Постанова

Іменем України

12 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 381/41/17

провадження № 61-33948св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - Оленівська сільська рада Фастівського району Київської області,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_6,

представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Апеляційного суду Київської області від 21 вересня 2017 року у складі колегії суддів:

Матвієнко Ю. О., Волохова Л. А., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Оленівської сільської ради Фастівського району Київської області про визнання права власності на земельну ділянку.

Позов мотивовано тим, що на підставі договору дарування житлового будинку від 07 жовтня 2003 року, який було укладено між нею та ОСОБА_11, вона є власником будинку АДРЕСА_1. Вказаний будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташованийна земельній ділянці, площею 0,2500га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд. У зазначеному договорі дарування житлового будинку від 07 жовтня 2003 року немає застережень щодо земельної ділянки, на якій розташований вищезазначений будинок.

Вказувала на те, що власник вищевказаної земельної ділянки ОСОБА_11 помер.

За таких обставин, з урахуванням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, ОСОБА_4 просила суд визнати за нею право власності на земельну ділянку, площею 0,2500 га, розташовану по АДРЕСА_1, на якій розташований житловий будинок, який подарований їй ОСОБА_11

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 31 січня

2017 року у складі судді Ковалевської Л. М. позов ОСОБА_4задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку, площею

0,2500 га, розташовану по АДРЕСА_1.

Рішення міськрайонного суду мотивовано тим, що оскільки у договорі дарування житлового будинку від 07 жовтня 2003 року, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, немає застережень щодо земельної ділянки, на якій розташований вказаний житловий будинок, тому відповідно до статті 120 ЗК України та статей 377, 381 ЦК України позовні вимоги є доведеними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 31 січня 2017 року скасовано та ухвалено у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що договір дарування житлового будинку, на підставі якого у ОСОБА_4 виникло право власності на цей житловий будинок, який розташований на спірній земельній ділянці, було укладено 07 жовтня 2003 року, тобто вказані правовідносини виникли до набрання чинності ЦК України, дія норм якого, відповідно, не підлягає застосуванню для вирішення питання про набуття особою права власності на земельну ділянку в разі набуття нею права власності на будівлю, на ній розташовану. Крім того, необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на статтю 120 ЗК України у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду, оскільки право власності на будинок у ОСОБА_4 виникло у жовтні 2003 року, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 120 ЗК України

у редакції, що діяла станом на жовтень 2003 року, а саме - при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Будь-яких цивільно-правових угод щодо відчуження права власності на земельну ділянку між ОСОБА_11 та ОСОБА_4 не укладалося.

Крім того, рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області

від 31 січня 2017 року визнано за ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку, площею 0,2500 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, однак вказана земельна ділянка з 29 квітня 2015 року на праві власності була зареєстрована за іншою особою - ОСОБА_6, яка не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції, при цьому зазначеним рішенням порушено право власності останньої на вказану земельну ділянку.

У касаційнійскарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5,посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення апеляційного суду є незаконним, необґрунтованим й таким, що ухвалено з порушенням норм чинного законодавства. Посилалась на те, щовідповідно до технічного паспорта на житловий будинок АДРЕСА_1 до житлового будинку належать споруди: огорожа, замощення, літня кухня, сарай, вбиральня, погріб. Вказані будівлі розташовані на земельній ділянці, площею 0,2500 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що підтверджується листом управління Держземагентства у Фастівському районі Київської області від 07 травня 2015 року, однак суд апеляційної інстанції не дослідив вказані докази і не надав належної оцінки цим доказам. Крім того, суд не взяв до уваги ту обставину, що вона набула право власності на нерухоме майно у 2003 році та користується земельною ділянкою 14 років, яка призначена для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою

статті 125 ЗК України необхідно виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти.

Суд апеляційної інстанції обґрунтував відмову у задоволенні позову тим, що норми ЦК України, який набрав чинності 01 січня 2004 року, не можуть бути застосовані до правовідносин, які виникли 07 жовтня 2003 року. Однак, вона не погоджується з вказаним висновком, оскільки законодавець визначив, що до відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У червні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судового рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судом установлено, що згідно договору дарування житлового будинку

від 07 жовтня 2003 року ОСОБА_11 подарував ОСОБА_4 житловий будинок з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1.

Право власності на будинок за ОСОБА_4 було зареєстроване у Фастівському міжміському бюро технічної інвентаризації Київської області

21 жовтня 2003 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Згідно відповіді управління Держземагенства у Фастівському районі Київської області станом на 01 січня 2013 року згідно Книг записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі та архіву управління Держземагенства на ім'я ОСОБА_11 зареєстровані два державні акти на право приватної власності на земельні ділянки: площею 0,1116 га та 0,2500 га, місце розташування яких у АДРЕСА_1, акти зареєстровані в Книзі записів 04 жовтня 2006 року.

Згідно із пунктами 1, 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, цей Кодекс набирає чинності з 01 січня 2004 року і застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Договір дарування будинку, на підставі якого у ОСОБА_4 виникло право власності на будівлю, був укладений між нею та ОСОБА_11 07 жовтня 2003 року, тобто вказані правовідносини виникли до набрання чинності

ЦК України, дія норм якого не підлягає застосуванню до цих правовідносин при вирішенні спору про право власності на земельну ділянку, оскільки остання набула право власності на будівлю, яка розташована на цій земельній ділянці, до набрання чинності ЦК України.

Відповідно до статті 120 ЗК України у редакції, що діяла станом на жовтень

2003 року, при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз'яснено, що, вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що, зокрема: при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України (2768-14) до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем.

Будь-яких цивільно-правових угод щодо відчуження права власності на земельну ділянку між ОСОБА_11 та ОСОБА_4 не було укладено.

Судом також встановлено, що відповідно до копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 01 вересня 2011 року власником земельної ділянки, площею 0,2500 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, є ОСОБА_6

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, виходив із того, що законодавством, чинним на час набуття останньою права власності на будівлю, не було передбачено переходу до особи, яка набула право власності на будівлю, розміщену на земельній ділянці, права власності на цю земельну ділянку або її частину. Крім того, на час ухвалення міськрайонним судом 31 січня 2017 року рішення про визнання за

ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, вказана земельна ділянка з

29 квітня 2015 року на праві власності була зареєстрована за ОСОБА_6

Необґрунтованим є посилання касаційної скарги на те, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України необхідно виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти, оскільки право власності на будівлю у ОСОБА_4 виникло у жовтні 2003 року, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 120 ЗК України у редакції, що діяла станом на жовтень 2003 року, а саме - при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Доводи касаційної скарги висновки суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність судовогорішення не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. При вирішенні вказаної справи судом правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником - ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 21 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

О. В. Білоконь

Є. В. Синельников