції обґрунтовано врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19)

Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Суд апеляційної інстанції, переоцінивши вищевказані обставини та наявні у справі докази, не навів підстав для такої переоцінки та вмотивованих обґрунтувань на спростування наведених судом першої інстанції висновків, а дійшов протилежного висновку про відмову в задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції не навів доводів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин та мотивів, а лише послався на те, що висновки суду першої інстанції про те, що оспорюваний правочини укладений з метою уникнення боргових зобов`язань є помилковими, оскільки виконання кредитного договору забезпечено укладенням іпотечного договору, а та обставина, що договір укладений між родичами не є безумовною підставою для визнання його фіктивним.

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Відповідно до договору іпотеки від 21 вересня 2007 року № PML-0DE/10/2007, який укладений між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, предметом іпотеки є земельна ділянка, загальною площею 0,0880 га, що знаходиться за адресою: СТ «Укрводоексплуатація», Гнідинська сільська рада, Бориспільський район, Київська область, та належить на праві власності ОСОБА_3 .

Водночас у матеріалах справи відсутні докази щодо наявності саме у боржника ОСОБА_1 іншого майна, окрім спірної квартири, за рахунок якого він міг би виконати свої зобов`язання перед кредитором.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, та вдався до переоцінки доказів, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання касаційної скарги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сплатило 8 408,00 грн судового збору.

Тому з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» підлягає стягненню 8 408,00 грн - витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 400 409 413 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року скасувати.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 30 квітня 2021 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» 8 408,00 грн - витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: ' О. В. Білоконь

І. А. Воробйова

А. С. Олійник

С. Ф. Хопта