Історія справи

Ухвала КГС ВП від 23.01.2018 року у справі №908/2380/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 908/2380/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,

за участю секретаря судового засідання - Журавльова А.В.

за участю представників:

Генеральної прокуратури України - Зарудяна Н.О.,

відповідача-1 - не з'явився,

відповідача-2 - адвокат Кузнєцов Д.О.,

третьої особи - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 11.12.2017 (Чернота Л.Ф., Зученко І.В., Радіонова О.О.) та рішення Господарського суду Запорізької області від 26.10.2017 (Топчій О.А.) у справі №908/2380/16

за позовом Керівника Запорізької місцевої прокуратури №2 в інтересах держави

до 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області, 2) Фізичної особи - підприємця Мироненка С.В.,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача-1 Запорізький металургійний коледж Запорізької Державної інженерної академії

про визнання договору оренди нерухомого майна недійсним та повернення нежитлових приміщень

ВСТАНОВИВ:

Керівник Запорізької місцевої прокуратури №2 Запорізької області (далі - Позивач) звернувся в інтересах держави з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області (далі - Відповідач-1), Фізичної особи - підприємця Мироненка Сергія Володимировича (далі - Відповідач-2), третя особа Запорізький металургійний коледж Запорізької Державної інженерної академії (далі - Третя особа) про визнання недійсним договору оренди державного нерухомого майна, що знаходиться на балансі Третьої особи, № 2513/д від 10.12.2009, укладеного між Відповідачами, зобов'язання Відповідача-2 повернути Відповідачу-1 державне нерухоме майно - частини вбудованих в будівлю гаражу (літера В) нежитлових приміщень з № 2 по № 6 включно, загальною площею 117,2 м2, розташованих за адресою: м. Запоріжжя, вул. Немировича-Данченка/Гастелло, 71/46, шляхом їх звільнення.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що йому стало відомо про предмет оспорюваного договору оренди та порушення норм Закону України "Про освіту" під час його укладення після отримання інформації від 21.01.2016, що надійшла від Відповідача-1. Факт отримання цієї інформації підтверджується відтиском штампу вхідної кореспонденції, у зв'язку з чим Позивач вважає, що строк на звернення до суду з позовом обраховується з моменту отримання відповідної інформації від 21.01.2016. Крім того, спірний договір від 10.12.2009 продовжує свою дію, а порушення вимог законодавства щодо надання нежитлових приміщень Третьої особи в оренду для розміщення майстерні, що здійснює технічне обслуговування та ремонт автомобілів тривають, що завдає істотної шкоди інтересам держави щодо ефективного та сталого розвитку системи освіти та забезпечення якісного виховання і навчання студентів.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 05.12.2016 в задоволенні позову відмовлено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 22.02.2017 рішення Господарського суду Запорізької області від 05.12.2016 залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 15.05.2017 рішення Господарського суду Запорізької області від 05.12.2016 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 22.02.2017 скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Запорізької області.

За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Запорізької області від 26.10.2017 відмовлено у задоволенні позову. Рішення суду мотивоване тим, що укладаючи спірний договір з метою розміщення майстерні для здійснення технічного обслуговування та ремонту автомобілів, сторонами договору фактично змінено цільове призначення орендованого приміщення, що є порушенням норм Закону України "Про освіту" та дає підстави вважати вказаний договір укладеним з порушенням Закону. Проте, розглянувши заявлене Відповідачем-2 клопотання про застосування до спірних правовідносин позовної давності та, врахувавши припис прокуратури від 17.02.2009 "Щодо порушення вимог водогосподарської діяльності Відповідачем-2", суд дійшов висновку, що Позивачу з 2009 року було відомо про існування договірних відносин стосовно спірного приміщення Третьої особи та не було наведено належних обґрунтувань щодо поважності пропуску строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 11.12.2017 рішення Господарського суду Запорізької області від 26.10.2017 залишено без змін з тих же підстав.

Позивач подав касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В касаційній скарзі Позивач не погоджується з мотивами, наведеними в оскаржуваних судових рішеннях, посилаючись на те, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій винесені з неправильним застосуванням статей 256, 257, 261 ЦК України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки в приписі прокуратури від 17.02.2009 про порушення Відповідачем-2 водогосподарської діяльності не зазначено, що порушення, про які вказано, були виявлені під час здійснення Відповідачем-2 своєї господарської діяльності в спірному орендованому приміщенні. Крім того, спірний договір оренди був укладений 10.12.2009, тоді як припис прокуратурою винесено 17.02.2009; судами безпідставно відхилено доводи Позивача, що про предмет оспорюваного договору та порушення Відповідачем норм Закону України "Про освіту" на час його укладення, Позивачу стало відомо після отримання від Відповідача-1 інформації від 21.01.2016 та перевірки спірного договору оренди на його відповідність вимогам чинного законодавства; висновки судів попередніх інстанцій щодо можливості Позивача дізнатись про оспорюваний договір оренди ґрунтуються лише на припущеннях, а не встановлених фактах.

Відповідач-2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого господарського суду у даній справі без змін з тих підстав, що як місцевий, так і апеляційний господарські суди дійшли правильних висновків про пропуск Позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом; спірний договір оренди був укладений на законних підставах; Позивачем при зверненні до суду з даним позовом не обґрунтовано належним чином факту порушення інтересів держави укладенням оскаржуваного договору.

Третя особа також подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого господарського суду у даній справі без змін з тих підстав, що судами враховано, що передача в оренду спірного майна, яке не може використовуватись в навчальному процесі і розташоване з дотриманням норм СНІП та пожежної безпеки, не погіршує умови підготовки спеціалістів, а навпаки сприяє забезпеченню навчального процесу, оскільки сплачені Відповідачем-2 кошти за оренду майна Третьою особою використані на придбання канцелярських товарів тощо.

Відповідачем-1 24.04.2018 (штемпель поштового відділення на конверті) до Верховного Суду подано відзив на касаційну скаргу. Однак, враховуючи встановлений ухвалою Верховного Суду від 29.03.2018 для подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу строк, який не перевищує 10 днів з дня вручення цієї ухвали і згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення ухвалу Відповідачем-1 отримано 10.04.2018, тому, зважаючи на норми статей 118, 295 ГПК України, зазначений відзив суд залишає без розгляду.

Відповідач-1 та Третя особа в судове засідання 16.05.2018 представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце засідання належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення. Зважаючи на зазначене, суд ухвалив здійснювати розгляд касаційної скарги у даній справі за відсутності представників Відповідача-1 та Третьої особи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Генеральної прокуратури України, Відповідача-2, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 10.12.2009 між Відповідачем-1 (Орендодавець) та Відповідачем-2 (Орендар) укладено договір оренди державного нерухомого майна № 2513/д, яке знаходиться на балансі Третьої особи, за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування державне нерухоме майно - частини вбудованих у будівлю гаражу (літ. В) нежитлових приміщень з № 2 по № 6 включно, загальною площею 117,2 м2, які розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Немировича-Данченка/Гастелло, 71/46.

Пунктом 1.3 договору визначено, що майно передається в оренду з метою розміщення майстерні, що здійснює обслуговування та ремонт автомобілів.

Цей договір укладено строком на 364 дні, що діє з 10.12.2009 по 08.12.2010 включно із пролонгацією на тих самих умовах відповідно до пункту 10.4 договору, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця (пункт 10.1 договору).

Додатковими угодами від 20.12.2010, від 22.12.2011, від 17.12.2012, 06.12.2013 дію договору продовжено до 05.12.2016 включно.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що майно, яке є предметом спірного договору оренди, в силу положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна", може бути об'єктом оренди, оскільки об'єктом освіти в розумінні Закону України "Про приватизацію державного майна" є заклади, які здійснюють освітню діяльність, як цілісні майнові комплекси, а не окреме індивідуально визначене майно, що входить до їх складу і призначене для здійснення освітньої діяльності. Посилаючись на приписи Переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №38 від 20.08.1997, судами визнано можливість надання в оренду нерухомого майна, оскільки оренда не пов'язана із навчально-виховною, навчально-виробничою, науковою діяльністю. Відповідач-2 звертався до суду із заявою про застосування строку позовної давності, проте заяву судом першої інстанції не розглянуто, оскільки строк позовної давності застосовується тільки для захисту порушеного права, а в даному випадку судом не встановлено порушень інтересів держави у зв'язку із укладанням спірного договору та відмовлено по суті спору.

Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій, Вищий господарський суд України зазначив, що місцевому господарському суду необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити, чи мала прокуратура об'єктивну можливість дізнатися про порушення законодавства до проведення нею перевірки.

За результатами нового розгляду справи, суди першої та апеляційної інстанції встановили, що нерухоме майно, яке за договором від 10.12.2009 передано в оренду Відповідачу-2 належить до державної власності, а цільове призначення цього майна - для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти.

Проте, як зазначають суди попередніх інстанцій, укладаючи договір №2513/д від 10.12.2009, Орендодавець передав, а Орендар прийняв зазначене вище майно з метою розміщення майстерні для здійснення технічного обслуговування та ремонту автомобілів, а тому сторонами договору фактично змінено цільове призначення орендованого приміщення, що є порушенням частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" та дає підстави вважати вказаний договір укладеним з порушенням Закону.

Також, на виконання вказівок Вищого господарського суду України, які, в силу статті 11112 ГПК України в редакції до 15.12.2017 є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, суди розглянули клопотання Відповідача-2 про застосування строків позовної давності до даних правовідносин та встановили, що матеріали справи містять припис прокуратури Орджонікідзевського району № 488 від 17.02.2009 "Щодо порушення вимог водогосподарської діяльності на ПП Мироненко С.В.", з якого вбачається, що прокуратурою проводилась перевірка водогосподарської діяльності, що здійснюється у орендованих приміщень. Тобто, на переконання судів першої та апеляційної інстанцій, Позивач був повідомлений про наявність договірних відносин Відповідача-2 та про користування ним спірним приміщенням ще з 2009 року. Суди дослідили, що договірні відносини щодо оренди спірних приміщень Відповідачем-2 існують ще з 1998 року, про що свідчать договори оренди № 14 від 17.12.1998, № 34 від 01.03.2000, № 1969/д від 28.04.2006.

Враховуючи наведене суди дійшли висновку, що Позивачем не було наведено належних обґрунтувань щодо поважності пропуску строку позовної давності, а зазначене звернення з приписом у 2009 році свідчить про освідомлення Позивача про існування договірних відносин щодо приміщення Третьої особи ще з 2009 року.

Однак, колегія суддів вважає такі висновки судів першої та апеляційної інстанції передчасними з огляду на таке.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (стаття 626 ЦК України).

Стаття 627 ЦК України встановлює, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 1 - 3, 5 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Слід зазначити, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, визначеними законом, а тому слід встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до частини 1 статті 63 Закону України "Про освіту" № 1060 від 23.05.1999 матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 61 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Частиною 4 статті 61 Закону України "Про освіту" унормовано, що додатковими джерелами фінансування є: кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів; плата за надання додаткових освітніх послуг; кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом, на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян; доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання: дотації з місцевих бюджетів; дивіденди від цінних паперів; валютні надходження; добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян; інші кошти.

Відповідно до пункту 4 розділу 9 Переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 38 від 20.01.1997, який був чинним на момент укладення спірного договору оренди від 10.12.2009, до інших послуг, які можуть надаватися такими закладами, відноситься здавання в оренду будівель, споруд та іншого нерухомого майна, обладнання, не пов'язаних з навчально-виховною, навчально-виробничою, науковою діяльністю, яке не погіршує соціально-побутові умови працівників закладів і установ освіти, студентської та учнівської молоді.

Частиною 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що не можуть бути об'єктами оренди, зокрема, об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників).

Пунктом "б" частини 2 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного на час укладення спірного договору) встановлено, що приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства, об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, до яких, зокрема, відноситься об'єкти освіти, крім навчальних закладів, майно яких вноситься до статутного капіталу ПАТ залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Відповідно до абз. 20 частини 2 статті 4 "Про оренду державного та комунального майна" окреме індивідуально визначене майно із складу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, забороненого до оренди як цілісний майновий комплекс, може бути об'єктом оренди (без права приватизації та суборенди), якщо воно не заборонене до оренди законами України, не задіяне у процесі основного виробництва та за висновком органу, уповноваженого управляти цим майном, його оренда не порушить цілісності майнового комплексу.

Пунктом 1 частини 1 статті 287 ГК України передбачено, що орендодавцем нерухомого майна, що є державною власністю є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення.

Згідно зі статтею 10 Закону "Про оренду державного та комунального майна", істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін (строк), на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Колегія суддів вважає, що вирішуючи спори, пов'язані з визнанням недійсним договору оренди державного майна, господарські суди повинні з'ясовувати, чи додержано визначений статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" порядок укладання відповідного договору, в тому числі щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном.

У даному випадку, норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Закон України "Про освіту", постанова Кабінету Міністрів України від № 38 від 20.01.1997 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами", у їх системному поєднанні, не забороняють передавати в оренду будівлі, споруди, окремі тимчасово вільні приміщення і площі, інше нерухоме майно або обладнання, за умови, що такі об'єкти не пов'язані з навчально-виховною, навчально-виробничою, науковою діяльністю і що здавання в оренду цих приміщень не погіршує соціально-побутові умови працівників закладів і установ освіти, студентської та учнівської молоді.

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій не встановлено, чи використовувались приміщення, які є предметом спірного договору оренди від 10.12.2009 у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, були тимчасово вільні та з'ясувати, чи не порушує права осіб, які навчались чи працювали у навчальному закладі передання цих приміщень в оренду Відповідачу-2. Також, суди не з'ясували, чи використовує Орендар орендоване приміщення за цільовим призначенням, вказаним саме в договорі оренди (п. 1.3 договору).

До того ж, згідно зі статтями 42, 43 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи (стаття 47 ГПК України).

Відповідно до зі статті 82 ГПК України при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. Рішення приймається господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу, а також доказів, які були витребувані господарським судом, у нарадчій кімнаті.

Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, необхідно мати на увазі, що, згідно зі статтею 43 ГПК України, наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Однак, зі змісту прийнятих у цій справі судових рішень вбачається, що господарські суди як першої, так і апеляційної інстанцій, зазначених вимог ГПК України не дотримались та не забезпечили сторонам у справі дотримання принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Про наведене свідчить відсутність дослідження у прийнятих місцевим та апеляційним господарськими судами рішеннях усіх поданих сторонами в матеріали справи доказів.

Так, судами попередніх інстанцій не дано належної оцінки наявному в матеріалах справи листу Міністерства освіти і науки України №1/11-4789 від 02.07.2009, яким розглянуто звернення Відповідача-1 №07-13-02483 від 07.05.2009 щодо передачі в оренду частини нежитлового приміщення гаражу загальною площею 117,2 м2, які розташовані за адресою: м. Запоріжжя, вул. Немировича-Данченка/Гастелло, 71/46, що перебуває на балансі Третьої особи, та вирішено надати дозвіл на передачу в оренду в установленому законодавством порядку ці приміщення терміном до одного року.

Таким чином, дослідження усіх обставин справи в сукупності з наданням відповідної оцінки всім матеріалам справи має значення для правильного вирішення спору в межах предмета та підстав заявленого позову.

Щодо висновку судів попередніх інстанцій про те, що Позивачем пропущено строк звернення до суду з даним позовом, оскільки про існування орендних відносин між Відповідачами йому було відомо з 2009 року під час винесення припису прокуратури Орджонікідзевського району міста Запоріжжя № 488 від 17.02.2009 про порушення вимог водогосподарської діяльності Відповідача-2, колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які б свідчили, що висновки, викладені в зазначеному приписі стосуються договірних відносин Відповідача-2 саме за спірним договором від 10.12.2009.

Суди дослідили, що договірні відносини щодо оренди спірних приміщень Відповідачем-2 існують з 1998 року, про що свідчать наявні в матеріалах справи договори оренди № 14 від 17.12.1998, № 34 від 01.03.2000, № 1969/д від 28.04.2006, проте, ні судом першої, ні судом апеляційної інстанцій не враховано, що предметом позовних вимог є визнання недійсним договору від 10.02.2009, тоді як припис, на який послались суди винесено прокуратурою 17.02.2009, тобто, до моменту укладення спірного договору.

Отже, зважаючи на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин, встановлення яких є необхідним відповідно до норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів знайшли своє підтвердження.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України (в редакції з 15.12.2017) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене, справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, прийняти відповідне рішення.

При цьому, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що дослідження усіх наданих у матеріали справи доказів в сукупності з наданими сторонами поясненнями, має істотне значення для вирішення спору у цій справі та є підґрунтям для подальших висновків щодо наявності (або відсутності) підстав для задоволення позову за наведених у позовній заяві підстав.

Оскільки справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат у порядку статті 129 ГПК України (в редакції з 15.12.2017) не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 11.12.2017 та рішення Господарського суду Запорізької області від 26.10.2017 у справі №908/2380/16 скасувати.

3. Справу №908/2380/16 направити на новий розгляд до Господарського суду Запорізької області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.