Історія справи

Ухвала КАС ВП від 21.03.2018 року у справі №826/11566/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 червня 2019 року

Київ

справа №826/11566/17

адміністративне провадження №К/9901/37920/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Шишова О.О.,

суддів: Дашутіна І.В., Яковенка М.М.,

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу

за позовом громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою адвоката громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2017, прийняту у складі колегії суддів: Літвінової А.В. (головуючий), Аблова Є.В., Мазур А.С., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018, постановлену у складі колегії суддів: Безименної Н.В. (головуючий), Аліменка В.О., Бєлової Л.В.

І. Суть спору

1. У вересні 2017 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - ГУ ДМС України в м. Києві), в якому просила суд:

1.1 визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 30.08.2017 №350-17 про відмову у визнанні громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2 зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. Обгрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначила, що залишила країну походження через загальне насильство та систематичне порушення прав людини, оскільки її країна знаходиться в стані військового конфлікту. Натомість, відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення взагалі не поцікавився ситуацією у країні походження позивача.

3. На підставі викладеного, вважає оскаржуване рішення ДМС України від 30.08.2017 № 350-17 неправомірним.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. Судами попередніх інстанцій установлено, що громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 територію країни громадянської належності залишила 28.02.2017, до України прибула з Російської Федерації таємно на автомобілі 22.03.2017, місце перетину кордону України їй невідоме.

5. 11.04.2017 ОСОБА_1 звернулася до ГУ ДМС у м.Києві із заявою-анкетою №45 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначено, що заявниця була змушена залишити країну свого постійного проживання через те, що її країна знаходиться в стані військового конфлікту, а в місті Кабул, де саме вона мешкала, дуже небезпечно. Також, заявниця повідомила, що існує загроза життю та здоров`ю її родини з боку представників угруповання "Талібан".

6. За результатами розгляду даної заяви та вивчення матеріалів особової справи, ГУ ДМС України в м.Києві складено висновок від 03.05.2017 щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийнято наказ від 03.05.2017 №194 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ».

7. Наказом ГУ ДМС України в м.Києві від 03.07.2017 №288 на підставі подання продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .

8. Надалі, ГУ ДМС України в м.Києві складено висновок від 02.08.2017 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого Державною міграційною службою України прийнято рішення від 30.08.2017 №350-17 про відмову у визнанні громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

9. Не погоджуючись із вказаним рішенням, уважаючи його протиправним, позивач звернулася з позовом до суду за захистом своїх прав.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

10. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 14.12.2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018 у задоволенні позову відмовив.

11. Ухвалюючи таке рішення, суди дійшли висновку про правомірність оспорюваного рішення та відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які б давали підстави визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

IV. Касаційне оскарження

12. Позивач звернулася з касаційною скаргою, у якій посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права та невірної правової оцінки обставин у справі.

13. Свої вимоги мотивує тим, що на позивача неправомірно покладено обов`язок доказування. У цій категорії справ є особливості щодо стандартів доказування, які відрізняються від законодавства України. Позивач надав усі відомості, які він мав в своєму розпорядженні, але міграційні органи неправомірно поклали обов`язок доказування повністю на заявника, стверджуючи, що він не подав інших доказів, крім особистих пояснень.

14. Вважає, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки всім обставинам цієї справи та не досліджували належним чином інформацію по країні-походження позивача.

15. В письмових запереченнях на касаційну скару представник ДМС України зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили обґрунтовані рішення, норми матеріального та процесуального права судами застосовані правильно, обставини спірних правовідносин з`ясовані повно і всебічно. Натомість доводи позивача щодо наявності небезпеки у країні походження ґрунтуються лише на її суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви вірогідність небезпеки в країні громадянської належності позивача.

16. ГУ ДМС України в м.Києві заперечень на касаційну скаргу не надало.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

17. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

18. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

19. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

20. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

22. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

23. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

24. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

25. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

26. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

27. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

28. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

29. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

30. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

31. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

32. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

33. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

34. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

35. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

36. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

37. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

38. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

39. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

40. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

VI. Позиція Верховного Суду

41. Як убачається із встановлених судами обставин справи, заявник як підставу надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту вказує, що вона не може повернутися до країни своєї громадянської належності через загальне насильство, так як її країна знаходиться в стані військового конфлікту, а також вона хвилюється за власне життя та життя своєї родини.

42. Верховний Суд зазначає, що заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

43. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

44. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

45. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

46. Проте позивачем ні під час співбесіди, ні під час розгляду справи судом не зазначено на чому саме ґрунтуються побоювання ОСОБА_1 щодо можливої загрози її життю та членам родини.

47. Крім того, позивач не надала ґрунтовних та об`єктивних підтверджень щодо її активного політичного життя на території Афганістану. Вона не приймала участі у політичній чи релігійній діяльності, не була членом жодних організацій чи політичних партій, не приймала участі у демонстраціях проти влади.

48. Позивач не послалася на досвід будь-яких осіб, зокрема рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, які зазнали переслідування в країні громадянської належності.

49. У матеріалах справи відсутні, а до суду та органів міграційної служби не надані докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

50. Позивач під час звернення за захистом не повідомила про побоювання зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження у разі повернення до країни громадянської належності.

51. Доводи позивача стосовно небезпеки та переслідувань збоку Талібів спростовуються матеріалами особової справи її чоловіка ОСОБА_4 , згідно яких останній не вказав, про таке переслідування в країні походження.

52. Крім того, під час проведення співбесіди 19.07.2017 позивач повідомила, що разом із родиною залишили країну походження у зв`язку з військовим конфліктом, через який немає можливості для розвитку дітей, в Афганістані вона мала гарне фінансове становище, єдине, що її хвилювало - це нормальне життя для дітей, їх розвиток та навчання.

53. Такі обставини свідчать, що позивач разом зі своєю родиною не мали загрози у країні походження з боку угрупування Талібан, а лише мали намір змінити місце проживання для пошуку кращого життя.

54. Разом з тим, відповідачами при прийнятті рішення були перевірені доводи позивача, проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача.

55. На підставі моніторингу відкритих інтернет джерел та інформації по країні громадянської належності позивача міграційним органом встановлено, що ситуація в країні походження позивача стабілізується, уряд піклується про біженців Афганістану, надаючи їм земельні ділянки з комунікаціями, що робить безпечним перебування позивача на батьківщині.

56. Натомість, громадянкою Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо неї в країні походження.

57. Також, позивачем не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім`ї, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

58. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

59. У касаційній скарзі позивач, серед іншого, посилається на те, що орган міграційної служби не забезпечив їй нормальних умов для проведення співбесіди із заявницею, оскільки переклад здійснювався російською мовою, а протокол співбесіди складений українською мовою, яку позивач не розуміє.

60. Такі доводи позивача спростовуються змістом Протоколу співбесіди від 18.04.2017 а.с. 93, де зазначено: « Співбесіда перекладалася з дарі на російську, з російської на українську мову, зміст зрозумілий, заперечень та зауважень не маю». Крім того, позивач вказаний протокол не оскаржувала, заперечень на нього не надавала.

61. При таких обставинах Верховний Суд уважає, що суди попередніх інстанцій правильно дійшли висновку, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними данними, заявник не має речових доказів наявності погроз у її бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо її слів.

62. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно.

63. Також слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

64. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

65. З огляду на викладене, висновки суду першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

66. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

67. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

68. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2018 року у справі № 826/11566/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О.О. Шишов

Судді І.В. Дашутін

М.М. Яковенко