15.08.2017 | Автор: Володарский Вадим Леонидович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

ПІШОХІДНІ ЗОНИ ТА НЕОБГРУНТОВАНІ ЗАБОРОНИ ЗУПИНКИ І СТОЯНКИ: НАСКІЛЬКИ ВОНИ ЗАКОННІ?

Останнім часом та частина київської громадськості, яка з незрозумілих причин ненавидить автомобіль (особливо приватний) як явище, - люди лівих поглядів, «урбаністи» і просто ті, кого я називаю пішоходами по життю, - святкують «перемогу»: вони домоглися проведення експерименту по влаштуванню пішохідної зони (тобто такої, де заборонено рух транспортних засобів, і куди, відповідно, транспортними засобами не дістатися)  на Контрактовій площі та частині вулиці Сагайдачного у Києві.  Вважається, що остаточне рішення, чи продовжувати такий порядок, київська влада буде приймати за відгуками громадян,  які, в ідеалі, повинні надійти (для об’єктивності та урахування інтересів не тільки пішоходів!) не лише від представників перелічених вище категорій, але й від водіїв та представників бізнесу, - це  окрема тема.

До речі, не можна сказати, що у ході цього «експерименту» якось суттєво поліпшилися умови для пересування районом пішки. Реально пішоходам краще та зручніше, з точки зору вибору маршрутів, абощо, не стало. Єдиною реальною метою «експерименту», очевидно, було створити незручності водіям.

Втім, таке враження, що (під тиском цих же категорій населення) війна проти автомобілів та їх власників ведеться вже не перший рік. Зокрема, шляхом влаштування платних парковок (про які ми говорили у статті ««ГРОШІ ЗА ПОВІТРЯ»: КОЛИ ПЛАТА ЗА ПАРКУВАННЯ НЕ ВІДПОВІДАЄ ЗАКОНУ», а також заборони шляхом розміщення відповідних дорожніх знаків по цілих районах, вулицях та кварталах. У результаті чого людям, які обрали у якості засобу пересування власний автомобіль, доводиться залишати його на великій відстані від місця призначення. Наведу приклади.

Декілька років тому автору цих рядків довелося брати участь у прес-конференції у агенції УНІАН, яка розташована на Хрещатику, поряд із Українським домом. Залишити ж автомобіль (виключно через відсутність дозволених місць для стоянки!) вдалося лише на вул..Богдана Хмельницького (і то на «платній парковці»). Фактично від місця стоянки до місця призначення більше кілометра. В один кінець. І це штучно створена ситуація, оскільки раніше дозволені місця для паркування у районі були, але їх прибрали. На вимогу «активістів» перелічених вище категорій населення, які вважають, що їхнє небажання бачити припарковані автомобілі – достатня підстава створити реальні практичні проблеми десяткам тисяч людей. Особливо тим, у кого таких місць призначення може бути до десятка за день, і навіть більше.

Аналогічні умови у вигляді абсолютно необґрунтованої (з точки зору виникнення заторових явищ) заборони зупинки та стоянки створені на вулиці Солом’янській біля будівлі Апеляційного суду м.Києва. Хоча зрозуміло, що у таку установу у справах прибуває багато людей, у тому числі й особистим транспортом, і їм створюються нічим не обґрунтовані перешкоди.

От із законністю подібної практики ми й розберемося.

Розпочнемо з утворення пішохідних зон, тобто повної заборони руху транспортних засобів на вулицях. До речі, усіх  транспортних засобів, а не тільки механічних, на що треба звернути увагу, наприклад, велосипедистам (які, зазвичай, також радіють таким рішенням, але, катаючись у даних зонах, є порушниками вимог відповідних дорожніх знаків).

Отже, для початку, визначимо, які ж вимоги закону до призначення самих вулиць у населених пунктах?

У ст..1 Закону України «Про автомобільні дороги» дано визначення: «вулиця - автомобільна дорога,  призначена для руху транспорту і пішоходів,  прокладання наземних і підземних інженерних мереж  у межах населених пунктів».

У ст..21 Закону України «Про дорожній рух» визначення дається також подібне: «Автомобільна дорога, вулиця являє собою частину території, в тому числі в населеному пункті, призначену для руху транспортних засобів і пішоходів, з усіма розміщеними на ній спорудами.»

Отже, по-перше, рух транспорту є одним з основних призначень вулиць відповідно до закону. По-друге, він поставлений на перше місце, і, тим більше, не можна вважати, що рух пішоходів за призначенням вулиць має якусь перевагу над рухом транспорту (про що дуже люблять говорити ті, хто ненавидить автомобілі, але, як бачимо, їхні доводи на законі не ґрунтуються).

Наголосимо: будь-яка вулиця призначена для руху як транспорту, так і пішоходів. Так говорить закон. І позбавляти її одного з цих призначень – не можна.

Цікаво, що якби хтось задумав створити ділянку вулиці, куди в принципі не можна потрапити пішки, а тільки на транспортних засобах, - піднялась би хвиля обурення. І стали б говорити про «порушення прав пішоходів». А зробити навпаки, а порушити права водіїв, - чомусь, виявляється, можна! (Можливо, тому, що подібні рішення диктуються популізмом, а водіїв, з незрозумілих причин, українські політики не розглядають як виборців..?)

Ідемо далі.

Вулицям і дорогам населених пунктів присвячений розділ ІІІ Закону. У тому числі ст..20 передбачає права органів місцевого самоврядування у цій сфері. Які ж випадки права забороняти чи обмежувати рух там вказані? Таких випадків вказано тільки два: відповідно до п.4 зазначеної статті - встановлювати  за  погодженням  з  відповідними державними органами з безпеки дорожнього  руху  тимчасові  обмеження  на  рух транспортних  засобів  при  проведенні ремонтних та інших робіт на вулицях і дорогах міст та інших населених пунктів; відповідно до п.7 - обмежувати  або  забороняти  рух   транспортних   засобів, навантаження на вісь,  загальна маса або габарити яких перевищують норми,  визначені  для  них   державними   стандартами,   у   разі відсутності відповідного спеціального погодження.

Як ми бачили, у жодному з цих пунктів про повну заборону руху транспортних засобів заради влаштування пішохідної зони не йдеться.

Згадаємо, що, у відповідності до положень ст..19 Конституції України, Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Може, такі повноваження місцевої влади є у Законі України «Про дорожній рух»? Ні, там ми їх теж не знайдемо. Ані у статтях 6 та 9, які визначають компетенцію міських та районних рад, а також власників автодоріг (якими щодо вулиць є місцева влада). І ніякої повної заборони руху там немає. Більше того. У цьому Законі є лише дві статті, які передбачають обмеження або заборону руху: ст..26 – при виконанні робіт на дорогах, вулицях (причому за умови отримання відповідного ордеру та виконання низки інших вимог), ст..26-1 – під час проїзду окремих осіб, щодо яких здійснюється державна охорона. (При цьому очевидно, що обидва ці випадки носять тимчасовий характер, і обмеження знімаються по закінченні у них необхідності.)

Інших випадків, коли б дозволялося закривати рух вулицями, закон не передбачає.

Тепер пригадуємо зазначені вище положення Конституції.

Гадаєте, усе вже зрозуміло? Ні, ми тільки розпочали!

Якщо знов повернутися до аргументації тих, хто проти використання особистого транспорту (назвемо їх коротко «антиавтомобілстами»), то їхня мета полягає у тому, щоб зробити користування автомобілем настільки незручним, щоб люди самі від нього відмовилися на користь громадського транспорту. (Хоча що може бути жахливішим за тісняву у громадському транспорті – уявити собі неможливо!) Мотивація цих людей – це тема окремого матеріалу, скоріше, на тему впливу ідеологій на правове рулювання і життя людей. Матеріал такий буде. Зараз же ми про втілення… Їх улюблений аргумент під час суперечок (зокрема, у інтернеті) із автомобілістами: «Якщо ви купили собі авто, то вам ніхто не зобов’язаний забезпечувати ані зручність руху, ані парковки!» Чи це так?

Для того, щоб з’ясувати це, знов-таки звернемось до Закону «Про автомобільні дороги». У ч.1 ст.32 якого сказано, чорним по білому:

 «Користувачі автомобільних доріг мають право на:

     безперервні, безпечні та зручні умови руху…»

До речі, п.2.12 «г» ПДР також передбачає право «на безпечні та зручні умови для руху».

От, виявляється, як! Саме ЗРУЧНІСТЬ умов руху – це одне з прав користувачів доріг! І його не можна відібрати на підставі чиїхось суто естетичних, смакових уявлень (кому, наприклад, не подобається вигляд автомобілів у тому чи іншому районі міста).

А сама мета антиавтомобілістів, - штучно зробити умови руху для водіїв незручними, - є протиправною!

Зручність руху – це більш широке поняття, ніж зручна його організація з точки зору дорожніх знаків та розмітки. Це стосується усіх умов руху загалом. Зокрема, і доступу для водія у ті чи інші місця. Зокрема, і можливість вибору зручного маршруту. Якщо якусь зону роблять «пішохідною», що унеможливлює доступ до неї тих, хто у якості способу пересування обрав особистий транспорт, а також, змушуючи об’їжджати її іншими маршрутами (особливо, якщо вони проходять вузенькими вулицями, і передбачають кружляння у штучних заторах, які б у іншому випадку не виникали), така ситуація право на зручні умови руху, безумовно, порушує.

Більше того. Як ми уже знаємо зі статті ««ГРОШІ ЗА ПОВІТРЯ»: КОЛИ ПЛАТА ЗА ПАРКУВАННЯ НЕ ВІДПОВІДАЄ ЗАКОНУ», зупинка та стоянка транспортних засобів є невід’ємною частиною дорожнього руху, і регулюється саме ПДР (розділ 15). Але якщо це так, то право на зручні умови руху передбачає також право і на зручну зупинку та стоянку. Як мінімум, на розумній відстані від пункту призначення.

Звичайно, бувають випадки, коли місця для стоянки немає фізично, а транспортні засоби, що стоять на проїзній частині, дійсно, є причиною заторів. У такій ситуації, з точки зору забезпечення руху, можуть бути виправданими заборони зупинки і стоянки.

Але коли такі транспортні засоби самі по собі виникнення заторів не викликають, або якщо виділення місць для стоянки на тротуарі не унеможливлює рух пішоходів (коли для усіх залишається місце, якщо тротуари широкі), тощо, - встановлення штучних заборон на зупинку і стоянку є протиправним і порушує права водіїв на зручні умови руху.

Між тим, саме такої ситуації домагаються (іноді успішно) антиавтомобілісти. При цьому потім самі ж починають вимагати нових обмежень для приватного транспорту через «нестачу паркувальних місць», хоча ця нестача виникла штучно, і внаслідок їхніх же зусиль! Це, щонайменше, вкрай нечесна поведінка.

Щодо права на «безперервні» умови руху, то, знов-таки, тут слід вказати на два аспекти. По-перше, на неможливість відповідно до закону «тимчасових пішохідних зон», на кшталт тієї, яку влаштували на Хрешатику. Оскільки це якраз і порушує права водіїв на безперервність умов дорожнього руху.

По-друге, це означає неможливість «зробити пішохідною» частину маршруту руху або частину вулиці.

По-третє, це означає, що водій має право на те, щоб доїхати «від дверей до дверей», із обмеженнями тільки за фізичною нестачею доріг чи місць для стоянки, але не із штучно створеною, шляхом встановлення заборон, такою нестачею. Тобто: сама постановка питання, відповідно до якої водій повинен десь на півшляху кинути автомобіль і далі пересуватися якимось іншим (менш зручним для нього) чином, - є протиправною.

По-четверте, з цієї точки зору, юридично неприйнятною є ситуація, коли водія штучно змушують, шляхом встановлення заборон на зупинку і стоянку, залишати транспортний засіб на великій відстані від місця призначення.

З цих же, до речі, причин неможлива й аргументація, яку іноді можна почути у відповідь на основні тези статті ««ГРОШІ ЗА ПОВІТРЯ»: КОЛИ ПЛАТА ЗА ПАРКУВАННЯ НЕ ВІДПОВІДАЄ ЗАКОНУ»: мовляв, якщо «паркування» не буде платним, то його просто заборонять усюди, де тільки можна. Така постановка питання теж не відповідає закону.

Не можна не звернути увагу ще на декілька аспектів проблеми.

Транспортний засіб – це об’єкт права власності. Обмежуючи його використання (а право використання є складовою частиною права власності), тим самим місцева влада фактично обмежує право власності. Причому, як ми бачили, обмежує без будь-яких ґрунтовних підстав.

Ще одне, про що часто не думають або «забувають».

У відповідності до ст..33 Конституції України: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування…»

З іншого боку, ст..24 Конституції забороняє встановлення будь-яких привілеїв або обмежень у залежності від будь-яких ознак (перелік яких у статті не є виключним). А це означає, що обмежувати ту саму свободу пересування, тобто можливість прибути до того чи іншого місця, у залежності від способу пересування, який (законно!) обирає особа, не можна. Зокрема, порушенням цих норм буде встановлення такого порядку, коли до якогось місця людина не може потрапити тільки тому, що у якості способу пересування вона обрала особистий транспорт.

На це іноді антиавтомобілісти відповідають: мовляв, залиш машину і пересувайся, куди завгодно. Але це якраз і є дискримінація. Якщо ми замінимо ознаку, за якою відбувається дискримінація, то вийдемо на простий приклад.

У Російській імперії існував цілий ряд обмежень, наприклад, за релігійною ознакою, передусім, для євреїв (починаючи від так званої смуги осідлості). Було це, як сказали б тепер, дискримінацією? Безумовно. Разом з тим, єврей, який зголошувався змінити віросповідання на православне (вихреститися), юридично отримував усю повноту прав, і позбувався таких обмежень. Але фактично примушення, під загрозою правових обмежень, до зміни тієї ознаки, за якою ці обмеження встановлюються (у даному випадку – релігії) і є різновидом дискримінації.

Так само й примушення змінити спосіб пересування, примушення штучне (не тоді, коли мова йде про фізичну неможливість скористатися тим чи іншим способом), для того, щоб потрапити у певне місце, - є дискримінацією та порушенням свободи пересування.

Знов-таки, ця стаття призначена суто правовим аспектам проблеми. Й, очевидно, у випадку, якщо, скажімо «подільський експеримент» визнають «успішним» і забажають зробити таке положення постійним (сподіваємось, що такому розвитку подій вдасться запобігти), такі рішення можна буде оскаржити у порядку адміністративного судочинства.

Але, очевидно, - враховуючи політичні моменти ситуації та мотивацію антиавтомобілістів, - ефективним для запобігання порушенню прав водіїв може бути їхнє об’єднання з цією метою, після усвідомлення своїх спільних групових інтересів.

Автор статті: Володарский Вадим Леонидович

7
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення