Історія справи

Ухвала КАС ВП від 28.01.2020 року у справі №420/6110/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 420/6110/18

адміністративне провадження № К/9901/2669/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В., Мартинюк Н. М.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання розглянути заяву щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 липня 2019 року (суддя - Білостоцький О. В. ) і постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2019 року (колегія суддів у складі: Бойка А. В., Осіпової Ю. В., Шевчук О. А.).

УСТАНОВИЛ:

Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - відповідач, ГУ ДМС України в Одеській області), в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 20.11.2018 № 222 "Про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту"; зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області розглянути заяву позивача щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач вважає прийняте відповідачем рішення протиправним, хибним та необґрунтованим, таким, що належить до скасування із зобов'язанням до повторного розгляду заяви позивача. Позивач вказує, що його заява не підпадає під ознаки, викладені у частинах шостої, сьомої, восьмої, дев'ятої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту": вона не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживання, позивач не видає себе за іншу особу. Відповідач не дослідив в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон пов'язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Також, у позові вказано, що повний перелік допущених з боку відповідача порушень законодавства, здійснених у процесі розгляду особової справи позивача може бути встановлений лише за умови дослідження позивачем та судом вказаної особової справи.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 12.07.2019, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.12.2019, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що відомості надані позивачем свідчать про відсутність у нього умов, зазначених у пунктах 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та про звернення за міжнародним захистом лише з метою легалізації в Україні.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив їх скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначає, що при зверненні за захистом в Україні позивачем надавалися докази його діяльності та погроз, які жодним чином не були проаналізовані міграційним органом при прийнятті оскаржуваного рішення. Крім того, через фінансову неспроможність він не мав можливості зробити переклад усіх наявних в нього документів, а відтак, не мав змоги надати всі докази міграційному органу, отже, на думку скаржника, заява позивача була розглянута без врахування усіх обставин, що мають значення для справи. Також, зазначає, що в судових рішеннях відсутні будь-які посилання на інформацію про країну походження, що свідчить про неповне та не всебічне з'ясування судами всіх обставин справи.

Позиція інших учасників справи

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27.01.2020 відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 липня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04.09.2020 адміністративну справу призначено до розгляду в попередньому судовому засіданні.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Анголи, за національністю - анголець (баконго), за віросповіданням ісламіст (шиїт), неодружений, військовозобов'язаний, проходив альтернативну військову службу при коледжі "Форса де Вонтаде" у м. Луанда, Ангола, рідна мова - португальська, розуміє українську, іспанську, фіоте, російську, англійську мови. Має середню освіту, яку здобув в країні громадської належності в 2009 році та незакінчену вищу освіту, яку здобув в Івано -Франківському національному технічному університеті нафти та газу. Ані на території країни громадянського походження, ані на території України не працював.

Позивач в'їхав на територію України 21.10.2010 року авіарейсом м. Луанда (Ангола) - м. Брюссель (Бельгія) - м. Київ (Україна), легально, на підставі національного паспорту та навчальної візи.

16.03.2017 позивач вперше звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування зазначеної заяви зазначив, що не може повернутися на батьківщину, оскільки його життю є загроза, через те що його батько є членом групи, що бореться за незалежність міста. При цьому, якщо він повернеться на батьківщину, люди можуть почати говорити, що позивач не погоджується з президентом, і можуть його вбити.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не є членом будь-якої політичної партії, зокрема "Флек Фак", на яку він посилався. Посилання заявника про участь у зазначеній партії його батька не свідчить про небезпеку саме для його життя та здоров'я, оскільки відповідно до норм Конституції Анголи від
21.01.2010 року за вчинення злочину передбачається персональна відповідальність та наявна презумпція невинуватості особи. Також, у висновку зазначається, що заявником не було надано жодних документів, які б підтверджували належність його батька до будь-яких політичних сил та факту його переслідувань на території країни громадянської належності. При цьому, міграційний орган зазначає у висновку, що в цілому ситуація в Анголі спокійна. Новий президент Анголи, якого обрано на посаду 03.08.2017 року, проводить політику в інтересах країни, зокрема зміни відбулись у сфері громадських засобів масової інформації, відмічається лояльне відношення до опозиції.

До ОСОБА_1 не застосувалися адміністративні заходи, до кримінальної відповідальності не притягувався, позивач не був членом жодних політичних, релігійних, військових, громадських організацій, в інцидентах із застосуванням насильства, що пов'язано з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, участь не брав.

Позивач потрапив до України 21.10.2010 легально авіатранспортом на підставі паспорту країни походження та навчальної візи.

Під час анкетування позивач зазначив, що хоче отримати легалізацію в Україні, щоб його не відправили назад додому.

Під час співбесіди 21.03.2017 ОСОБА_1 повідомив, що в країні походження проживав у м. Кабінда, яке є найбагатшим в Анголі, оскільки там найбільший видобуток нафти. Місто завжди боролось за незалежність, там іде війна, про яку в світі не чули. Якщо це місто стане незалежним, то Ангола пропаде економічно, що не вигідно президентові - диктатору, який на посаді більше 32 років. Також, повідомив, що є соціальна група людей під назвою "Флек Фак", щоб бути членом цієї групи потрібно там народитися та боротися за землю. Батько позивача є членом цієї групи. Коли президенту стало відомо про членство батька, йому прийшлося тікати за кордон. Всі, про кого дізнавався президент, мали тікати за кордон. Зі слів ОСОБА_1, якщо шукають його батька, то і позивача теж. Тому залишився в країні, оскільки добре знав мову і країну теж.

Станом на час проведення співбесіди позивачу було невідомо щодо можливості застосування до нього тортур, нелюдського або такого що принижує людську гідність поводження, стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, позивачем неодноразово зазначалося, що він прагне легально проживати на території України, оскільки йому неприємно бути на території України нелегально.

21.03.2017 року відповідачем було складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або додаткового захисту та видано наказ №54 від 21.03.2017 року.

Не погоджуючись із зазначеними рішенням, ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі №815/3927/17, залишеною в силі постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 та постановою Верховного Суду від
27.06.2019, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії було відмовлено в повному обсязі.

Разом з тим, 15.11.2018 року позивач вдруге звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

20.11.2018 відповідачем було складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту.

У висновку зазначено, що заява громадянина Анголи, уродженця м. Кабінди на установчі дані ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є очевидно необґрунтованою, за відсутністю умов визначених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

20.11.2018 відповідачем прийнято наказ № 222 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їхнього застосування

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Частиною 1 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в частини 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Приписами статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Приписами статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з частиною 4 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до частин 6 та 7 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені частин 6 та 7 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених частин 6 та 7 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Статтею 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 1 статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені частини 1 статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-XI "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law37~), яким до окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) внесені зміни.

Водночас, пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law38~ передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law39~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law40~.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

Переглянувши рішення судів попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВКБ ООН), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Судами попередніх інстанцій встановлено і матеріалами справи підтверджено, що в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем не зазначено, що саме загрожує його життю у випадку повернення до Анголи. При цьому, його доводи щодо участі батька в угрупуванні "Флек Фак", що нібито в подальшому призвело до необхідності позивача покинути Анголу через переслідування президентом, жодними доказами не підтверджені.

Разом з тим, як вбачається з особової справи позивача, ОСОБА_1 потрапив до України легально на підставі навчальної візи, а не з підстав необхідності покинути Анголу через політичні переконання.

З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що такі причини небажання позивача повернутися до країни громадянства не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач під час співбесіди підтвердив, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не відноситься.

Історія переслідування позивача, що повідомлена ним під час анкетування
16.03.2017 та співбесід 21.03.2017 є суперечливою, містить суттєві розбіжності.

Під час відмови у розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сім'ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.

Отже, судами встановлено, що під час перебування на батьківщині, або перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, колегія судів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач не має наявних умов для визнання біженцем згідно положень пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту", адже ним не доведено що він потребує захисту, оскільки змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободи в країні походження і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що 21.10.2010 позивач вибув із Анголи легально авіарейсом Луанда (Ангола) - Брюссель (Бельгія) - Київ (Україна) державний кордон перетнув легально, на підставі паспортного документу громадянина Анголи та навчальної візи. На території Бельгії знаходився близько години. Після прибуття на територію України (м. Київ) позивач за допомогою рейсового автобусу одразу вирушив до м. Суми. На території м. Суми він проживав протягом 4 років. Подальший переїзд до м. Одеси був пов'язаний з фінансовими труднощами та пошуком кращого життя.

16 березня 2017 року позивач вперше звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Проте, йому було відмовлено в наданні такого статусу.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.10.2017 у справі №815/3927/17, залишеною в силі постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 та постановою Верховного Суду від
27.06.2019, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії було відмовлено в повному обсязі.

Разом з тим, 15.11.2018 року позивач вдруге звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, звернення відбулись із зволіканням, адже починаючи з 2018 року, він знаходився на території України нелегально.

З приводу обставин зволікання із зверненням із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Верховний Суд у постанові по справі № К/9901/2164/17 від 14.03.2018, зробив висновок про те, що якщо дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, це свідчить про відсутність у особи реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що зазначені позивачем причини звернення за міжнародним захистом не мають відношення до ознак визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, зазначених в Законі України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту". Разом з тим, матеріали справи свідчать, що звернення позивача за захистом обумовлено першочерговою потребою у легалізації на території України.

Доводи скаржника про те, що у судових рішеннях відсутня інформація по країні походження, яка підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Анголи, колегія суддів відхиляє, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Зазначена позиція відображена у постановах Верховного Суду від 04.03.2019 у справі № 815/1190/17 та від 15.10.2019 у справі № 420/5266/18.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття "цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Судами попередніх інстанцій були враховані матеріали по країні походження, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що він прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки рішення відповідача про відмову у оформленні позивачу документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим та таким, яке повністю відповідає нормам діючого законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що судами попередніх інстанцій було надано належну правову оцінку доводам, наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваних судових рішень, у касаційній скарзі не зазначено.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною 1 статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищенаведене, відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки судами не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, підстави для скасування судових рішень відсутні.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень ~law43~, статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.07.2019 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.12.2019 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

СуддіЖ. М. Мельник-Томенко А. В. Жук Н. М. Мартинюк