Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.06.2021 року у справі №759/19049/19

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 759/19049/19

провадження № 61-10003св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С.

Ф.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, законним представником якої є ОСОБА_6, на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 лютого 2021 року в складі судді Петренко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року в складі колегії суддів:

Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору, витребування з чужого незаконного володіння та усунення перешкод у користуванні майном.

В обґрунтування позову вказали, що 23 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в особі її батьків був укладений договір дарування, за яким ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира).

На час укладання цього правочину ОСОБА_4 не була власником квартири, оскільки рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 19 січня 2016 року, яке набрало законної сили 19 січня 2017 року, спірна квартира була витребувана з володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у зв'язку з визнанням незаконними прилюдних торгів та свідоцтва про придбання квартири з прилюдних торгів від 04 травня 2012 року.

За таких обставин позивачі просили визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 23 березня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 спірну квартиру на користь позивачів та усунути перешкоди в користуванні квартирою шляхом визнання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування зазначеним житлом.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 лютого 2021 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 23 березня 2019 року за яким ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_5 вказану квартиру на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3.

Усунено перешкоди в користуванні спірною квартирою шляхом визнання такими, що втратили право користування цією квартирою ОСОБА_5 та ОСОБА_6.

Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю підстав для витребування з незаконного володіння ОСОБА_5 спірної квартири на користь позивачів, оскільки на момент укладення договору дарування квартири від 23 березня 2019 року між ОСОБА_4 та малолітньою ОСОБА_5 набрало законної сили рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19 січня 2016 року, яким визнано недійсним свідоцтво про придбання ОСОБА_4 з прилюдних торгів вказаної квартири та витребувано вказану квартиру з її володіння на користь позивачів. При цьому ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в інтересах якої діє ОСОБА_6, брали участь у вищезазначеній справі та були обізнані про вказане рішення суду.

Оскільки позивачі як власники спірної квартири не надавили дозволу на вселення та реєстрацію у квартирі ОСОБА_5 та ОСОБА_6, витребувавши квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_5, суд дійшов висновку про задоволення як похідних вимог про усунення позивачам перешкод у здійсненні ними права власності шляхом визнання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою.

Договір дарування від 23 березня 2019 року не відповідає вимогам закону та порушує право позивачів, оскільки достеменно встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_4 знали про наявність судового рішення, яким визнано недійсним свідоцтво про придбання ОСОБА_4 з прилюдних торгів спірної квартири, а тому укладений договір дарування не був направлений на настання реальних правових наслідків, а лише на встановлення перепон позивачам при розпорядженні квартирою.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 лютого 2021 року скасовано в частині задоволення вимог про визнання недійсним договору дарування та ухвалено в цій частині нове, яким відмовлено у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Вирішуючи спір у частині позовних вимог про визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у зв'язку із визнанням недійсним свідоцтва про придбання ОСОБА_4 з прилюдних торгів спірної квартири, договір дарування цієї квартири від 23 березня 2019 року є нікчемним, а тому вимоги про визнання його недійсним задоволенню не підлягають.

У частині вирішення судом першої інстанції позовних вимог про витребування з незаконного володіння ОСОБА_5 спірної квартири на користь позивачів та усунення їм перешкод у користуванні нею, суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У червні 2021 року ОСОБА_6, яка є законним представником ОСОБА_5, подала до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення попередніх інстанцій, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення вимог про усунення перешкоди в користуванні спірною квартирою та ухвалити нове в цій частині про відмову у задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 03 лютого 2021 року у справі № 641/1128/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 335/9876/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18.

Крім того, підставою касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у спірних правовідносинах статті 391 ЦК України, а саме: щодо можливості усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання малолітньої особи такою, що втратила право користування житлом, якщо у неї відсутнє інше місце проживання.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 18 червня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 вересня 2008 року ПАТ "Український інноваційний банк" та ТОВ "Торговий дім "Байкал" уклали кредитний договір, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 547 000 грн з кінцевим строком повернення до 29 вересня 2009 року зі сплатою 20 % річних.

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Український інноваційний банк", ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, предметом якої стала квартира АДРЕСА_1.

22 червня 2011 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П. за заявою ПАТ "Український інноваційний банк" вчинив виконавчий напис, яким звернув стягнення на зазначену квартиру в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 30 вересня 2008 року.

Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві від 20 вересня 2011 року було відкрито виконавче провадження з виконання цього виконавчого напису. 23 квітня 2012 року відбулися прилюдні торги з реалізації належної ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартири, за результатами проведення яких переможцем стала ОСОБА_4

27 квітня 2012 року державним виконавцем складено акт № 352/19 про прилюдні торги з продажу квартири. 04 травня 2012 року на ім'я ОСОБА_4 видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 18 липня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 листопада 2013 року, виконавчий напис нотаріуса, зареєстрований у реєстрі за № 3293 на договорі іпотеки нерухомого майна від 30 вересня 2008 року, визнано таким, що не підлягає виконанню (справа № 2608/7401/12).

02 липня 2012 року ОСОБА_1, а 06 серпня 2012 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, приватного підприємства "Нива В. Ш." треті особи: ОСОБА_4, служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_5, в інтересах якої діє ОСОБА_6, ПАТ "Укрінбанк", про визнання прилюдних торгів недійсними.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 19 січня 2016 року (справа № 759/18852/14-ц) визнано недійсним свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, видане 04 травня 2012 року, яким посвідчено право власності ОСОБА_4 на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 і належала ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, виданого у м. Києві 26 березня 1998 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації від 26 березня 1998 року.

Витребувано з володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, та ОСОБА_3 трикімнатну квартиру АДРЕСА_2.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 січня 2017 року та постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року вищевказане рішення залишено без змін.

23 березня 2019 року ОСОБА_4 подарувала спірну квартиру малолітній ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, від імені якої діяли її батьки: ОСОБА_6 та ОСОБА_8.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржувані судові рішення (суду першої інстанції - у нескасованій апеляційним судом частині) відповідають з таких підстав.

Щодо підстав нікчемності договору

Згідно із частиною 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частиною 1 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Установивши, що станом на день укладення договору дарування спірної квартири (23 березня 2019 року) відповідач ОСОБА_4 не була власником цього об'єкту нерухомості, а отже і не могла його відчужувати за вказаним правочином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про порушення майнових прав позивачів, що потребують судового захисту.

Так, за судовими рішеннями Святошинського районного суду міста Києва від 18 липня 2012 року та від 19 січня 2016 року (справи № 2608/7401/12,759/18852/14-ц), що набрали законної сили, витребувано у ОСОБА_4 спірну квартиру на користь позивачів у зв'язку із недійсністю прилюдних торгів та виконавчого напису, на підставі яких вона набула право на спірну квартиру.

Разом із тим, колегія суддів враховує, що як ОСОБА_4, так і мати обдарованої ОСОБА_5 - ОСОБА_6 достовірно були обізнані з судовими рішеннями у справах № 2608/7401/12,759/18852/14-ц, оскільки брали участь у одній з них (759/18852/14-ц). Отже, сторони за договором дарування спірної квартири достеменно знали про те, що ОСОБА_4 не могла відчужувати те нерухоме майно, яке витребувано з її володіння як незаконне.

Крім того, колегія суддів враховує, що дії ОСОБА_4 по розпорядженню майном, за відсутності відповідного права на це, утруднюють реальне та ефективне виконання судового рішення у справі № 759/18852/14-ц, ухваленого на користь позивачів, про витребування спірного майна на їх користь.

Відповідно до частини 3 статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що у цьому разі майно може бути витребувано від ОСОБА_5, яка набула його на підставі безоплатного договору дарування шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України, а тому саме цей спосіб захист прав позивачів є ефективним.

Щодо визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням

При вирішенні спору щодо позбавлення особи права користування житловим приміщенням необхідно встановлювати характер спірних правовідносин, відрізняти норми, які регулюють різні за змістом відносини та застосовувати норми права, які регулюють саме цей вид правовідносин. У випадках коли спір стосується права користування державним чи комунальним житловим фондом, то ці правовідносини регулюються нормами ЖК Української РСР, а коли спір стосується права користування приватним житлом, то такі відносини регулюються також цивільним законодавством.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною 1 статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що оскаржуваними судовими рішеннями порушені права малолітньої дитини на житло, реєстрації місця проживання якої у спірному житлі здійснена згідно з чинним законодавством України, колегія суддів вважає їх безпідставними і необґрунтованими з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_5 з 03 липня 2014 року є спірна квартира, яка була подарована їй її бабою ОСОБА_4.

Зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_4 є квартира АДРЕСА_3.

Даних про те, де проживала та була зареєстрована неповнолітня ОСОБА_5 до липня 2014 року та чи мають її батьки ОСОБА_6 та ОСОБА_8 право власності або користування іншим житлом, ніж спірна квартира, матеріали справи не містять.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).

Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, що її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим Верховний Суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачів як власників спірної квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним.

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Так, суди відхиляючи відповідні доводи відповідачів, підставно вказали на те, що як малолітня ОСОБА_5 так і її батьки: ОСОБА_6 та ОСОБА_8 були обізнані про судові рішення, що набрали законної сили, про витребування з володіння ОСОБА_4 на користь позивачів спірної квартири, а тому могли передбачити негативні наслідки для себе у зв'язку з прийняттям в дар спірного житла.

До набуття у власність спірного нерухомого майна ОСОБА_5 та її батьки вочевидь мешкали у іншому місці ніж спірна квартира, яку отримано у дар безвідплатно.

Враховуючи, що реєстрацією та проживанням ОСОБА_5 і ОСОБА_6 у вказаній квартирі порушуються права на вільне володіння, користування чи розпорядження спірним майном позивачів, які захищають свої права з 2012 року, проте не мають змоги користуватися зазначеним житлом, визнання відповідачів такими, що втратили право користування цією квартирою, не буде порушувати баланс між інтересами сторін у цій справі.

Таким чином, суди, врахувавши вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом позбавлення ОСОБА_5 і ОСОБА_6 права користування спірним житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, правильно виходили із того, що припинення права користування відповідачів спірним житлом відповідає такій пропорційності, передбачене законом і є необхідним в демократичному суспільстві у зв'язку з наявністю у них, зокрема у ОСОБА_4, іншого житла, окрім спірного, а також незаконністю підстав набуття ними спірного житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивачів як власників житла перевищують інтереси відповідачів, у яких припинилися правові підстави користування чужим майном, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині.

За таких обставин доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 03 лютого 2021 року у справі № 641/1128/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 335/9876/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.

Так, у вказаних справах встановлено, що особи, яких суди попередніх інстанцій визнавали втратившими право на житло, у законний спосіб набули таке право, а тому з урахуванням принципів пропорційності втручання у їх права суди касаційної інстанції дійшли висновку про необхідність захисту вказаних прав, чого не установлено у справі, що переглядається. Натомість у цій справі ОСОБА_5 отримала у дар спірне житло від ОСОБА_4, яка у незаконний спосіб його набула.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення (суду першої інстанції - у нескасованій апеляційним судом частині) ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5, законним представником якої є ОСОБА_6, залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 лютого 2021 року (у нескасованій апеляційним судом частині) та постанову Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф.

Хопта