Історія справи

Постанова ККС ВП від 08.05.2025 року у справі №758/10788/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2025 року

м. Київ

справа № 758/10788/19

провадження № 51-3983 км 24

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

представника потерпілої ОСОБА_8 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12019100070001513 від 31 липня 2019 року за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,

за касаційною скаргою прокурора ОСОБА_9 на вирок Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Подільського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2023 року ОСОБА_6 було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

Цим же рішенням стягнуто з обвинуваченого ОСОБА_6 на користь потерпілої ОСОБА_10 28 665,45 грн та 200 000 грн як відшкодування матеріальної і моральної шкоди відповідно.

За обставин, детально наведених у вироку, ОСОБА_6 було визнано винуватим у тому, що він 01 травня 2019 року приблизно об 11:30, керуючи технічно справним автомобілем марки «Renault Megane», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , у якому перебувала пасажир ОСОБА_11 , і рухаючись у крайній лівій смузі проїзної частини вул. Олени Теліги зі сторони вул. Ольжича в напрямку вул. Кирилівської у м. Києві, усупереч п. 1.5, пп. «б» п. 2.3, п. 12.1 Правил дорожнього руху проявив неуважність до дорожньої обстановки, не дотримався безпечної швидкості для безпечного керування транспортним засобом, у результаті чого здійснив зіткнення з нерухомою перешкодою, а саме металевим відбійником. Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) потерпілій ОСОБА_11 було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження (за критерієм небезпеки для життя).

Вироком Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року апеляційну скаргу прокурора було задоволено частково: скасовано вирок місцевого суду в частині застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України та звільнено останнього від відбування призначеного покарання за ч. 2 ст. 286 КК України з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без зміни.

Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_9 , посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування своїх вимог прокурор указує, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України, не врахував:

- тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а також виду і розміру покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 286 КК України;

- фактичних обставин справи, зокрема того, що обвинувачений свідомо та умисно грубо порушив Правила дорожнього руху, не дотримався безпечної швидкості руху для безпечного керування транспортним засобом, до того ж шини його автомобіля були в неналежному стані;

- наслідків події, а саме спричинення потерпілій тяжких тілесних ушкоджень, через що остання була вимушена змінити умови роботи і життя;

- позиції потерпілої та її представників щодо призначення обвинуваченому покарання без застосування положень ст. 75 КК України;

- посткримінальної поведінки обвинуваченого, який: у 2021 році притягувався до адміністративної відповідальності за ст. 124 КУпАП; тривалий час (3 роки 5 місяців до ухвалення вироку) не відшкодовував потерпілій шкоду, що, на думку прокурора, ставить під сумнів наявність обставини, яка пом`якшує покарання, - щирого каяття; тільки після подання стороною обвинувачення апеляційної скарги відшкодував потерпілій лише 20 000 грн, проте така сума, з огляду на розміри стягнутих з ОСОБА_6 судом моральної та матеріальної шкоди, є неспівмірно малою.

Крім того, прокурор зазначає, що вказані вище доводи були наведені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення, однак суд апеляційної інстанції не надав їм належної оцінки, чим порушив положення ст. 420 КПК України.

Водночас прокурор стверджує, що призначення ОСОБА_6 покарання із застосуванням ст. 75 КК України є явно несправедливим.

На касаційну скаргу прокурора засуджений ОСОБА_6 подав заперечення, в яких, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів сторони обвинувачення, просить рішення суду апеляційної інстанції залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення. До заперечень засуджений додав копії медичного висновку від 12 червня 2024 року № 149 (про встановлення інвалідності до 18 років його сину), посвідчення дитини з інвалідністю, а також копії квитанцій про перерахування грошових коштів на рахунок потерпілої.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 підтримала касаційну скаргу прокурора ОСОБА_9 та просила її задовольнити.

Засуджений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 заперечували доводи прокурора, просили відмовити в задоволенні поданої касаційної скарги та залишити без зміни вирок суду апеляційної інстанції. Водночас у судовому засіданні захисником ОСОБА_7 було надано суду копії: квитанцій про перерахування грошових коштів на рахунок потерпілої; постанови про відкриття виконавчого провадження від 15 липня 2024 року; листа заступника начальника Святошинського районного відділу філії ДУ «Центр пробації» у м. Києві та Київській області (про належне виконання ОСОБА_6 покладених на нього вироком місцевого суду обов`язків, передбачених ст. 76 КК України)

Представник потерпілої ОСОБА_8 підтримав касаційну скаргу прокурора та просив її задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені у касаційній скарзі прокурора доводи, колегія суддів дійшла висновку, що ця скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність наведених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК України у касаційній скарзі прокурора не оспорюються, а тому в касаційному порядку неперевіряються.

Доводи касаційної скарги сторони обвинувачення в частині явної несправедливості призначеного ОСОБА_6 покарання Суд, ураховуючи надані матеріали кримінального провадження, не може взяти до уваги як обґрунтовані з огляду на таке.

Як убачається з вироку, місцевий суд, вирішуючи питання про вид та міру покарання ОСОБА_6 , урахував характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, фактичні обставини кримінального провадження, тяжкість заподіяних злочином наслідків, ставлення обвинуваченого до вчиненого, яке полягає в щирому каятті та визнанні вини, дані про особу обвинуваченого ОСОБА_6 , зокрема те, що він раніше не судимий, одружений, має на утриманні малолітніх дітей, 2015 і 2021 року народження, за місцем роботи та проживання характеризується виключно позитивно, на спеціальних обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває. При цьому суд узяв до уваги посткримінальну поведінку обвинуваченого, зокрема й те, що він відразу після вчинення ДТП не покинув місця події, а намагався надати допомогу потерпілій та викликав швидку медичну допомогу, також мав щире бажання відшкодувати шкоду.

Обставиною, яка пом`якшує призначене ОСОБА_6 покарання, суд визнав щире каяття. Обставин, що його обтяжують, суд не встановив.

З огляду на це місцевий суд призначив ОСОБА_6 покарання за ч. 2 ст. 286 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 рік та на підставі ст. 75 КК України звільнив його від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок в порядку апеляційної процедури за апеляційною скаргою прокурора, погодився з висновками суду першої інстанції щодо призначення ОСОБА_6 основного покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, проте, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, скасував рішення місцевого суду в частині застосування до обвинуваченого положень статей 75 76 КК України та звільнив ОСОБА_6 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням.

Перевіривши доводи касаційної скарги сторони обвинувачення, Верховний Суд уважає обґрунтованими рішення судів попередніх інстанцій щодо призначеного ОСОБА_6 покарання, виходячи з такого.

Питання про призначення покарання врегульовані розд. ХІ КК України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Водночас за приписамист. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Таким чином, законодавець визначив, що явно несправедливим через м`якість або суворість покарання може бути саме за видом чи розміром.

Проте в касаційній скарзі прокурор, посилаючись на явну, на його думку, несправедливість призначеного засудженому покарання, не наводить доводів щодо незаконності висновків судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині.

Також Суд підкреслює, що прокурор, оскаржуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України і посилаючись при цьому на сумнівність установленої обставини, яка пом`якшує обвинуваченому покарання (щире каяття), не зазначає, яким саме чином указане перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення з огляду на те, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України, передбачені ст. 66 цього Кодексу обставини, які пом`якшують покарання, враховуються саме під час призначення покарання (вид та розмір якого сторона обвинувачення не оскаржує), а не в ході вирішення питання щодо звільнення від його відбування.

З урахуванням зазначеного доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Що стосується доводів касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції закону України про кримінальну відповідальність, а саме застосування до обвинуваченого ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України, то колегія суддів вважає за необхідне наголосити на такому.

Суд апеляційної інстанції, фактично погоджуючись з рішенням місцевого суду в частині застосування до основного покарання, призначеного ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України, послався на тяжкість вчиненого злочину, наведені у вироку дані про особу обвинуваченого, ставлення до скоєного і конкретні обставини справи, та зазначив, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що виправлення обвинуваченого ОСОБА_6 та попередження вчинення ним нових злочинів можливе без реального відбування основного покарання.

Однак ця позиція суду апеляційної інстанції, на переконання колегії суддів, не є належним чином обґрунтованою у зв`язку з таким.

Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Таким чином, під час вирішення питання про можливість виправлення засудженого без відбування покарання та звільнення його від відбування покарання з випробуванням беруться до уваги тяжкість злочину, особа винного й інші обставини справи.

Як видно зі змісту оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції, застосовуючи до ОСОБА_6 інститут звільнення від відбування призначеного основного покарання, лише формально вказавши про врахування зазначених положень КК України, не надав обставинам, які беруться до уваги під час застосування ст. 75 КК України, належної оцінки.

Так, колегія суддів вважає, що, застосовуючи до ОСОБА_6 положення ст. 75 КК України, суд апеляційної інстанції належним чином не врахував тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України належить до категорії тяжких злочинів, його наслідків, а саме спричинення потерпілій тяжких тілесних ушкоджень, через що остання була вимушена змінити умови роботи і життя.

Також суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, не надав належної оцінки конкретним обставинам кримінального провадження, зокрема тому, що обвинувачений:

- грубо порушив Правила дорожнього руху, не дотримався безпечної швидкості руху для безпечного керування транспортним засобом, що призвело до ДТП з тяжкими наслідками для потерпілої;

- під час допиту в суді першої інстанції дав показання, з яких місцевий суд установив, що автомобільні шини керованого ОСОБА_6 транспортного засобу в момент ДТП були в неналежному стані;

- протягом тривалого часу, до ухвалення вироку судом першої інстанції, не відшкодовував потерпілій заподіяну злочином шкоду;

- лише після подання стороною обвинувачення апеляційної скарги відшкодував потерпілій 20 000 грн, що, з огляду на розміри стягнутих з ОСОБА_6 місцевим судом моральної та матеріальної шкоди, є неспівмірно малою сумою відшкодування.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки й позиції потерпілої та її представників, які в суді першої інстанції просили призначити обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі без застосування положень ст. 75 КК України.

Беручи до уваги зазначене вище, Верховний Суд уважає, що застосування до ОСОБА_6 інституту звільнення від відбування призначеного основного покарання з випробуванням не є достатньо вмотивованим та обґрунтованим.

При цьому, що стосується наданих стороною захисту копій:

- медичного висновку від 12 червня 2024 року № 149 (про встановлення інвалідності до 18 років сину засудженого) і посвідчення дитини з інвалідністю, а також копії постанови про відкриття виконавчого провадження від 15 липня 2024 року та листа заступника начальника Святошинського районного відділу філії ДУ «Центр пробації» у м. Києві та Київській області (про належне виконання ОСОБА_6 покладених на нього вироком місцевого суду обов`язків, передбачених ст. 76 КК України), то колегія суддів зауважує, що зазначене, з огляду на тяжкість і суспільну небезпечність вчиненого злочину, тяжкість наслідків та конкретні обставини справи, не спростовує доводів касаційної скарги прокурора щодо необґрунтованого застосування до засудженого положень ст. 75 КК України;

- квитанцій про перерахування грошових коштів на рахунок потерпілої на загальну суму 17 500 грн (копії квитанцій, долучених до заперечень засудженого на касаційну скаргу прокурора) та на загальну суму 40 000 грн (копії квитанцій, долучені стороною захисту у судовому засіданні від 08 травня 2025 року), то Суд уважає, що вказана сума, навіть з урахуванням сплачених ОСОБА_6 на момент апеляційного розгляду 20 000 грн, у порівнянні з встановленим за вироком місцевого суду розміром відшкодування матеріальної і моральної шкоди (28 665,45 грн та 200 000 грн відповідно), є незначним розміром відшкодування і не спростовує наведених вище висновків Суду.

За таких обставин колегія суддів доходить переконання, що суд апеляційної інстанції, застосовуючи до обвинуваченого положення ст. 75 КК України, неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, який не підлягає застосуванню (п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК України).

Крім того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, питання про необґрунтоване звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням порушувалося стороною обвинувачення в апеляційній скарзі, зі змісту якої видно, що прокурор, посилаючись на обставини, які в цілому узгоджуються з доводами касаційної скарги, просив скасувати рішення місцевого суду в частині застосування до обвинуваченого положень ст. 75 КК України.

Проте суд апеляційної інстанції, фактично погоджуючись з наведеними у вироку підставами для звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням, викладені прокурором в апеляційній скарзі доводи належним чином не перевірив, не оцінив, а також не надав на них мотивованої та обґрунтованої відповіді, а лише формально послався на їх неспроможність, чим не дотримався вимог, передбачених ст. 420 КПК України.

Зазначені порушення, на думку Суду, є істотними (ч. 1 ст. 412 КПК України), оскільки вони могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне рішення та, як наслідок, вплинути на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність (п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК України).

Таким чином, з урахуванням наведеного, а також з огляду на безпідставність посилань сторони обвинувачення на несправедливість призначеного ОСОБА_6 покарання, касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а вирок суду апеляційної інстанції відповідно до положень, передбачених ч. 1 ст. 412, п. 2 ч. 1 ст. 413, пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438, п. 2 ч. 1 ст. 436 КПК України, - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суд повинен, використовуючи всі процесуальні можливості та дотримуючись положень матеріального і процесуального законодавства, ухвалити законне й обґрунтоване рішення.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що в разі невстановлення судом апеляційної інстанції інших обставин, які відповідно до вимог закону можуть істотно вплинути на висновки цього суду в частині звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання з випробуванням, застосування до засудженого положень ст. 75 КК України потрібно вважати неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Керуючись статтями 412 413 433 434 436 438 441 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора ОСОБА_9 задовольнити частково.

Вирок Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року стосовно ОСОБА_6 щодо звільнення його від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком скасувати та призначити новий розгляд у цій частині в суді апеляційної інстанції.

В іншій частині ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3