ВП ВС: Земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства (ВП ВС, № 689/26/17 від 16 червня 2020 р.)

19.10.2020 | Автор: Стукан Наталія
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Фабула судового акту: Принцип цілісності об’єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою визначений Земельним та Цивільним кодексами України. Проте у судовій практиці час від часу виникають питання пов’язані із практикою застосування цього принципу.

Так, у січні 2017 року позивач звернулася до суду з позовом, де, зокрема, просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,25 га із цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 15 січня 2002 року між позивачем (обдарована) та відповідачем (дарувальник) укладено договір дарування житлового будинку, а отже за правилами статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, стає власником земельної ділянки, на якій розташовані ці об`єкти нерухомості, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Відповідачу належить на праві власності земельна ділянка площею 0,365 га, з яких 0,25 га передано йому для обслуговування житлового будинку, будівель та інших споруд, 0,115 га - для ведення особистого підсобного господарства.

Особливістю цієї справи було те, що статтею 120 ЗК України у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору дарування (15 січня 2002 року) передбачалось, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити лише на підставі цивільно-правових угод. Отже, відчуження об`єктів нерухомого майна на той час не зумовлювало автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під цим нерухомим майном. Також позивачка не надала доказів на підтвердження площі спірної земельної ділянки. Так, на момент набуття права власності на нерухоме майно (2002 рік) такий об`єкт, як земельна ділянка площею 0,25 га (право власності на яку просить визнати позивач), сформовано не було (земельна ділянка була сформована лише у 2014 році).

Позиція Великої Палати Верховного Суду: При відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

У справі, що розглядалася, суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про те, що особа, яка набула власності на нерухоме майно має також і право на земельну ділянку, на якій це майно розміщено та необхідну для обслуговування нерухомого майна, по-різному підійшли до визначення площі земельної ділянки, право на яку має позивач.

Так, суд першої інстанції вказав на те, що, оскільки на момент набуття права власності на нерухоме майно (2002 рік) такий об`єкт, як земельна ділянка площею 0,25 га (право власності на яку просить визнати позивач), сформовано не було, визначення площі земельної ділянки, необхідної для обслуговування нерухомого майна та її конфігурації, можливе лише за умови проведення відповідної експертизи, яка має бути призначена виключно за клопотанням позивача, а враховуючи відсутність такого клопотання в задоволенні позову відмовив.

Натомість суд апеляційної інстанції послався на те, що, розділивши у 2014 році одну земельну ділянку площею 0,365 га на дві - площею 0,115 га (для ведення особистого селянського господарства) та площею 0,25 га (для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)), відповідач самостійно визначив, що для будинку, подарованому позивачу необхідна ділянка саме такого розміру, а отже, проведення експертизи не є необхідним.

Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу задовольнила частково, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувала, та передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Оскільки сторони не обумовили розмір земельної ділянки, яка переходить у власність позивачки, під час нового розгляду справи суду необхідно з’ясувати дійсні наміри сторін щодо такого розміру.

Аналізуйте судовий акт: При придбанні будівлі до покупця НЕ переходить право власності на земельну ділянку, на якій ця будівля знаходиться, якщо таке право НЕ було оформлено продавцем до її продажу (ВС/КЦС у справі № 127/10011/18 від 19 травня 2020р.)

При відчуженні будинку право на земельну ділянку на якій він розташований припиняється та переходить до нового власника (ВС/КЦС № 364/515/19 від 26.12.2019)

Право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками МОЖЕ успадковуватись (ВС/ВП № 368/54/17 від 20.11.2019)

Узаконення прибудови до будинку напряму через суд неможливе, лише після звернення до компетентного органу, при цьому стаття 376 ЦК України не застосовується (ВС/КЦС у справі № 306/2140/17 від 18 квітня 2019р.)

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю застосовується не завжди або інколи важливіше, коли нерухоме майно було введено в експлуатацію (ВС/КЦС у справі № 363/4852/17 від 03 червня 2020 р.)

Орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі настання умов, передбачених законом ЗОБОВ`ЯЗАНИЙ звернутися до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об`єкта (ВС/КАС, № 826/22842/15, 09.12.19)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 689/26/17

Провадження № 14-47цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року у складі колегії суддів Купельського А. В., Пастощука М. М., Костенка А. М.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним та

ВСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, а в лютому 2017 року, збільшивши позовні вимоги, просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,25 га із цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 та визнати виданий ОСОБА_2 державний акт на право приватної власності на земельну ділянку недійсним.

1.2. Позов мотивовано тим, що15 січня 2002 року між ОСОБА_1 (обдарована) та ОСОБА_2 (дарувальник) укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 .

1.3. Під час укладення вказаного договору дарувальник приховав від обдарованої ту обставину, що земельна ділянка для обслуговування зазначеного будинку ним приватизована у 2000 році, про що видано державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку та на земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства.

1.4. При цьому в договорі дарування вказано, що будинок розташований на землі Соколівської сільської ради. Крім того, відповідач постійно здійснює земельні роботи на згаданій земельній ділянці.

1.5. Позивачка посилалась на вказані обставини та на підставі статей 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просила визнати за нею право власності на зазначену земельну ділянку та визнати вказаний державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку недійсним.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. 21 березня 2017 року Ярмолинецький районний суд Хмельницької області рішенням відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

2.2. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що статтею 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору дарування) передбачалось, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Отже, відчуження об`єктів нерухомого майна на той час не зумовлювало автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під цим нерухомим майном. Крім того, позивачка не надала доказів на підтвердження площі спірної земельної ділянки, яку неможливо встановити без проведення експертизи, проте такого клопотання вона не заявляла.

2.3. 15 травня 2017 року Апеляційний суд Хмельницької області скасував рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності й ухвалив у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив. Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 . Стягнув з ОСОБА_2 1 344 грн судових витрат у дохід держави. У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.

2.4. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Крім того, пунктом «е» частини першої статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

2.5. Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, стає власником земельної ділянки, на якій розташовані ці об`єкти нерухомості, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

2.6. Щодо позовних вимог про визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, то обраний позивачкою спосіб захисту порушеного права не відповідає вимогам статті 16 ЦК України, оскільки на час укладення договору дарування житлового будинку акт на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,365 га на АДРЕСА_1 був чинним.

3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

3.1. У червні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення суду апеляційної інстанції, яке просив скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

3.2. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку з порушенням вимог статей 213, 214, пункту 3 частини першої статті 316 ЦПК України, зокрема: не обґрунтував мотивів скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; не вказав норму матеріального права, на підставі якої вирішив справу; зазначивши в рішенні кадастровий номер земельної ділянки, на яку визнав право власності за позивачкою, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог.

3.3. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірні правовідносини виникли 15 січня 2002 року, коли правовідносини щодо переходу права власності на земельну ділянку при переході права власності на житловий будинок регулювалися лише нормами статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час укладення договору дарування, без урахування положень статті 377 ЦК України (2004 року).

3.4. Також суд апеляційної інстанції залишив поза увагою роз`яснення, викладені у пункті 18-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», про те, що при вирішенні вимог про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд має з`ясовувати, зокрема: чому це питання не було визначено в договорі, чи існувала можливість укладення між відчужувачем і набувачем додатку до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку та чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної

ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної

ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди,

який існував до їх відчуження. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та

правил тощо.

3.5. Крім зазначеного, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що відповідач користується спірною земельною ділянкою.

3.6. Також апеляційний суд безпідставно застосував норми пункту «е» частини першої статті 141 ЗК України, що визначають підстави припинення права користування земельною ділянкою, які не є тотожними з підставами припинення права власності на земельну ділянку (стаття 140 цього Кодексу).

3.7. Разом з тим суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які були чинними на час укладення договору дарування житлового будинку.

4. Позиція інших учасників справи

4.1. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

4.2. Зазначала, що посилання відповідача на постанову Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 є безпідставним, оскільки ця постанова не є джерелом права та обов`язковою для врахування судами при застосуванні норм права.

4.3. Проте за положеннями частини першої статті 360-7 ЦПК України інші суди загальної юрисдикції мають враховувати при застосуванні норм права висновок, викладений у постанові Верховного Суду України, щодо застосування відповідної норми права.

4.4. Відповідні висновки щодо застосування норм статті 120 ЗК України викладені у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справах № 6-2225цс16 та № 6-2099цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16.

4.5. Отже, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу.

5. Рух справи у суді касаційної інстанції

5.1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 13 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

5.2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.

5.3. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

5.4. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

5.5. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 03 липня 2019 року передав справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

5.6. Зазначену справу Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 листопада 2019 року прийняв та призначив до розгляду, а ухвалою від 17 лютого 2020 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, оскільки неможливо ухвалити судове рішення в цій справі без відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, а тому вважав, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

5.7. Зокрема, стаття 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору дарування) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження будівлі і споруди.

5.8. Разом з тим з 01 січня 2004 року набув чинності ЦК України в редакції Закону України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі - Закон № 435-IV), норми статті 377 якого в чинній редакції передбачають, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

5.9. Із часу набуття чинності ЦК України в редакції цього Закону виникли суперечності між положеннями цієї норми ЦК України та положеннями чинної на той час редакції статті 120 ЗК України.

5.10. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

5.11. Отже, виникає ситуація щодо існування в часі нормативних актів, виданих одним і тим самим органом, які містять суперечності в регулюванні одних і тих самих правовідносин.

5.12. Зміни до статті 120 ЗК України внесені Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України» (далі - Закон № 997-V), який набув чинності 20 червня 2007 року, і з цього часу суперечності у змісті цих норм було усунуто.

5.13. Разом з тим у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15 Верховний Суд України зробив висновок щодо застосування частини першої статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - 22 березня 2003 року, та, зокрема, зазначив, що аналіз змісту норм статей 120 та 125 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, які на ній розміщені. Вказані норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду. При цьому передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. За загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

5.14. Цей висновок Верховного Суду України щодо застосування статті 120 ЗК України (у редакції, чинній у період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) врахував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час прийняття постанови від 16 січня 2019 року у справі № 360/2285/14-ц та вирішення спору в частині визнання права власності на частину земельної ділянки за особою, яка набула право власності на частину розміщеного на ній житлового будинку.

5.15. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема, зазначив, що за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України. За загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

5.16. Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 381/41/17 погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку, оскільки стаття 120 ЗК України на час укладення договору дарування житлового будинку, розміщеного на цій земельній ділянці (жовтень 2003 року), не передбачала безумовного переходу до особи, яка набула право власності на будівлю, розміщену на земельній ділянці, права власності на цю земельну ділянку або її частину. Спірні правовідносини виникли також до набрання чинності ЦК України, норми якого не підлягають застосуванню до цих правовідносин, оскільки позивачка набула право власності на житловий будинок до набрання чинності цим Кодексом.

5.17. Отже, на думку об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вказані судові рішення свідчать про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, які на ній розміщені, зокрема, застосування положень статті 120 ЗК України у редакції, чинній у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року, та необхідність відступити від висновку щодо застосування цієї статті у вказаній редакції в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15.

5.18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 березня 2020 року справу прийнято для продовження розгляду та призначено до розгляду.

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду

6.1. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

6.2. Суди встановили, що ОСОБА_2 належить на праві власності земельна ділянка площею 0,365 га на АДРЕСА_1 , з яких 0,25 га передано йому для обслуговування житлового будинку, будівель та інших споруд, 0,115 га - для ведення особистого підсобного господарства відповідно до державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, виданого на підставі рішення Соколівської сільської Ради народних депутатів від 12 грудня 1996 року та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 15 травня 2000 року за № 22.

6.3. 15 січня 2002 року за договором дарування ОСОБА_2 подарував неповнолітній ОСОБА_3 (на цей час ОСОБА_1 ), від імені якої діяла ОСОБА_4 , житловий будинок АДРЕСА_1 .

6.4. 28 листопада 2007 року Соколівська сільська рада Ярмолинецького району Хмельницької області рішенням № 2 перейменувала вул. Червоноармійську на

АДРЕСА_2 . 02 квітня 2014 року Соколівська сільська рада Ярмолинецького району Хмельницької області листом № 32 відмовила ОСОБА_1 в погодженні акта приймання-передачі на зберігання межових знаків земельних ділянок площею 0,25 га та 0,0814 га на АДРЕСА_1 , оскільки на вказані земельні ділянки видано державний акт на право приватної власності ОСОБА_2

6.6. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 та визнання зазначеного державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, посилаючись на те, що до неї перейшло право власності на цю земельну ділянку на підставі частини першої статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.

6.7. Велика Палата Верховного Суду проаналізувала норми цивільного та земельного законодавства, чинні на час виникнення спірних правовідносин.

6.8. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права людини.

6.9. Принцип верховенства права закріплено й у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у якій зазначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

6.10. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

6.11. За змістом статті 86 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Відносини власності регулюються Законом України від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» (далі - Закон № 697-ХІІ), цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

6.12. Аналогічні положення містять пункти 1, 2 статті 2 Закону № 697-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

6.13. За пунктом 3 статті 2 Закону № 697-ХІІ кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

6.14. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (пункти 1, 3 статті 4 Закону № 697-ХІІ).

6.15. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків (пункт 2 статті 48 Закону № 697-ХІІ).

6.16. Відповідно до пункту 1 статті 51 цього Закону громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законодавчими актами України.

6.17. Згідно зі статтею 14 цього Закону громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

6.18. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян (пункт 4 статті 13 Закону № 697-ХІІ).

6.19. Право власності на спірну земельну ділянку площею 0,25 га для обслуговування житлового будинку, будівель та інших споруд ОСОБА_2 набув на підставі рішення сільської ради; це право посвідчено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку згідно зі статтею 23 ЗК України 1990 року (який був чинний на час видачі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку).

6.20. За положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством.

6.21. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

6.22. Земельні ділянки є об`єктами права приватної власності (пункт 1 статті 13 Закону № 697-ХІІ). Земельною ділянкою як об`єктом цивільних прав є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (стаття 79 ЗК України 2001 року).

6.23. ОСОБА_2 підтвердив своє право власності на спірну земельну ділянку на час укладення договору дарування, за яким житловий будинок, розташований на вказаній земельній ділянці, перейшов у власність до іншої особи - ОСОБА_1

6.24. Позов про визнання права власності на частину належної на праві власності ОСОБА_2 земельної ділянки ОСОБА_1 мотивувала набуттям нею права власності на житловий будинок, що знаходиться на цій земельній ділянці. Вважала, що право власності на земельну ділянку до неї перейшло на підставі статей 120, 125 ЗК України та статті 377 ЦК України.

6.25. Стаття 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (15 січня 2002 року), визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.

6.26. Так, частина перша статті 120 ЗК України (у відповідній редакції) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

6.27. Разом з тим при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

6.28. При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

6.29. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

6.30. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від них.

6.31. Наведений підхід підтверджується також і ретроспективним аналізом норм законодавства щодо переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження права власності на нерухоме майно. Радянське законодавство оперувало терміном «основні фонди». Термін «нерухомість» і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 1 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і «все, що міцно з ними зв`язано», як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню.

6.32. Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК УРСР) (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17), від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).

Щодо суті спору

6.33. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, дійшовши цілком очевидного висновку про те, що особа, яка набула власності на нерухоме майно має також і право на земельну ділянку, на якій це майно розміщено та необхідну для обслуговування нерухомого майна, по-різному підійшли до визначення площі земельної ділянки, право на яку має позивач.

6.34. Так, суд першої інстанції вказав на те, що, оскільки на момент набуття права власності на нерухоме майно (2002 рік) такий об`єкт, як земельна ділянка площею 0,25 га (право власності на яку просить визнати позивач), сформовано не було, визначення площі земельної ділянки, необхідної для обслуговування нерухомого майна та її конфігурації, можливе лише за умови проведення відповідної експертизи, яка має бути призначена виключно за клопотанням позивача, а враховуючи відсутність такого клопотання в задоволенні позову відмовив.

6.35. Натомість суд апеляційної інстанції послався на те, що, розділивши у 2014 році одну земельну ділянку площею 0,365 га на дві - площею 0,115 га (для ведення особистого селянського господарства) та площею 0,25 га (для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)), ОСОБА_2 самостійно визначив, що для будинку, подарованому ОСОБА_1 необхідна ділянка саме такого розміру, а отже, проведення експертизи не є необхідним.

6.36. Разом з тим за статтею 39 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

6.37. За статтею 39 ЗК України в чинній редакції використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

6.38. Згідно з пунктом 3.19 ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Державного комітету України у справах містобудування і архітектури від 17 квітня 1992 року № 44 (далі - ДБН 360-92, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до площі садибної ділянки включається площа забудови житлових будинків, господарських будівель.

6.39. У розділі «Сельбищна територія сільських поселень» ДБН 360-92 визначено вимоги до площі земельної ділянки для забудови.

6.40. У пункті 3.27 ДБН 360-92 передбачено, що основним типом житлової забудови у сільських населених пунктах є одно-, двоповерхова з присадибними ділянками і господарськими будівлями для ведення особистого підсобного господарства.

6.41. За правилами пункту 3.28 ДБН 360-92розміри присадибних земельних ділянок у сільських населених пунктах установлюються сільською радою відповідно до чинного ЗК України. Для підвищення компактності забудови присадибна ділянка може бути розділена на дві частини: приквартирну, яку виділяють біля будинку, і ділянку для городу, яку виділяють за межами житлової зони.

6.42. Розмір частини присадибної земельної ділянки, яку виділяють біля будинку, визначається завданням на проектування за місцевими умовами з урахуванням наявності садибного фонду і демографічної структури населення. Решта присадибної ділянки виділяється за межами житлової зони.

6.43. Згідно з пунктом 3.29 ДБН 360-92перелік і граничні розміри господарських і побутових будівель і споруд, які зводяться на присадибних ділянках, визначаються завданням на проектування.

6.44. Укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. Оскільки сторони не обумовили розмір земельної ділянки, яка переходить у власність позивачки, під час нового розгляду справи необхідно з`ясувати дійсні наміри сторін щодо такого розміру. Для цього необхідно встановити, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, слід з`ясувати, чи використовує відповідач відповідну земельну ділянку, яку саме її частину та для якої мети.

6.45. Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій зазначеним обставинам оцінки не дали та не врахували вказаних норм чинного на час укладення договору дарування законодавства.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. На підставі пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

7.2. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

7.3. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Ярмолинецького районного суду Хмельницької області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

Постанову оформили судді Гудима Д. А., Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.

12100
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
ЕСПЧ
0