Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.03.2019 року у справі №486/241/17

Постанова

Іменем України

28 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 486/241/17

провадження № 61-3866 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (відповідач за зустрічним позовом),

відповідач - ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом),

розглянув у судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 жовтня 2018 року у складі судді Лузан Л. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 січня 2019 року в складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Данилової О. О.,

Коломієць В. В.,

ВСТАНОВИВ

Описова частина

Короткий зміст первісних та зустрічних позовних вимог

У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", банк) звернулось до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 на свою користь заборгованості за кредитним договором, укладеним між банком та ОСОБА_1 9 липня 2007 року за № NKUCG106150109 (далі - кредитний договір).

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач визначені умовами кредитного договору зобов'язання не виконувала, своєчасно не надала банку грошові кошти для погашення кредитної заборгованості, відсотків, комісії, а також інших витрат передбачених умовами кредитного договору, через що утворилась заборгованість на загальну суму 39 780,78 доларів США, що складається: з заборгованості за кредитом - 25 548,09 доларів США, заборгованості за відсотками - 7 655,76
доларів США, заборгованості за комісією - 1 523,00 доларів США та пені - 5
053,93 доларів США.

Враховуючи викладене та посилаючись на те, що кредитодавець може на свій розсуд вимагати від боржника будь-яку частину суми заборгованості за кредитом, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитом в розмірі 25 548,09 доларів США, що еквівалентно 694 908,05 грн.

У червні 2017 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов про визнання кредитного договору недійсним з підстав порушення порядку надання споживачеві інформації про Умови отримання кредиту, типової процентної ставки, сукупної вартості кредиту, тощо, які передують укладенню договору.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 січня 2019 року позов ПАТ КБ "Приватбанк" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь банка 25 548,09 доларів США. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги банку та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваний договір було укладено в письмовій формі, він підписаний повноважними особами, містить всі суттєві умови передбачені законом для договорів та які мають істотне значення, а також, які були узгоджені сторонами. На момент укладення зазначеного договору обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печаткою банку. Договір укладено на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства.

При його укладенні позичальнику було надано всю необхідну інформацію, про що свідчить власноручний підпис позивача на договорах. Під час укладання кредитного договору ПАТ КБ "Приватбанк" зазначив всі істотні умови договору. Вказані документи були підписані особисто ОСОБА_1, що свідчить про те, що остання була з ними ознайомлена належним чином, а отже, відсутні в кредитному договорі несправедливі умови. При цьому вважав доведеними вимоги банку щодо наявності у відповідачки заборгованості, яка підлягає стягненню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 жовтня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 січня 2019 року, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 4 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області.

Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2019 року справу призначено до судового розглядув порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки всім доводам і запереченням та невірно встановлено характер спірних правовідносин, що призвело до ухвалення судових рішень з порушенням норм матеріального та процесуального права, які суперечать чинному законодавству України, Закону України "Про захист прав споживачів" та Конституції України.

Зокрема, скаржник посилається на те, що суди ухвалили рішення всупереч вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: статей 215, 1048, 1049, 1050, 1051, 1052, 1054, 1055 ЦК України та в порушення Закону України "Про захист прав споживачів" судами не враховано, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту необхідно застосувати положення Закону України "Про захист прав споживачів" про несправедливі умови договорів.

Крім того, скаржниця посилалась на те, що судами не враховано те, що Банк вдався до обману при визначенні розміру щомісячного ануїтентного платежу, розмір якого становить 399,07 доларів США, хоча насправді розмір такого щомісячного платежу відповідно до базових Умов кредитування, вказаних у договорі повинен становити 395,53 долари США, що підтверджено відповідним рахунком, а отже Банк вимагає позивача сплачувати зайві 3,54 долари США щомісяця.

Відзив відповідачів на касаційну скаргу.

Відзив від іншого учасника справи не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Під час розгляду справи суди установили, що 09 липня 2007 року між ЗАТ КБ "Приватбанк" (правонаступником якого є позивач) та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № NKUCG106150109, за умовами якого банк зобов'язався видати, а в подальшому видав позичальнику кредитні кошти на строк з 09 липня 2007 року по 08 липня 2027 року включно у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 37 240
доларів США на наступні цілі: придбання житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 - 30 400 доларів США, шляхом видачі готівки через касу, а також 6 840 доларів США на сплату страхових платежів, у випадках передбачених умовами договору, а саме п. п. 2.1.3,2.2.7 (в разі непред'явлення позичальником документів, які підтверджують сплату ним чергових страхових платежів за рахунок інших джерел, банком щорічно здійснюється перерахування страхових платежів за рахунок вищевказаних кредитних коштів).

Повернення кредиту мало бути здійснено шляхом сплати ануїтетного платежу в розмірі 399,07 доларів США в період з 10 по 17 число кожного місяця, що включає в себе повернення частини кредиту, проценти за користування кредитними коштами, із розрахунку 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом (в подальшому розмір процентної ставки був змінений: з 17 листопада 2008 року збільшений до 14,04 %, з 16 вересня 2010 року - зменшений до 13,54%), винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,2 % від суми наданого кредиту.

При цьому, право банку на збільшення в односторонньому порядку процентної ставки за користування кредитом передбачено умовами кредитного договору, щодо яких сторони дійшли згоди під час його укладення (пункт 2.3.1).

Суди установили, що відповідач свої зобов'язання за кредитним договором виконувала неналежним чином.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У частині 3 статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають, оскільки ухвалені з порушенням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За положеннями статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до Частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та

Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог Частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина 1 статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним.

Така правова позиція, висловлена Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16 та у постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року № 61-16384св18.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22 та 23 статті 1, статті 11, частини 8 статті 18, частини 3 статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини 4 статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини 4 статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 06 червня 2018 року в справі № 61-16384св18 та від 27 лютого 2019 року в справі № 201/4087/17.

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

З огляду на вказане суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули, не з'ясували та не встановили на підставі наданих сторонами доказів та тлумачення змісту умов кредитного договору правову природу комісії за надання фінансового ресурсу, фінансової винагороди за кредитом (п. 3.3 Умов кредитного договору) у складі щомісячних платежів (п. 7.1 абзац 2 Умов кредитного договору), чи є ці послуги споживчими послугами та чи включені вони до загальних витрат за споживчим кредитом, та з огляду на встановлене не визначились чи є ці умови договору недійсними і чи не підлягають застосуванню наслідки недійсності окремих умов договору.

Крім того, суди не встановили чи є порядок погашення заборгованості відповідно до п. 3.3 Умов кредитного договору - нечесною підприємницькою діяльністю.

З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду та на те, що суди попередніх інстанцій не перевірили й не встановили ті фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору, рішення судів підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, а справа передається до суду першої інстанції на новий розгляд, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

За встановлених обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області

від 03 жовтня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду

від 15 січня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. М. Сімоненко

Судді А. А. Калараш

А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров