Наявність перешкод у користуванні житлом з боку його власника УНЕМОЖЛИВЛЮЄ визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням (ВС/КЦС № 621/795/17 від 27.12.2018)

Фабула судового акту: Нормами статті 405 Цивільного кодексу України визначено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже однією із головних умов для прийняття судом рішення про позбавлення права на користування житловим приміщенням без поважних причин, обумовлених певними об’єктивними обставинами.

У даній справі мати звернулась до суду із позовом до свого сина про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що вона є власником житлового будинку по, в якому, крім неї, зареєстрований її син.

У вказаному будинку відповідач не проживає близько п'яти років, оскільки добровільно виїхав на інше місце проживання.

Рішенням місцевого суду у задоволенні позову відмовлено, оскільки відповідно до пояснень відповідача він не проживає за місцем реєстрації у зв'язку з тим, що позивач забрала ключі від вхідних дверей будинку та перешкоджає йому у проживанні в спірному житлі. Тому він вимушений жити із трьома малолітніми дітьми та дружиною в одній кімнаті за місцем проживання дружини.

З таким рішенням апеляційний суд погодився.

Не задоволена такими рішеннями позивачка вирішила оскаржити їх у касаційному порядку, мотивуючи свою скаргу тим, що її син жодного разу не звертався до правоохоронних органів з приводу обмеження йому доступу до житлового будинку та визнав факт свого не проживання у спірному житлі більше одного року.

Надаючи оцінку таким доводам Касаційний цивільний суд із ними не погодився з таких підстав.

Згідно з актом обстеження, складеним депутатом міськради відповідач фактично не поживає за місцем реєстрації у зв'язку з тим, що його мати перешкоджає такому проживанню, змінює замки вхідних дверей, вчиняє сварки, вселила квартирантів.

Позивач не заперечувала факту відсутності у відповідача ключів від будинку, а відтак і можливості потрапити до нього.

Відповідно до статті 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

При цьому відмовляючи у задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що факт не проживання відповідача у спірному будинку понад один рік обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення його права користування належним позивачу житлом.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Про наявність поважних причин відсутності у спірній квартирі понад 6 місяців можуть свідчити розмір і планування квартири, що не дають можливості для одночасного в ній проживання (ВС/КЦС,справа № 760/13113/14-ц, 22.11.18)

ВП ВС: Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні цього права упродовж всього часу тривання правопорушення (ВП ВС, № 653/1096/16-ц, 04.07.18)

Право членів сім'ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є (ВС/КЦС, справа № 595/1271/16-ц, 15.08.18)

Якщо квартира набута на законних підставах, покупець має право виселити усіх зареєстрованих у ній осіб, в тому числі і членів сім’ї продавця, без надання іншого житлового приміщення (ВС/КЦС, № 638/13030/13-ц, від 25 липня 2018р.)

Виїзд особи на тимчасове проживання до іншої місцевості у зв'язку з навчанням або роботою Верховний Суд не визнав поважною причиною відсутності члена сім’ї за місцем проживання (ВС/КЦС, справа № 283/1443/16-ц,01.02.18)

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім'ї такого власника права користування займаним приміщенням (справа № 598/1718/16-ц, 09.11.17)

Постанова

Іменем України

27 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 621/795/17

провадження № 61-32140св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 04 липня 2017 року у складі судді Бібіка О. В. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 17 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенко І. С.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що вона є власником житлового будинку по АДРЕСА_1, в якому, крім неї, зареєстрований її син ОСОБА_5 У вказаному будинку відповідач не проживає близько п'яти років, оскільки добровільно виїхав на інше місце проживання. Реєстрація ОСОБА_5 у належному їй житлі порушує її абсолютне право власника. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати відповідача таким, що втратив право користування вищевказаним будинком.

Відповідач ОСОБА_5 заперечив проти задоволення позову та пояснив, що він не проживає за місцем реєстрації у зв'язку з тим, що позивач забрала ключі від вхідних дверей будинку та перешкоджає йому у проживанні в спірному житлі. Тому він вимушений жити із трьома малолітніми дітьми та дружиною в одній кімнаті за місцем проживання дружини.

Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 04 липня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що факт не проживання відповідача у спірному будинку обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення права користування належним його матері житлом.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 17 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 04 липня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У вересні 2017 року ОСОБА_4 подаладо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Зміївського районного суду Харківської області від 04 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 17 серпня 2017 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неявкою її представника та свідків, а апеляційний суд - у задоволенні клопотання про допит свідків. ОСОБА_5 жодного разу не звертався до правоохоронних органів з приводу обмеження йому доступу до житлового будинку. Відповідач визнав факт свого не проживання у спірному житлі більше одного року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

30 травня 2018 року справу № 621/795/17 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1.

У вказаному будинку, крім позивача, з 10 лютого 1997 року зареєстрований ОСОБА_5, що підтверджується будинковою книгою.

Згідно з актом обстеження від 29 травня 2017 року, складеним депутатом Зміївської міської ради Харківської області БайрачноюВ.В., ОСОБА_5 фактично не поживає за місцем реєстрації по АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що його мати ОСОБА_4 перешкоджає такому проживанню, змінює замки вхідних дверей, вчиняє сварки, вселила квартирантів.

Позивач не заперечувала факту відсутності у відповідача ключів від будинку, а відтак і можливості потрапити до нього.

Суд першої інстанції визнав неналежним доказом фотокопію акта обстеження матеріально-побутових умов від 28 березня 2017 року, в якому міститься інформація про не проживання відповідача у спірному будинку з 03 березня 2012 року, оскільки форма цього акта використовується для прийняття рішення про призначення субсидій.

Відповідно до статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частини першої статті 60 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що факт не проживання відповідача у спірному будинку понад один рік обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення його права користування належним позивачу житлом.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що місцевий суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи у зв'язку з неявкою її представника та свідків, а апеляційний суд - у задоволенні клопотання про допит свідків, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Звукозаписом судового засідання від 04 липня 2017 року підтверджується, що позивач не заявляла клопотання про допит свідків та відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю забезпечення їх явки.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 42 ЦПК України 2004 року повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами: 1) довіреністю фізичної особи; 2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника; 3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неявкою адвоката, місцевий суд обґрунтовано виходив з того, що позивачем не надано будь-яких документів на підтвердження повноважень її представника.

Апеляційний суд також обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про допит свідків, оскільки в суді першої інстанції позивачем таке клопотання не заявлялося.

Аргументи скарги про те, що відповідач визнав факт його не проживання у спірному житлі більше одного року, є неспроможними, так як при вирішенні питання про втрату членом сім'ї власника житла права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягає як строк його відсутності, так і поважність причини такої відсутності. Оскільки не проживання ОСОБА_5 у житловому будинку зумовлено поважними причинами, то суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 04 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 17 серпня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді