Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07.02.2018 Київ

К/9901/1130/18

818/1151/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Бевзенка В.М.,

суддів: Данилевич Н.А., Шарапи В.М. (далі - Суд),

розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 11 червня 2015 року, прийняту у складі головуючого судді Кравченка Є.Д., та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 вересня 2015 року, прийняту у складі: головуючого судді Бегунца А.О., суддів Старостіна В.В. та Рєзнікової С.С., -

в с т а н о в и в :

У березні 2015 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернулась до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі - відповідач), в якій з урахуванням уточнених позовних вимог просила:

1) скасувати наказ Управління Державної міграційної служби у Сумській області від 31 грудня 2014 року № 170 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту;

2) зобов'язати Управління Державної міграційної служби України у Сумській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Позов мотивований тим, що відмова у наданні правового захисту Україною, становитиме відносно неї загрозу у застосуванні тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання у країні походження.

Крім того, обставини та докази, а також нормативні акти, на які посилається позивач, свідчать про необхідність прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Сумський окружний адміністративний суд постановою від 11 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 вересня 2015 року, позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнав протиправним та скасував наказ Управління Державної міграційної служби у Сумській області від 31 грудня 2014 року № 170 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту". Зобов'язав відповідача повторно розглянути заяву-анкету ОСОБА_1 від 11 грудня 2014 року № 0013 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та додані до неї документи.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що рішення за наслідками розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту має бути обґрунтованим.

Проте, відповідачем при розгляді заяви позивача не було проведено належної перевірки, збору та аналізу інформації щодо нових обставин вказаних самим заявником, а отже прийнято необґрунтоване та передчасне рішення.

Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), передбачено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

04 січня 2018 року касаційна скарга Управління Державної міграційної служби України в Сумській області надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, яка ухвалою судді-доповідача від 26 січня 2018 року прийнята до провадження та 29 січня 2016 року призначена до попереднього розгляду у суді касаційної інстанції за наявними у справі матеріалами.

У своїй касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Крім того, відповідач зазначає, що ним були належним чином проаналізовано всі подані позивачем відомості про її особу та причини звернення за захистом, і тому на підставі Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Касаційна скарга має бути залишена без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 прибула в Україну 07.04.2008 легально за безвізовим режимом залізничним транспортом за маршрутом Мінськ - Київ по дійсному паспорту громадянки Республіки Білорусь НОМЕР_1.

З заявою про визнання біженцем позивач вперше звернулась до сектору міграційної служби Держкомнацрелігій України в Сумській області 11 січня 2010 року.

Рішенням ДМС України № 495-12 від 17 вересня 2012 року ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року, позивачу відмовлено у задоволенні її позову про визнати незаконним рішення державної міграційної служби України від 17 вересня 2012року № 495-12. Вказані судові рішення залишені без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2014 року.

11 грудня 2014 року ОСОБА_1 знову звернулась до УДМС України в Сумській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з новими обставинами, які виникли під час її перебування в Україні та через які її життю та свободі загрожує небезпека у разі повернення до країни походження.

У вказаній заяві позивач просить визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у Республіці Білорусь їй загрожує небезпека щодо свободи та незаконне позбавлення волі через політичні уподобання та її роботу у фірмі "Діасфуд", яка надавала допомогу опозиційним партіям та рухам, виконання доручень керівника фірми, пов'язаних із акціями протесту та закликами до них, а також нелюдське поводження, тортури через незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, оскільки щодо працівників фірми триває кримінальне переслідування.

Відповідачем 31 грудня 2014 року прийнято наказ № 170 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

Повідомленням від 06 січня 2015 року № 1 позивача було проінформовано про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з тим, що її заява є очевидно необґрунтованою, тобто відсутні умови, зазначені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

З 04 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року N 3671-VI (надалі - Закон N 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (№3671-VI від 08.07.2011, далі - Закон) рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій, що обов'язок відповідача при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

У заяві від 11 грудня 2014 року позивач однією із нових обставин зазначає те, що її подруга ОСОБА_4, яка разом з нею працювала у фірмі "Діасфуд" і також зверталась за захистом в Україні, в жовтні 2014 року повернулась до Білорусі та була заарештована, їй було пред'явлено обвинувачення за частиною 3 статтею 233 КК Республіки Білорусь, про що свідчать постанови слідчих про затримання ОСОБА_4 та про відмову у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу.

Водночас, відмовляючи позивачу у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у висновку від 31 грудня 2014 року відповідач посилається на те, що заявниця не надала будь-яких підтверджень або доказів щодо арешту та утримання під вартою в Білорусі ОСОБА_4.

Також, у заяві-анкеті позивач зазначила, що побоюється переслідувань з боку влади Білорусі за її участь у акціях на підтримку Євромайдану під час перебування в Україні.

З листа-підтримки волонтерів Ірпінського військового шпиталю від 15 березня 2015 року вбачається, що ОСОБА_1 з вересня 2014 року працює волонтером у Ірпінському військовому шпиталі.

Крім того, з матеріалів справи встановлено, що позивач нагороджена Патріархом Київським та всієї Руси-України Філаретом медаллю "За жертовність і любов до України".

Позивач вважає, що оскільки, в даний час, вона працює волонтером у військовому шпиталі, де лікується військовослужбовці із зони АТО, їй загрожує небезпека через те, що влада Білорусі може прирівняти її діяльність до допомоги іноземним військовослужбовцям та звинуватити в найманстві.

Крім того, в обґрунтування позову, ОСОБА_1 вказала, що є лист прокуратури Сумської області від 27 березня 2013 року № 14/2342-09, в якому зазначено, що при вивченні в прокуратурі області отриманих матеріалів, встановлено, що протиправні дії, за вчинення яких вимагається видача ОСОБА_4 та ОСОБА_1 до держави походження, за законодавством України є не екстрадиційними, у зв'язку з чим їх затримання на підставі ст. 61 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року не проводилось.

При складанні висновку від 31 грудня 2014 року відповідачем вказаний факт не був досліджений та взятий до уваги.

Частиною 11 статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісті ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, мають задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що заява позивача є обґрунтованою, а ситуація, яка склалася в країні її походження, є несприятливою і обґрунтовує доводи і пояснення, викладені в позовній заяві.

За такого правового регулювання та обставин справи колегія суддів Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду відхиляє доводи скаржника про те, що відповідачем належним чином проаналізовано всі подані заявницею відомості про її особу та причини звернення за захистом, і тому на підставі статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було прийнято обґрунтоване рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд, -

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Сумській області залишити без задоволення.

Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 11 червня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 вересня 2015 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Головуючий В.М. Бевзенко

Судді Н.А. Данилевич

В.М. Шарапа