Історія справи

Постанова КГС ВП від 18.04.2023 року у справі №910/16913/21
Постанова КГС ВП від 18.04.2023 року у справі №910/16913/21
Постанова КГС ВП від 23.05.2023 року у справі №910/16913/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/16913/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Громака В.О.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Футбольний клуб Арсенал" (Київ)",

представник позивача - не з`явися,

відповідач-1 - товариство з обмеженою відповідальністю "Фінспот",

представник відповідача-1 - Лойфер А.О., адвокат (ордер від 16.06.2022 № 1139214),

відповідач-2 - публічне акціонерне товариство "Банк Восток",

представник відповідача-2 - Неділько О.С., адвокат (ордер від 24.10.2022 № 1244850),

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Футбольний клуб Арсенал" (Київ)" (старе найменування товариство з обмеженою відповідальністю "Футарт")

на рішення господарського суду міста Києва від 03.02.2022 (головуючий суддя Ващенко Т.М.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 (головуючий Ткаченко Б.О., судді: Сулім В.В., Гаврилюк О.М.)

у справі № 910/16913/21

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Футбольний клуб Арсенал" (Київ)" (далі - Клуб)

до: 1) товариства з обмеженою відповідальністю "Фінспот" (далі - Товариство);

2) публічного акціонерного товариства "Банк Восток" (далі - Банк)

про визнання протиправними дій по зверненню по договору застави та визнання відсутнім права вимоги за кредитним договором.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Клуб звернувся до суду з позовом до Товариства та Банку про: визнання протиправними дій Банку по зверненню стягнення по договору застави від 10.12.2019 № КК2019-0140/З.М.П.2 (далі - Договір застави), яким забезпечувалось виконання Клубом зобов`язань за кредитним договором; визнання відсутнім у Товариства права вимоги за кредитним договором від 15.08.2019 № КК2019-0140 (далі - Кредитний договір) у частині стягнення з Клубу 30 760 000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

- звернення стягнення на предмет застави, проведене з грубим порушенням процедури, безпосередньо порушує права та законні інтереси Клубу;

- внаслідок незаконних дій відповідачів, Клуб поставлено у ситуацію правової невизначеності щодо дійсного кредитора за Кредитним договором та неможливості висунення заперечень щодо вимог Товариства про стягнення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 30 760 000,00 грн, оскільки відсутній судовий спір про стягнення заборгованості, замість чого Товариством ініційовано справу про банкрутство Клубу з огляду на, що єдиним належним та ефективним способом захисту прав та законних інтересів Клубу є визнання протиправними дії Банку по зверненню стягненню на підставі Договору застави та визнання відсутнім у Товариства права вимоги за Кредитним договором у розмірі 30 760 000,00 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.02.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022, відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що:

- позовні вимоги Клубу про визнання протиправними дій Банку по зверненню стягнення за Договором застави не можуть бути задоволені судом в даному судовому провадженні, оскільки, задоволення судом такої вимоги не призведе ні до відновлення порушених, на думку Клубу, прав, ані його законних інтересів;

- вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Клуб звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду, які ухвалені в інших справах у подібних правовідносинах, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- ухвалюючи рішення суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 910/3957/22 та Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 320/8269/15-ц щодо застосуванням статей 24, 27, 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у подібних правовідносинах;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 5 та частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у подібних правовідносинах.

Верховний Суду звертає увагу на те, що з касаційної скарги вбачається, що Клубом оскаржується рішенням Господарського суду міста Києва від 03.02.2022 та постанова Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у частині перегляду в апеляційному порядку вказаного рішення суду першої інстанції. Відтак, Клубом не оскаржується додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 24.05.2022, яке було предметом розгляду суду апеляційної інстанції, а тому Судом не надається правова оцінка постанові Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у частині перегляду в апеляційному порядку додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 24.05.2022.

Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові витрати, що пов`язані з розглядом касаційної скарги - покласти на Клуб. Також Товариством у відзиві наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які воно очікує понести у зв`язку з розглядом касаційної скарги, а саме 18 280,00 грн, та заявлено про те, що Товариство бажає подати докази понесення таких витрат у строки, визначені частиною восьмою статті 129 ГПК України. Вказана заява Судом буде розглянута відповідно до вимог та строків встановлених статтями 129 221 ГПК України.

Представник Клубу подав клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке відхилено Верховним Судом у зв`язку з його необґрунтованістю та враховуючи, що явка представників сторін обов`язковою не визнавалась.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Товариства та Банку, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що в матеріалах справи є Кредитний договір (з відповідними змінами від 13.09.2019 № 1, від 12.11.2019 № 2, від 10.12.2019 № 3), сторонами якого є Банк та Клуб (позичальник), за умовами якого Банк відповідно до умов цього договору зобов`язується надати позичальнику грошові кошти (кредит) шляхом відкриття відкличної відновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом 30 300 000,00 грн, а Позичальник зобов`язується сплатити за користування кредитом проценти та повернути Кредит у порядку і в строки, визначені цим договором.

Банком було надано Клубу кредитні кошти у розмірі 30 300 000,00 грн.

Також Банком (заставодержатель) та Товариством (заставодавець) як майновим поручителем ТОВ "ФК "Арсенал" (позичальник) 10.12.2019 укладено Договір застави, за умов якого заставодавець передає в заставу заставодержателю майнові права, вказані у пункті 1.2 цього договору, для забезпечення вимог заставодержателя, що випливають з Кредитного договору, з урахуванням подальших змін, а також усіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені протягом строку дії Кредитного договору (основний договір), укладеного між заставодержателем та позичальником, за умовами якого заставодержатель надає позичальнику кредит шляхом відкриття відновлюваної кредитної лінії з максимальним лімітом 30 300 000,00 грн на строк до 28.01.2020, зі сплатою позичальником процентів за користування кредитом у розмірі 18 % річних, а також зі сплатою комісій, неустойки згідно з умовами основного договору. Заставодержатель має право у випадку невиконання позичальником своїх зобов`язань за основним договором та/або заставодавцем за цим договором отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмету застави за цим договором переважно перед іншими кредиторами заставодавця, у порядку, встановленому цим договором.

Відповідно до пункту 5.3 Договору застави одночасно з укладенням цього договору сторони укладають договір про відступлення права вимоги з договором забезпечення з відкладальною обставиною (далі договір відступлення права вимоги). За згодою сторін, договір відступлення права вимоги набуває чинності в день ініціювання заставодержателем звернення стягнення на предмет застави. Датою ініціювання звернення стягнення на предмет застави, за згодою сторін, є дата реєстрації заставодержателем звернення стягнення на предмет застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

У строк встановлений Кредитним договором Товариством кредитні кошти Банку не повернуто.

Банк звернув стягнення на предмет застави у сумі 30 760 000,00 грн за меморіальним ордером від 29.01.2020 № 248483.

За рахунок предмету застави Банком було погашено заборгованість за Кредитним договором: 29.01.2020 погашено заборгованість за простроченими процентами за користування кредитом у розмірі 893 850,00 грн та 29 866 150,00 грн заборгованості за тілом кредиту.

Станом на 03.02.2020 заборгованість Товариства за простроченим кредитом склала 433 850,00 грн, а заборгованість за процентами - 650,78 грн.

Банком (первісний кредитор) та Товариством (новий кредитор) 02.03.2020 було укладено договір про відступлення права вимоги за Кредитним договором, за яким первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору свої права вимоги до Клубу за Кредитним договором, а новий кредитор сплачує первісному кредитору за відступлення прав вимоги за Кредитним договором грошові кошти у сумі, визначеній пункті 5 цього договору, та набуває права вимоги первісного кредитора в обсязі та на умовах, що існують на момент переходу права вимоги за Кредитним договором.

Пунктом 2 договору про відступлення права вимоги від 02.03.2020 передбачено, що до нового кредитора переходять всі права первісного кредитора за Кредитним договором, у тому числі, але не виключно права вимоги сплати заборгованості за кредитом, несплачених процентів, пені та всіх штрафних санкцій за Кредитним договором, які було нараховано за весь період дії Кредитного договору та у розмірі, який буде існувати на момент переходу прав вимоги. Права вимоги є такими, що передані новому кредитору, з моменту підписання акта приймання-передачі прав вимоги, який є невід`ємною частиною договору. Акт приймання-передачі прав вимоги підписується виключно після отримання первісним кредитором ціни продажу в повному обсязі, в день отримання первісним кредитором ціни продажу в повному обсязі.

Товариство сплатило Банку 441 008,54 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 02.03.2020 №5.

Судами попередніх інстанцій зазначено, що вказані обставини встановлені рішенням Господарського суду Київської області від 06.10.2020 у справі № 911/311/20, яке у встановленому законом порядку набрало законної сили, а відтак не підлягають доведенню відповідно до статті 75 ГПК України.

Вказаним рішенням Господарського суду Київської області від 06.10.2020 у справі № 911/311/20 стягнуто з Клубу на користь Банку 249,61 грн 3 % річних, нарахованих у зв`язку з порушенням зобов`язань щодо повернення кредиту, 0,32 грн 3 % річних, нарахованих у зв`язку з порушенням зобов`язань щодо повернення процентів, 24 035,71 грн пені, нарахованої у зв`язку з несвоєчасною сплатою кредиту, 5 164,94 грн пені, нарахованої у зв`язку з несвоєчасною сплатою процентів, 303 000,00 грн штрафу та 11 504,27 грн судового збору; стягнуто з Клубу на користь Товариства 433 850,00 грн заборгованості за простроченим кредитом та 650,78 грн простроченої заборгованості за процентами.

Також судами встановлено, що, Товариство звернулось до Господарського суду Київської області із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство Клубу у зв`язку з нездатністю останнього погасити наявну у нього заборгованість.

Ухвалюючи оскаржувані рішення суди виходили з того, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Судами встановлено, що правочини, укладені Банком з Клубом та Товариством недійсними в судовому порядку не визнавалися. Докази зворотного у матеріалах справи відсутні.

Водночас Клуб посилався на те, що внаслідок незаконних дій Товариства він опинився в ситуації правової невизначеності щодо особи кредитора, а Товариство, замість звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості, ініціювало справу про банкрутство Клубу. Такі дії, на думку Клубу, є незаконними та порушують його права.

Що ж до вказаних доводів, то судами встановлено, що відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У свою чергу Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України.

Конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних.

Порядок судового захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів визначається законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з частиною першою статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Судами зазначено, що з правового аналізу наведених правових норм вбачається, що об`єктом захисту, у тому числі судового, є порушене, невизнане або оспорюване право.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Відтак, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за приписами чинного законодавства, захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України у рішенні від 01.12.2004 у справі № 18-рп/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У цьому ж рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.

При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Лише у разі встановлення наявності порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу позивача та відповідності обраного останнім способу захисту такому порушенню або оспоренню суд може прийняти рішення про задоволення позову.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, або компенсація витрати, що виникли у зв`язку з порушенням прав, чи в інший спосіб нівелює негативні наслідки такого порушення.

Зважаючи на викладене, суди дійшли висновку, що позовні вимоги Клубу про визнання протиправними дій Банку по зверненню стягнення за Договором застави не можуть бути задоволені судом в даному судовому провадженні, оскільки, задоволення судом такої вимоги не призведе, ні до відновлення порушених, на думку Клубу, прав, ані його законних інтересів.

Також суди звернули увагу на те, що у даному випадку Клуб просить суд оцінити та встановити факт незаконності дій Банку, проте дані вимоги не є спором про право, у межах якого мають встановлюватись всі обставини та надаватись оцінка діям сторін відповідних правовідносин, а тому дійшли висновку про відмову в задоволенні таких позовних вимог Клубу.

Доводи Клубу про те, що всупереч наявним у справі доказам суди поклали в основу рішення висновок про перехід від Банку до Товариства права вимоги до Клубу на підставі правочину - договору відступлення права вимоги від 10.12.2019 та посилаючись на цю обставину не розглянули доводи Клубу про незаконність дій Банку по зверненню стягнення посилаючись на неефективність способу захисту, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, яким такі доводи були відхилені, оскільки задоволення судом такої вимоги не призведе, ні до відновлення порушених, на думку Клубу, прав, ані його законних його інтересів.

Також судами були відхилені доводи Клубу про незаконність дій Товариства щодо звернення до суду із заявою про банкрутство Клубу, оскільки вчинення таких дій є формою реалізації прав Товариства на звернення до суду, в яких він не може бути обмеженим. Натомість, суд при вирішенні відповідної справи встановлює обґрунтованість таких дій та надає їм правову оцінку. При цьому судами встановлено, що як на момент розгляду справи в суді першої інстанції, так і на момент перегляду справи в суді апеляційної інстанції, питання про відкриття провадження у справі про банкрутство вирішено не було.

Що ж до позовних вимог Клубу про визнання відсутнім у Товариства права вимоги за Кредитним договором в частині стягнення з нього 30 760 000,00 грн, то такі вимоги визнані судами такими, що є вимогами про встановлення юридичних фактів.

Водночас вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Встановлення судом такого факту може мати місце лише при розгляді іншого господарського спору, в якому будуть встановлюватись дані обставини.

Положеннями статті 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи наведене, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку аргументам учасників справи, суди дійшли висновку, що позовні вимоги Клубу не є достатньо обґрунтованими, оскільки ним належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачами у справі.

Клуб у касаційній скарзі посилається на те, що ухвалюючи рішення суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 910/3957/22 та Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 320/8269/15-ц щодо застосуванням статей 24, 27, 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у подібних правовідносинах.

Верховним Судом проаналізовано зміст судових рішень, прийнятих у справах № 910/3957/22, № 320/8269/15-ц, та встановлено, що у зазначених справах судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та, порівнюючи зміст правовідносин (права й обов`язки сторін спору) згідно з відповідним правовим регулюванням, оскільки у справі № 320/8269/15-ц було заявлено позовну вимогу про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню; предметом застави був транспортний засіб; заставодержателем був обраний позасудовий спосіб звернення стягнення шляхом реалізації заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса; до спірних правовідносин підлягали застосуванню приписи Закону України ?Про нотаріат?, а у справі № 910/3957/20 предметом застави було рухоме майно - обладнання модульної транспортабельної котельні (у складі двох котлів Viessmann з додатковим обладнанням, трьох ємностей для води, розширювального бака, теплових та газових датчиків), а позасудове звернення стягнення було реалізовано відповідно до статті 30 Закону України ?Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень? шляхом продажу обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження. Тобто у справі № 320/8269/15-ц та у справі № 910/3957/20, на відміну від правовідносин у справі № 910/16913/21, спірні правовідносини не стосувались звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, яким є гроші та майнові права на гроші, та не підпадали під регулювання спеціальною нормою статтею 33 Закону України ?"Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень?, що, у свою чергу, також свідчить про безпідставність доводів касаційної скарги Клубу про те, що ухвалюючи рішення суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 910/3957/22 та Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 320/8269/15-ц щодо застосуванням саме статей 24, 27, 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у подібних правовідносинах.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Суд не надає правової оцінки зазначеним у касаційній скарзі іншим постановам Верховного Суду, оскільки вони не визначені скаржником у касаційній скарзі як такі, що містять висновки, не враховані судами при ухваленні оскаржуваних рішень у даній справі № 910/16913/21 відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Також як підставу для подання касаційної скарги Клубом визначено пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 5 та частини першої статті 2 ГПК України у подібних правовідносинах.

Водночас колегія суддів зазначає, що вказаними нормами визначено завдання господарського судочинства (частина перша статті 2; відповідно до якої завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави) та способи судового захисту (частина перша статті 5; згідно з якою здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором). Тобто вказаними нормами процесуального законодавства визначено основні засади здійснення правосуддя господарським судом.

При цьому, ухвалюючи судові рішення суди попередніх інстанцій встановили обставини, які визначають індивідуальність правовідносин сторін у даній справі, а саме: Банк звернув стягнення на предмет застави у сумі 30 760 000,00 грн за меморіальним ордером від 29.01.2020 № 248483; за рахунок предмету застави Банком було погашено заборгованість за Кредитним договором: 29.01.2020 погашено заборгованість за простроченими процентами за користування кредитом у розмірі 893 850,00 грн та 29 866 150,00 грн заборгованості за тілом кредиту; станом на 03.02.2020 заборгованість Товариства за простроченим кредитом склала 433 850,00 грн, а заборгованість за процентами - 650,78 грн; Банком (первісний кредитор) та Товариством (новий кредитор) 02.03.2020 було укладено договір про відступлення права вимоги за Кредитним договором; Товариство сплатило Банку 441 008,54 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 02.03.2020 № 5; вказані обставини встановлені рішенням Господарського суду Київської області від 06.10.2020 у справі № 911/311/20, яке у встановленому законом порядку набрало законної сили, а відтак не підлягають доведенню відповідно до статті 75 ГПК України; рішенням Господарського суду Київської області від 06.10.2020 у справі № 911/311/20 стягнуто з Клубу на користь Банку 249,61 грн 3 % річних, нарахованих у зв`язку з порушенням зобов`язань щодо повернення кредиту, 0,32 грн 3 % річних, нарахованих у зв`язку з порушенням зобов`язань щодо повернення процентів, 24 035,71 грн пені, нарахованої у зв`язку з несвоєчасною сплатою кредиту, 5 164,94 грн пені, нарахованої у зв`язку з несвоєчасною сплатою процентів, 303 000,00 грн штрафу та 11 504,27 грн судового збору; стягнуто з Клубу на користь Товариства 433 850,00 грн заборгованості за простроченим кредитом та 650,78 грн простроченої заборгованості за процентами; Товариство звернулось до Господарського суду Київської області із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство Клубу у зв`язку з нездатністю останнього погасити наявну у нього заборгованість; позовні вимоги Клубу про визнання протиправними дій Банку по зверненню стягнення за Договором застави не можуть бути задоволені судом в даному судовому провадженні, оскільки, задоволення судом такої вимоги не призведе, ні до відновлення порушених, на думку Клубу, прав, ані його законних інтересів; позовні вимоги Клубу не є достатньо обґрунтованими, оскільки ним належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачами у справі, позовні вимоги Клубу про визнання відсутнім у Товариства права вимоги за Кредитним договором в частині стягнення з нього 30 760 000,00 грн є вимогами про встановлення юридичних фактів.

При цьому відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. При цьому, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтуванням необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Зі змісту вказаної норми убачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішень, твердження позивача стосовно доведеності наявності його порушених прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також доводи відповідачів про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог були оцінені судами з урахуванням дослідження тих доказів, які були надані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень.

Наведені ж у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі.

Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.

До того ж встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, скаржником не доведено необхідності у формуванні висновку Верховного Суду щодо застосування наведених ним норм процесуального права у спірних правовідносинах.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги в частині оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтею 129, пунктом 5 частини першої статті 296, статтями 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Футбольний клуб Арсенал" (Київ)" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у справі № 910/16913/21, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу в частині оскарження товариством з обмеженою відповідальністю "Футбольний клуб Арсенал" (Київ)" рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2022 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у справі № 910/16913/21 з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у справі № 910/16913/21 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко