Історія справи

Ухвала КАС ВП від 04.11.2019 року у справі №826/16652/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

07 листопада 2019 року

Київ

справа №826/16652/15

адміністративне провадження №К/9901/7429/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Бучик А. Ю.,

суддів: Мороз Л. Л., Рибачука А. І.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва в складі судді Кузьменка В. А. від 15 жовтня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду в складі колегії суддів: Гром Л. М., Бєлової Л. В., Міщука М. С. від 20 січня 2016 року у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про визнання нечинним та скасування розпорядження, -

УСТАНОВИЛ:

У серпні 2015 року Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Мега-Поліс" (далі - позивачі) звернулось до суду з адміністративним позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, в якому просило визнати нечинним та скасувати розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг "Про застосування заходу впливу до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" від 25 червня 2015 року №1546.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2016 року, позовні вимоги задоволено. Визнано нечинним та скасовано Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг "Про застосування заходу впливу до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" від 25 червня 2015 року №1546.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі скаржник зазначає те, що судами попередніх інстанцій не встановлено, що укладені між позивачем та ТОВ "Енерготехпром" договори відступлення прав вимоги, за якими позивачем сплачені грошові кошти на користь ТОВ "Енерготехпром" з метою придбання боргів підприємства ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", віднесені до факторингу, який, в свою чергу, є фінансовою послугою згідно абзаців першого та третього пункту 1 розпорядження відповідача "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року №231" від 06 лютого 2014 року №352, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 вересня 2003 року за №342/25119.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2016 року відкрито касаційне провадження.

У запереченні на касаційну скаргу позивач просить залишити судові рішення без змін, а скаргу - без задоволення. Вважає оскаржуване розпорядження відповідача незаконним та безпідставним, оскільки договори відступлення права вимоги, які стали підставою для винесення розпорядження, не є тотожними договорам факторингу, як наслідок, відсутнє порушення норм Закону України "Про страхування".

Справу передано до Верховного Суду.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що до Нацкомфінпослуг надійшов лист ПАТ "Укрсоцбанк" від 27.04.2015 про факт неправомірних дій з боку Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс".

З метою належного розгляду вказаного питання відповідачем направлено на адресу позивача вимогу про надання інформації та документів.

За результатами розгляду надісланих позивачем документів відповідачем складено акт про правопорушення законодавства, вчинені позивачем на ринку фінансових послуг від 09 червня 2015 року №355/13-15/13/7.

У акті зазначено, що між ТОВ "Енерготехпром" та ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" діяли господарські договори, за якими виникла кредиторська заборгованість ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" перед ТОВ "Енерготехпром ". Між позивачем та ТОВ "Енерготехпром" укладені договори відступлення прав вимоги за боргами ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар".

Згідно з висновками, викладеними в акті, укладені між позивачем та ТОВ "Енерготехпром" договори відступлення прав вимоги, за якими позивачем сплачені грошові кошти на користь ТОВ "Енерготехпром" з метою придбання боргів підприємства ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", віднесені до факторингу, який, в свою чергу, є фінансовою послугою.

Відповідачем встановлено порушення позивачем вимог законодавства про фінансові послуги, а саме: частини 14 статті 2 Закону України "Про страхування" та пункту 2.11 розділу 2 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 року №40, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 15 вересня 2003 року за №805/8126, відповідно до яких предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

На підставі вказаних висновків, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, розглянувши справу про порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, прийняла спірне розпорядження від 25 червня 2015 року №1546.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що висновки відповідача, викладені у розпорядженні, суперечать чинному законодавству, оскільки правова сутність договорів відступлення права вимоги досліджувалася в рамках господарських справ №910/6281/15-г, 910/6279/15-г, 910/5928/15-г, 910/8670/15-г, 910/5927/15-г, у кожній з яких встановлено, що договір відступлення права вимоги регулюється нормами статей 512 і 514 Цивільного кодексу України та не є фінансовою послугою, не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої наводиться в статті 2 Закону України "Про страхування". Крім того, договір відступлення права вимоги не містить ознак кредитної діяльності, здійснення якої заборонено положеннями статті 31 Закону України "Про страхування".

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору є визнання нечинним та скасування розпорядження Нацкомфінпослуг від 25.06.2015 № 1546 у зв'язку з тим, що відповідач кваліфікував укладені між ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" та ТОВ "Енерготехпром" договори від 11 червня 2014 року №1106; від 31 липня 2014 року №3107; від 21 липня 2014 року №2107; від 01 серпня 2014 року №0108; від 08 серпня 2014 року №0808 відступлення прав вимоги за боргами підприємства ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" як договори факторингу, тобто фінансову послугу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 806/5356/15 зазначено, що публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначаючи юрисдикцію спору, необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір, та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Суд дійшов висновку, що спір у справі № 826/15098/16 є публічно-правовим, адже відповідає викладеним Великою Палатою Верховного Суду критеріям:

1) за суб'єктним складом стороною спору є Нацкомфінпослуг як суб'єкт владних повноважень;

2) відсутній приватноправовий характер спору, адже скасування нормативного акту індивідуальної дії не є способом захисту порушеного цивільного права позивача.

Крім того, оскаржуване розпорядження Нацкомфінпослуг не призводить до недійсності договорів про відступлення права вимоги, що також свідчить про відсутність приватноправового способу захисту порушених прав як ознаки приватноправового спору.

Між сторонами справи відсутній цивільно-правовий спір, а, отже, розгляду підлягає виключно питання правомірності розпорядження Нацкомфінпослуг від
25.06.2015 № 1546, тобто оцінка відповідно до статті 4 КАС України публічно-владних управлінських функцій Нацкомфінпослуг.

Розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги вже було предметом аналізу Верховного Суду. В постанові від 11.09.2018 у справі № 909/968/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у Цивільному кодексі України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512, 513, 514, 515, 516, 517, 518 ЦК України слідує, що відповідно до статей 512, 513, 514, 515, 516, 517, 518 ЦК України учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини 1 статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина 2 статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина 3 статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина 3 статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною 1 статті 1084 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини 1 статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

З розпорядження Нацкомфінпослуг від 25.06.2015 № 1546 вбачається, що договори від 11 червня 2014 року №1106; від 31 липня 2014 року №3107; від 21 липня 2014 року №2107; від 01 серпня 2014 року №0108; від 08 серпня 2014 року №0808:

а) укладені між ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" та ТОВ "Енерготехпром";

б) ціни договорів визначені без стягнення будь-якої додаткової плати.

Вищезазначені обставини не дають Суду підстав для кваліфікації даних договорів як договорів факторингу, адже:

1) договори є дво -, а не трьохстороннім, що суперечить п. 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16;

2) ціни договорів визначені без стягнення будь-якої додаткової плати, що виключає існування правовідносин факторингу (п. 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).

Правова позиція стосовно відсутності відносин факторингу, якщо відсутній факт стягнення фактором додаткової плати за свої послуги, також висловлена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 09.10.2018 у справі № 916/2005/17.

Аналогічна правова позиція викладена Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постанові від 24.04.2019 у справі № 826/15098/16.

Колегія суддів Верховного суду вважає обґрунтованим покликання судів попередніх інстанцій на судові рішення у господарських справах №910/6281/15-г, 910/6279/15-г, 910/5928/15-г, 910/8670/15-г, 910/5927/15-г, предметом спору у яких було визнання недійсними укладання згаданих договорів, які свідчать про те, що укладені договори між ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" та ТОВ "Енерготехпром" є договорами відступлення права вимоги, які регулюються статтями 512 і 514 Цивільного кодексу України та не є фінансовими послугами, і не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої наводиться в статті 2 Закону України "Про страхування".

Враховуючи вищевикладене, Суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанції ухвалено законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2016 року залишити без змін.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. Ю. Бучик

Судді Л. Л. Мороз

А. І. Рибачук