Історія справи

Ухвала КАС ВП від 24.03.2020 року у справі №826/19572/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 березня 2020 року

Київ

справа №826/19572/15

адміністративне провадження №К/9901/16585/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Енергобанк» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Мазур А.С. від 19 лютого 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Лічевецького І.О., Мельничука В.П., Мацедонської В.Е. від 20 липня 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Енергобанк» (Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «Енергобанк», відповідач - 1), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО, відповідач - 2), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Уповноваженої особи ФГВФО щодо невнесення ОСОБА_1 . до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Енергобанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором банківського рахунку № НОМЕР_1 від 16 жовтня 2013 року, право вимоги на який було відступлено на користь позивача на підставі договору про відступлення права вимоги від 22 січня 2015 року;

- визнати протиправною бездіяльність Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо невнесення ОСОБА_1 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Енергобанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором банківського рахунку № НОМЕР_1 від 16 жовтня 2013 року, право вимоги на який було відступлено на користь позивача на підставі договору про відступлення права вимоги від 22 січня 2015 року;

- зобов`язати Уповноважену особу ФГВФО на ліквідацію ПАТ «Енергобанк» включити ОСОБА_1 до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Енергобанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором банківського рахунку № НОМЕР_1 від 16 жовтня 2013 року, право вимоги на який було відступлено на користь ОСОБА_1 на підставі договору про відступлення права вимоги від 22 січня 2015 року;

- зобов`язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб включити ОСОБА_1 до загального реєстру вкладників для здійснення виплат коштів за вкладами у ПАТ «Енергобанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором банківського рахунку № НОМЕР_1 від 16 жовтня 2013 року, право вимоги на який було відступлено на користь ОСОБА_1 на підставі договору про відступлення права вимоги від 22 січня 2015 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачами в порушення норм чинного законодавства, не включено позивача до переліку і у подальшому до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Енергобанк» за рахунок Фонду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до договору про відступлення права вимоги від 22 січня 2015 року фізична особа-підприємець ОСОБА_3 відступила на користь ОСОБА_1 право вимоги до ПАТ «Енергобанк» грошових коштів у розмірі 189 357,22 грн, отже, позивачем на користь позивача не укладались договори банківського вкладу (депозиту) або банківського рахунку та позивачем не вносилися кошти до банку; позивач не є власником іменного депозитного сертифіката. На цій підставі суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що позивач не є вкладником у розумінні Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки зазначений договір про відступлення права вимоги не дає підстав для визнання ОСОБА_1 особою, яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2016 року та ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення суддів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано до суду 10 серпня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/19572/15, витребувано матеріали адміністративної справи та надано сторонам строк для подання заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не було закінчено.

Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2020 року прийнято до свого провадження адміністративну справу № 826/19572/15 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року суддею-доповідачем Берназюком Я.О.

Представником скаржника та представником Уповноваженої особи Фонду подано клопотання про їх участь у касаційному розгляді справи у судовому засіданні, у задоволенні яких відмовлено ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2020 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено на підставі наявних у матеріалах справи доказів, що 16 жовтня 2013 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 та ПАТ «Енергобанк» укладено договір банківського рахунку № НОМЕР_1 , за умовами якого банк зобов`язується відкрити поточний мультивалютний рахунок клієнта № НОМЕР_1 та здійснювати розрахунково-касове обслуговування рахунку.

ОСОБА_3 поклала на вказаний рахунок грошові кошти у розмірі 1 514 857,75 грн.

22 січня 2015 року ФОП ОСОБА_3 відступила на користь восьми фізичних осіб право вимоги на кошти, що знаходяться на рахунку № НОМЕР_1 , а саме по 189 357,22 грн кожній фізичній особі.

На підставі договору про відступлення права вимоги від 22 січня 2015 року право вимоги частини коштів, що знаходяться на рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Енергобанк», ОСОБА_3 було відступлено ОСОБА_1 .

Згідно з умовами пункту 1.1 вказаного договору від 22 січня 2015 року первісний кредитор передає новому кредиторові, а новий кредитор приймає право вимоги до ПАТ «Енергобанк», що належить первісному кредиторові, і стає кредитором за договором банківського рахунку № НОМЕР_1 від 16 жовтня 2013 року.

Відповідно до пункту 1.2 договору новий кредитор одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання зобов`язань за основним договором щодо повернення частини коштів, внесених на рахунок первісного кредитора, у розмірі 189 357,22 грн відповідно до умов основного договору.

12 лютого 2015 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову № 96 «Про віднесення ПАТ «Енергобанк» до категорії неплатоспроможних».

На підставі цієї постанови виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 29 від 12 лютого 2015 року, яким запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ «Енергобанк» на період з 13 лютого 2015 року по 13 травня 2015 року.

Рішенням Виконавчої дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 93 від 30 квітня 2015 року було продовжено здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Енергобанк» до 11 червня 2015 року.

11 червня 2015 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову № 370 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Енергобанк».

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 12 червня 2015 року № 115 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Енергобанк» з 12 травня 2015 року по 11 червня 2016 року.

ОСОБА_1 звернулась до Уповноваженої особи із заявою про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Енергобанк», однак отримала відповідь, що вона не є вкладником банку.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що у позивача виникло право власності на частину грошових коштів, що містяться на банківському рахунку ОСОБА_1 у ПАТ «Енергобанк», відтак, протиправна бездіяльність уповноваженої особи порушує право власності позивача на частину вкладу.

Від Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Енергобанк» надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки останні є законними та обґрунтованими.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2016 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є необґрунтованими, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Так, правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження ФГВФО, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлені, зокрема, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; Закон № 4452-VI).

Частиною першою статті 3 Закону № 4452-VI визначено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000,00 грн. Фонд не відшкодовує кошти: передані банку в довірче управління; за вкладом у розмірі менше 10 гривень; за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред`явника.

Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.

Згідно з положеннями статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Інформація про вкладника в переліку вкладників має забезпечувати його ідентифікацію відповідно до законодавства.

Протягом шести днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах «Урядовий кур`єр», «Голос України» та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону.

Отже, Закон № 4452-VI пов`язує виникнення права на відшкодування суми коштів за вкладом разом з нарахованими на дату віднесення банку до категорії неплатоспроможних відсотками з настанням таких обставин: 1) прийняття Національним банком України рішення про віднесення відповідного банку до категорії неплатоспроможних (у разі, якщо на дату прийняття такого рішення дія договору банківського вкладу закінчилась) або рішення про відкликання банківської ліцензії; 2) наявність на дату віднесення банку до категорії неплатоспроможних у фізичної особи банківського вкладу (рахунку) за договором, укладеним до вказаної дати; 3) наявність на зазначеному банківському вкладі фізичної особи коштів разом з нарахованими відсотками на суму не менше 10 грн; 4) включення уповноваженою особою Фонду фізичної особи до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми коштів за вкладами, з визначенням конкретної суми відшкодування; 5) затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування сум коштів за банківськими вкладами, відповідно до складеного уповноваженою особою Фонду переліку вкладників; 6) опублікування Фондом оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах «Урядовий кур`єр», «Голос України» та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, що здійснюється не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Тобто однією з умов виникнення у фізичної особи права на отримання відшкодування коштів за рахунок ФГВФО є наявність на дату прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних відкритого банківського рахунку (вкладу) відповідно до договору, укладеного між банком та фізичною особою.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Частиною першою статті 2 Закону № 4452-VI вклад визначено, як кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.

Пунктом 4 частиною першою статті 2 Закону № 4452-VI передбачено, що вкладник - фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

Згідно з положеннями частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Як вбачається з аналізу наведених правових норм, вкладні (депозитні) рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів. При цьому, вкладником вважається саме та особа, яка має відкритий на своє ім`я рахунок у банку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 815/2490/15, від 10 квітня 2019 року у справі № 826/2471/16, від 23 квітня 2019 року у справі № 826/12815/15, від 05 березня 2019 року у справі № 826/19563/15, від 20 березня 2019 року у справі № 826/21126/15.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, за умовами договору банківського рахунку № НОМЕР_1 від 16 жовтня 2013 року, укладеного між ПАТ «Енергобанк» та ОСОБА_3 , банк відкрив депозитний рахунок, тобто саме ОСОБА_3 є вкладником банку у розумінні статті 2 Закону № 4452-VI.

Стосовно позивача судами попередніх інстанцій встановлено відсутність відкритого на її ім`я банківського рахунку у ПАТ «Енергобанк», а укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договір про відступлення права вимоги від 22 січня 2015 року не є підставою для автоматичного віднесення позивача до вкладників банку, оскільки цьому має передувати процедура укладення договору банківського вкладу між банком та ОСОБА_1 з подальшим переведення на відкритий рахунок грошових коштів згідно вказаного договору.

Водночас, право власності позивача на кошти відповідно до договору переуступки права вимоги може бути реалізоване шляхом визнання позивача кредитором по відношенню до банку, що є підставою для задоволення його вимог у порядку та черговості, визначеними статтею 52 Закону № 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних у результаті реалізації і продажу майна банку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 815/2490/15, від 02 квітня 2019 року у справах № 826/22956/15 та № 826/18291/15, від 04 квітня 2019 року у справі № 826/19554/15.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_1 не набула статусу вкладника банку на тих же умовах, що й ОСОБА_3 , відтак, положення абзацу 1 частини першої статті 26 Закону № 4452-VI на неї не поширюються, тобто позивач не є тією особою, яка набула право на відшкодування суми коштів за рахунок ФГВФО, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для включення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Енергобанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Водночас, за умовами договору про відступлення права вимоги позивач може бути визнаним кредитором по відношенню до банку, що є підставою для задоволення її вимог у порядку та черговості, визначеними статтею 52 Закону № 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних в результаті реалізації і продажу майна банку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 815/2490/15, від 21 листопада 2019 року у справі № 813/5385/15.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, в судових рішеннях повно з`ясовані обставини в адміністративній справі з належним наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко