Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2025 року

м. Київ

справа № 279/5964/19

провадження № 51-646км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду

у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисників ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

засудженої ОСОБА_8 ,

потерпілої ОСОБА_9 ,

представника потерпілої ОСОБА_9 ОСОБА_10 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженої ОСОБА_8 та в її інтересах адвоката ОСОБА_6 на вирок Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 13 жовтня 2023 року і вирок Житомирського апеляційного суду від 10 лютого 2025 року щодо

ОСОБА_8 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки м. Черкас, жительки АДРЕСА_1 , зареєстрованої там само,раніше не судимої,

засудженої за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 13 жовтня 2023 року ОСОБА_8 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_8 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням із визначенням іспитового строку 3 роки та покладено на неї обов`язки, передбачені ст. 76 указаного Кодексу.

Згідно з вироком 25 травня 2017 року, близько 13:47 водій ОСОБА_8 керувала технічно справним автомобілем «Volkswagen Transporter», реєстраційний номер НОМЕР_1 , по проїзній частині вул. Сергія Кемського в м. Коростені Житомирської області в напрямку центру міста. Наближаючись до нерегульованого перехрестя нерівнозначних доріг, з автодорогою «Київ-Ковель», яка є головною, де по напрямку руху встановлені дорожні знаки 2.4 «Кінець головної дороги» та 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено» та нанесена дорожня розмітка 1.12 «Стоп лінія» Правил дорожнього руху (надалі - ПДР). Усупереч вимог пунктів 16.3, 16.11 ПДР, водій ОСОБА_8 проявила неуважність до дорожньої обстановки та її змін, перед початком руху не переконалась, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, виїхала на перехрестя нерівнозначних доріг, не надавши перевагу в русі автомобілю «КІА SORENTO», реєстраційний номер НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_11 , який, наближаючись до цього перехрестя по автодорозі Київ-Ковель у напрямку м. Києва, справа на ліво по відношенню до напрямку руху її транспортного засобу, не дотримуючись пунктів 1.5, 2.3 (б), 12.3, 12.4 та 12.9 (б) ПДР, проявляючи неуважність до дорожньої обстановки та її змін, під час руху не обрав безпечної швидкості, не стежив за дорожньою обстановкою, що позбавило його можливості постійно контролювати рух транспортного засобу та безпечно керувати ним. До того ж, рухаючись по населеному пункту з перевищенням на 48 км/год, максимально допустимої швидкості 60 км/год, при виникненні небезпеки для руху, яку він об`єктивно спроможний був виявити, негайно не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, що призвело до зіткнення автомобілів.

Унаслідок зіткнення транспортних засобів автомобіль «КІА SORENTO» у некерованому та непрогнозованому стані виїхав на смугу зустрічного руху, де зіткнувся з лівою боковою поверхнею спеціалізованого вантажного сідлового тягача «DAF FT XF 105.410», реєстраційний номер НОМЕР_3 , у складі з напівпричепом ПП «VANHOOL» реєстраційний номер НОМЕР_4 під керуванням водія ОСОБА_12 та в подальшому з передньою частиною автомобіля «КІА SPORTAGE» реєстраційний номерний знак НОМЕР_5 під керуванням водія ОСОБА_13 .

Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди (надалі - ДТП) пасажирка ОСОБА_9 , яка перебувала в автомобілі «КІА SPORTAGE» отримала тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до стійкої втрати працездатності більш на 1/3 (33.3 %), а пасажирка «КІА SORENTO» - малолітня ОСОБА_14 отримала тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.

Порушення водієм ОСОБА_8 вимог пунктів 1.5, 2.3 (б), 10.1, 16.3, 16.11 ПДР України знаходиться у прямому причинному зв`язку із створенням аварійної обстановки, виникненням даної ДТП та її наслідками.

Житомирський апеляційний суд вироком від 10 лютого 2025 року скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалив у цій частині новий вирок, за яким призначив ОСОБА_8 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 2 роки.

Строк відбування покарання ОСОБА_8 вирішено обчислювати з моменту звернення вироку до виконання.

У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Вимоги та узагальнені доводи, викладені в касаційних скаргах

У касаційній скарзі захисник засудженої ОСОБА_8 - адвокат ОСОБА_6 зазначає про необґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій і просить їх скасувати й призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Захисник детально наводить аргументи незгоди з оцінкою як доказів даних висновків експертиз, які були проведені в межах кримінального провадження, що є предметом розгляду.

На його переконання, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, не зіставив даних висновків, і не врахував того, що ці висновки не підтверджують порушення ОСОБА_8 правил дорожнього руху, які би були причиною ДТП.

Узагальнюючи свої доводи, адвокат стверджує, що винуватість ОСОБА_8 не доведено «поза розумним сумнівом».

Крім того, він уважає, що суд апеляційної інстанції невмотивовано скасував вирок міськрайонного суду в частині застосування ст. 75 КК, адже на його думку, за обставин цього кримінального провадження є підстави для звільнення ОСОБА_8 від призначеного покарання з визначенням іспитового строку.

У касаційній скарзі засуджена просить скасувати судові рішення, через їх невідповідність вимогам ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України (надалі - КПК) і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Суть доводів засудженої зводиться до незгоди з оцінкою доказів, зокрема даних у висновках експертиз і показань свідків, допитаних у ході судового розгляду.

Позиції учасників судового провадження

До початку касаційного розгляду потерпіла ОСОБА_9 та її представник ОСОБА_10 подали письмові заперечення, в яких зазначають про необґрунтованість поданих касаційних скарг, а рішення судів попередніх інстанцій уважають законним.

У судовому засіданні засуджена ОСОБА_8 та її захисники - адвокати ОСОБА_6 , ОСОБА_7 підтримали касаційні скарги та просили їх задовольнити з викладених у них підстав; прокурор ОСОБА_5 , потерпіла ОСОБА_9 та її представник ОСОБА_10 заперечили щодо задоволення скарг і просили вирок апеляційного суду залишити без змін.

Мотиви Суду

Як визначено зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

За приписами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Апеляційний суд переглянув вирок місцевого суду в апеляційному порядку, дав вичерпні відповіді на доводи, викладені в апеляційних скаргах, у тому числі аналогічні тим, що зазначені в касаційних скаргах, зокрема щодо кваліфікації дій засудженої, доведеності її винуватості та оцінки доказів, скасував вирок суду першої інстанції лише в частині посилення покарання, а в іншій частині залишив його без змін, тому предметом перевірки суду касаційної інстанції є саме вирок апеляційного суду.

Згідно зі статтями 370 420 КПК вирок апеляційного суду повинен бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Зокрема, положеннями ч. 2 ст. 420 КПК передбачено, що він має відповідати загальним вимогам до вироків, визначеним ст. 374 цього Кодексу.

Апеляційний суд під час ухвалення вироку в частині доведеності винуватості ОСОБА_8 дотримався указаних вимог кримінального процесуального закону.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Оспорювання засудженою та її захисником установлених за результатами судового розгляду фактів із викладенням власної версії події, що зводиться до тверджень про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, перебуває поза межами компетенції касаційного суду.

З огляду на це незгода з оцінкою показань свідків, висновків експертиз, а також сукупності інших доказів, які, на думку сторони захисту, не доводять винуватості ОСОБА_8 , не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Даючи оцінку дослідженим у судовому засіданні доказам, а саме показанням потерпілих і свідків та письмовим доказам у справі, які місцевий суд визнав належними й допустимими, такими, що в сукупності підтверджують визначені ст. 91 КПК обставини, які підлягають доказуванню, і не містять суперечностей, доповнюють один одного, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 286 КК.

Суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, яку дав місцевий суд, і дійшов переконання, що указаний вище висновок районного суду є обґрунтованим.

Зокрема, у ході апеляційного розгляду апеляційний суд проаналізував доводи сторони захисту проте, що місцевий суд неправильно встановив фактичні обставини, через те, що суд не повною мірою зважив на дані, зазначені у висновках експертів, та показаннях свідків.

Суд апеляційної інстанції дав правову оцінку цим доводам і навів вичерпні мотиви прийнятого рішення.

Так, колегія суддів апеляційного суду взяла до уваги дані висновків експертиз: а саме комплексної фототехнічної та судової експертизи обставин та механізму дорожньо-транспортної пригоди від 26 лютого 2017 року № 19/12-1/263/264/-СЕ/17; комплексної судової фототехнічної та експертизи обставин і механізму дорожньо-транспортної пригоди від 25 жовтня 2017 № 3/924; комісійної автотехнічної експертизи від 27 вересня 2018 року № 732/18-25/10682/18-52; додаткової комісійної судової автотехнічної експертизи від 30 травня 2019 року № 25191/6073 року.

Проаналізувавши ці дані, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що порушення водієм автомобіля «KIA Sorento» ОСОБА_11 пунктів 12.3, 12.4 ПДР та водієм автомобіля «Volkswagen Transporter» ОСОБА_8 вимог п. п. 16.3, 16.11 ПДР перебувають у причинному зв`язку із виникненням ДТП і її наслідками.

Водночас апеляційний суд відхилив доводи сторони захисту про те, що протиправність дій водія ОСОБА_11 виключає винуватість обвинуваченої ОСОБА_8 , оскільки порушення водієм ОСОБА_11 п. п. 12.3, 12.4 та 12.9 б ПДР, не звільняє водія ОСОБА_8 від виконання вимог п. п. 16.3 та 16.11 ПДР.

Також суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що водій ОСОБА_11 , незважаючи на грубе порушення ним ПДР, не зобов`язаний був враховувати можливість грубого порушення ПДР іншим водієм; він не передбачав, не зобов`язаний був і не мав можливості передбачити, що автомобіль, яким керувала ОСОБА_8 , не дасть дорогу, не зупиниться перед виїздом на головну дорогу і не пропустить його автомобіль. Відповідно до п. 1.4 ПДР водій ОСОБА_11 вправі був розраховувати, що водій ОСОБА_8 перед виїздом з другорядної дороги на головну зупиниться і дасть йому можливість проїхати перехрестя.

У ході апеляційного розгляду колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини вчинення ОСОБА_8 суспільно небезпечного діяння, належним чином визначив характер і черговість порушень обома водіями ( ОСОБА_11 та ОСОБА_8 ) ПДР, причинний зв`язок між порушеннями правил безпеки дорожнього руху кожним із них і неподільними суспільно небезпечними наслідками пригоди. Разом із тим порушення ПДР як водієм ОСОБА_11 , так і водієм ОСОБА_8 є самостійними, не були вимушеними та не обумовлені створенням аварійної ситуації одним із водіїв щодо другого. Кожен із водіїв мав можливість шляхом виконання ПДР уникнути зіткнення, а отже, і спричинення суспільно небезпечних наслідків.

Колегія суддів уважає наведену оцінку судів попередніх інстанцій правильною, враховуючи таке.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, установлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у його вчиненні.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, установленими на підставі допустимих доказів, і єдиною версією, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Суди попередніх інстанцій урахували вказаний стандарт і навели мотиви прийнятого рішення, спростувавши версію сторони захисту.

Згідно з фактичними обставинами кримінального провадження, установленими місцевим судом, зокрема, шляхом безпосереднього дослідження доказів, ОСОБА_8 , рухаючись по другорядній дорозі та наближаючись до перехрестя, перед яким встановлений дорожній знак 2.2 (Проїзд без зупинки заборонено), повинна була дати дорогу транспортним засобам, які наближаються до перехрещення проїзних частин по головній дорозі, незалежно від напрямку їх подальшого руху, тобто ОСОБА_8 повинна була діяти відповідно до вимог п.п.16.3, 16.11 ПДР. Водночас вона мала технічну можливість запобігти зіткненню з автомобілем "KIA Sorento" під керуванням ОСОБА_11 шляхом виконання в робочому режимі зазначених вимог ПДР України, тому її дії з технічного погляду також перебувають у причинному зв`язку з ДТП.

Ці обставини підтверджуються відповідними висновками експертиз.

Понад те, допитаний у судовому засіданні експерт ОСОБА_15 пояснив, що виходячи з фактичних обставин ДТП констатував той факт, що водій ОСОБА_8 проявила неуважність до дорожньої обстановки та її змін, перед початком руху не переконалася, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, виїхала на перехрестя нерівнозначних доріг, не надавши переваги в русі автомобілю під керуванням ОСОБА_11 , тим самим своїми односторонніми діями створила небезпеку для ОСОБА_11 , який, з урахуванням заданих відповідних даних, не мав змоги уникнути ДТП, чим порушила п. п. 16.3 та 16.11 ПДР.

Крім того, місцевий суд дослідив відеозапис з камери відеоспостереження, установленої в районі місця події, який було вилучено відповідно до протоколу тимчасового доступу від 01 червня 2017 року і з якого вбачається, як саме та за яких обставин було скоєно ДТП, як саме ОСОБА_8 виїхала і не надала переваги в русі ОСОБА_11 . Ця інформація була предметом експертного дослідження

Верховний Суд звертає увагу, що у випадку виникнення ДТП за участю декількох водіїв наявність чи відсутність у їх діях складу кримінального правопорушення потребує встановлення причинного зв`язку між діянням (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, тобто з`ясування ступеня участі кожного з них у спричиненні злочинного наслідку. Основним чинником, який визначає відповідальність водія у разі створення небезпеки під час дорожнього руху, є його можливість вчасно виявити цю небезпеку і здійснити відповідні заходи для її уникнення чи зменшення. Причина, через яку створена небезпека для руху, не має значення, якщо встановлено, що водій мав можливість її вчасно виявити.

На противагу доводам сторони захисту, у цьому кримінальному провадженні місцевий суд чітко зазначив у вироку, які саме порушення ПДР стали причиною настання наслідків, передбачених ч. 2 ст. 286 КК, тобто перебували у прямому причинному зв`язку з ними.

Зокрема, суди попередніх інстанцій установили характер і черговість порушень обома водіями ( ОСОБА_11 та ОСОБА_8 ) ПДР, причинний зв`язок між порушеннями правил безпеки дорожнього руху, допущеними кожним із них, і неподільними суспільно небезпечними наслідками події.

Інші доводи сторони захисту фактично зводяться до неповноти судового розгляду, питання достовірності доказів, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що не є предметом суду касаційної інстанції.

На переконання колегії суддів, аргументи засудженої та її захисника про відсутність достатніх підстав уважати, що ОСОБА_8 скоїла інкриміноване їй кримінальне правопорушення, зводяться до незгоди із судовими рішеннями та надання власної оцінки доказам та обставинам справи.

Під час перевірки доводів захисника щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі колегія суддів установила таке.

Місцевий суд визнав обставинами, що пом`якшують покарання ОСОБА_8 , її молодий вік, першу судимість, утримання двох неповнолітніх дітей, збіг складних життєвих обставин у зв`язку з російською агресією та втратою житла, хворобу пораненого чоловіка.

Обставин, що обтяжують покарання, не встановлено.

ОСОБА_8 працездатного віку, за місцем проживання характеризується позитивно, на спеціалізованих обліках не перебуває, має родину, утримує двох неповнолітніх дітей, до кримінальної відповідальності не притягувалася.

Суд першої інстанції, зваживши на тяжкість вчиненого злочину (тяжкий необережний злочин), конкретні обставини кримінального провадження, за яких його було вчинено, дані про особу винної, її ставлення до скоєного, дійшов висновку, що її виправлення можливе без ізоляції від суспільства, а тому обрав основне покарання в межах санкції частини статті, яка передбачає відповідальність за це кримінальне правопорушення у виді позбавлення волі зі звільненням від його відбування з випробуванням та покладенням обов`язків.

Саме таке покарання суд вважав справедливим, співмірним вчиненому, достатнім і необхідним для попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Апеляційний суд, не погодившись із висновками суду першої інстанції про можливість звільнення ОСОБА_8 від відбування покарання з випробуванням, ухвалив свій вирок, яким визначив їй покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки, що слід відбуватиреально, з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 2 роки.

За правилами статей 404 407 420 КПК апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю чи частково та ухвалити новий, у якому зобов`язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням ст. 409 КПК.

Вирішуючи питання про зміну або скасування вироку суду першої інстанції, апеляційний суд має враховувати положення статей 408 420 КПК.

Розглянувши апеляційну скаргу прокурора, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що районний суд під час вирішення питання про звільнення ОСОБА_8 від призначеного покарання, належним чином не мотивував свого рішення та фактично не врахував ступеню тяжкості злочину, який відповідно до ст. 12 КК належить до категорії тяжких злочинів, і його наслідків, а саме: отримання тяжких тілесних ушкоджень потерпілою ОСОБА_9 та середньої тяжкості тілесних ушкоджень неповнолітньою потерпілою ОСОБА_14 .

На переконання апеляційного суду, характер і ступінь суспільної небезпеки цього злочину, його наслідки свідчать про суспільну небезпеку обвинуваченої ОСОБА_8 та неможливість її виправлення без відбування реального покарання.

Крім того, апеляційний суд звернув увагу, що під час судового розгляду як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції ОСОБА_8 свою причетність до вчинення кримінального правопорушення не визнавала, не висловлювала щирого жалю та співчуття потерпілим щодо отриманих ними тілесних ушкоджень і не просила вибачення, натомість всіма засобами намагалася перекласти відповідальність на іншого учасника ДТП - ОСОБА_11 , не відшкодувала матеріальної шкоди потерпілим.

Як констатував апеляційний суд, обов`язковою умовою застосування цього кримінально-правового інституту, що належить до дискреційних повноважень суду, є сукупність обставин, які б із достатньою переконливістю свідчили про можливість виправлення особи без відбування покарання.

Проте, на думку суду апеляційної інстанції, місцевий суд не дотримався вказаних вимог закону у зв`язку з таким.

Суд першої інстанції, визнавши пом`якшуючими покарання обставинами - молодий вік ОСОБА_8 , першу судимість, утримання двох неповнолітніх дітей, збіг складних життєвих обставин у зв`язку з російською агресією та втратою житла, хворобу чоловіка, не навів переконливих доказів, які б підтверджували вказані обставини, про що в апеляційних скаргах слушно зазначали прокурор, представники потерпілих - адвокати ОСОБА_10 та ОСОБА_16 , потерпіла ОСОБА_9 , оскільки на час судового розгляду в суді першої інстанції з цього приводу сторона захисту не надавала доказів.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що в матеріалах судового провадження наявні лише копії паспорта і довідки про присвоєння ідентифікаційного номера ОСОБА_8 . З копії паспорта ОСОБА_8 видно, що з 2008 року вона зареєстрована в м. Ірпені (т. 3, а. с. 137). Дані про наявність на утриманні ОСОБА_8 двох неповнолітніх дітей, чоловіка після поранення в матеріалах провадження відсутні, як і дані про знищене житло.

Також апеляційний суд зважив на те, що ДТП сталася 25 травня 2017 року, задовго до повномасштабного російського вторгнення на територію України, у зв`язку з чим апеляційний суд вважав безпідставним покликання місцевого суду, як на пом`якшуючу покарання обставину ОСОБА_8 - збіг складних життєвих обставин у зв`язку з російською агресією та втратою житла. До того ж суд апеляційної інстанції визнав безпідставним посилання місцевого суду як на обставину, що пом`якшує покарання обвинуваченої на молодий вік, оскільки, як слушно звертає увагу потерпіла сторона, на момент ухвалення вироку ОСОБА_8 виповнилось 49 років.

Крім того, апеляційний суд узяв до уваги те, що ОСОБА_8 характеризується позитивно за місцем роботи, страждає на певні захворювання, раніше не судима, проживає із чоловіком, особою з інвалідністю 2 групи, має сина, який з 20 жовтня 2023 року проходить військову службу в Збройних Силах України, під час збройної агресії 19 березня 2022 року її житлу було спричинено незначні пошкодження згідно з актом обстеження від 27 жовтня 2023 року № 3839/З (т. 6, а. п. 64 - 74). Указані документи сторона захисту надала під час апеляційного розгляду.

Між тим, апеляційний суд не установив обставин, які б пом`якшували або обтяжували покарання.

Отже, апеляційний суд, урахувавши ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_8 кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК належить до категорії тяжких злочинів, дані про особу обвинуваченої, відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання, а також думки потерпілих, які наполягали на реальному покаранні, дійшов висновку, що обвинуваченій ОСОБА_8 слід призначити в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК основне покарання у виді позбавлення волі, у мінімальному розмірі, яке буде справедливим, необхідним і достатнім для виправлення та перевиховання обвинуваченої, а також для запобігання вчиненню нових злочинів, не становитиме «особистого надмірного тягаря для особи», адже відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.

Колегія суддів погоджується з мотивами апеляційного суду, виходячи з такого.

Як передбачено вимогами статей 50 65 КК, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а при його призначенні суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Відповідно до принципів співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67цього Кодексу.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання, визначені у ст. 65 КК, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані в сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Процес призначення покарання, а саме врахування всіх факторів, які мають бути взяті до уваги для обрання виду та розміру покарання, слід розцінювати як сукупність етапів, послідовність яких має значення для прийняття обґрунтованого судового рішення в цій частині. При цьому первинним етапом повинна бути оцінка ступеня тяжкості злочину, який має значною мірою звузити межі для прийняття конкретного рішення щодо виду та розміру покарання. Своєю чергою, наступним етапом вже є врахування обставин, які позитивно або негативно характеризують особу винного, та обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання.

Цих вимог суд апеляційний суд дотримався.

Призначаючи покарання, апеляційний суд зважив на фактичні обставини справи, особу обвинуваченої, тяжкість правопорушення, його характер, відсутність обставин, які пом`якшують покарання, думку потерпілих, ставлення ОСОБА_8 до вчиненого кримінального правопорушення, у зв`язку з чим визнав безпідставним застосування положень ст. 75 КК.

Отже, обставини, на які покликається в касаційній скарзі захисник в інтересах засудженої, щодо можливості застосування ст. 75 КК були враховані апеляційним судом під час призначення покарання, вони не є безумовними й достатніми для зміни чи скасування вироку суду апеляційної інстанції в цій частині.

Ураховуючи викладене вище, Суд уважає, що основне покарання, призначене апеляційним судом у мінімальних межах санкції ч. 2 ст. 286 КК, є справедливим, необхідним та достатнім для виправлення засудженої, попередження вчинення нею нових злочинів. Підстав сприймати це покарання явно несправедливим через суворість за доводами, викладеними в касаційній скарзі захисника, Суд не вбачає.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку апеляційного суду, умотивованість його висновків з питання призначення засудженій покарання та справедливості обраного їй заходу примусу, адвокат у касаційній скарзі не навів.

З урахуванням наведеного вище колегія суддів дійшла висновку, що вирок суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 370 КПК, є законним та обґрунтованим.

Беручи до уваги зазначене вище, колегія суддів вважає, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а тому касаційні скарги засудженої та її захисника потрібно залишити без задоволення.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд,

ухвалив:

Вирок Житомирського апеляційного суду від 10 лютого 2025 року щодо ОСОБА_8 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженої та її захисника - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3