Про наявність поважних причин відсутності у спірній квартирі понад 6 місяців можуть свідчити розмір і планування квартири, що не дають можливості для одночасного в ній проживання (ВС/КЦС,справа № 760/13113/14-ц, 22.11.18)

Фабула судового акта: В цій справі апеляційний суд, скасовуючи негативне для відповідача рішення суду перщої інстанції, встановив, що квартира, в якій зареєстрований останній, має дві суміжні кімнати. При цьому, мати відповідача постійно проживала у квартирі разом зі співмешканцями (позивачами). На час розгляду справи відповідач не проживає у спірній квартирі за домовленістю з матір'ю, оскільки площа та планування квартири не дають можливості для одночасного проживання в квартирі трьох дорослих осіб.

Зазначені обставини відсутності відповідача у спірній квартирі понад 6 місяців, були визнані апеляційним судом поважними. Враховуючи наведене, а також відсутність у відповідача іншого житла, апеляційний суд зробив висновок про відмову у задоволенні позову, з чим також погодився в Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

При цьому суд касаційної інстанції, зокрема, зазначив, що при тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Крім того, Верховний Суд нагадав, - «Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року)». «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року)».

Аналізуйте судовий акт: Тимчасова відсутність особи за місцем проживання у зв’язку з працевлаштуванням в іншому місті сама по собі не свідчить про постійну її відсутність, як підставу втрати права на житло (ВС/КЦС, справа № 644/10619/15-ц, 24.09.18)

ВС/КЦС: Виселення особи з гуртожитку, яким вона тривалий час користувалась, є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла (№ 521/10070/14ц від 23.01.2018)

Для зняття особи, в тому числі неповнолітньої, з реєстрації необхідно рішення суду із приписом «позбавити права користування житловим приміщенням» - приписи «визнати право власності, звільнити та передати квартиру» такого права не дають (ВСУ)

Суд: Умовою реєстрації місця проживання особи є подача документів, що підтверджують належність приміщення саме до ЖИЛОГО (ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (Дніпропетровський апел. адмін. суд, справа № 310/6794/14-а, 23.07.15)

Виїзд особи на тимчасове проживання до іншої місцевості у зв'язку з навчанням або роботою Верховний Суд не визнав поважною причиною відсутності члена сім’ї за місцем проживання (ВС/КЦС, справа № 283/1443/16-ц,01.02.18)

Постанова

Іменем України

22 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 760/13113/14-ц

провадження № 61-30912св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

треті особи: ОСОБА_7, Солом'янська районна у м. Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5, яка підписана представником ОСОБА_8, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2017 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Волошиної В. М., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2014 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, Солом'янська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позивачі просили визнати відповідача таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстровані в АДРЕСА_1, яка є неприватизованою. Відповідач з 2010 року не проживає за указаною адресою. Враховуючи, що нарахування плати за комунальні послуги здійснюється з розрахунку на трьох осіб, позивачі з посиланням на статті 71 72 ЖК України просили задовольнити позов.

Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_6 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1.

Заочне рішення суду мотивне тим, що відповідач тривалий час не проживає за місцем реєстрації без поважних причин, у зв'язку з чим наявні підстави для визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням.

Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року у задоволенні заяви відповідача про перегляд заочного рішення відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Скасовано заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у позові ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що відповідач не проживає в спірній квартирі за домовленістю з матір'ю, оскільки площа та планування квартири не дають можливості для одночасного проживання в квартирі трьох дорослих осіб. При цьому іншого житлового приміщення ОСОБА_6 не має.

У квітні 2017 року ОСОБА_5 через представника ОСОБА_9 подав касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржене рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд зробив висновки лише на підставі пояснень ОСОБА_6, які не підтверджені належними доказами.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що 27 червня 1991 року виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів видано на ім'я ОСОБА_7 ордер № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю з трьох осіб: ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_6

Апеляційний суд встановив, що згідно довідки форми № 3 від 14 квітня 2014 року, виданої КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду», квартира неприватизована і в ній зареєстровані ОСОБА_4, її чоловік - ОСОБА_5 та її син - ОСОБА_6

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Апеляційний суд встановив, що ордер № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 було видано на сім'ю з трьох осіб, в тому числі на ОСОБА_6 Іншого житлового приміщення, окрім того, де відповідач на цей час тимчасово проживає з дозволу тітки, ОСОБА_6 не має.

Згідно акту, підписаного майстром тех. дільниці №6, директором КП «Залізничне», а також сусідами, що проживають в АДРЕСА_1, ОСОБА_6 проживає у спірній квартирі протягом 9 років.

Апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 має дві суміжні кімнати. При цьому, мати відповідача постійно проживала у квартирі разом зі співмешканцями. На цей час, в квартирі проживає чоловік матері - ОСОБА_5 Відповідач не проживає у спірній квартирі за домовленістю з матір'ю, оскільки площа та планування квартири не дають можливості для одночасного проживання в квартирі трьох дорослих осіб.

За таких обставин, врахувавши поважність причин відсутності ОСОБА_6 у спірній квартирі понад 6 місяців, а також відсутність у відповідача іншого житла, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржене рішення постановлене без додержання норм матеріального та процесуального права, і зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.

Оскільки оскаржене рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5, яка підписана представником ОСОБА_8, залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О.Антоненко

В. І. Журавель