Історія справи

Ухвала КГС ВП від 30.05.2021 року у справі №911/975/20

УХВАЛА

01 липня 2021 року

м. Київ

Справа № 911/975/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І. Б. (головуючий), Бенедисюка І. М., Малашенкової Т. М.,

за участю секретаря судового засідання Малихіної О. В.,

представників учасників справи:

позивача - Білоцерківської дослідно-селекційної станції Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України - Мочинський А. Р., адвокат (ордер від 02.06.2021),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП" - Квітін Р. В., адвокат (ордер від 30.04.2021),

розглянувши матеріали касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП"

на рішення господарського суду Київської області від 22.10.2020 (суддя Третьякова О. О.),

додаткове рішення господарського суду Київської області від 06.11.2020 (суддя Третьякова О. О.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.04.2021 (головуючий суддя: Зубець Л. П., судді: Алданова С. О., Мартюк А. І.)

у справі № 911/975/20

за позовом Білоцерківської дослідно-селекційної станції Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України

до товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП"

про стягнення 5 339 797,03 грн.

ВСТАНОВИВ:

Білоцерківська дослідно-селекційна станція Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків Національної академії аграрних наук України звернулася до господарського суду Київської області з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП" 4 930 400,00 грн заборгованості з оплати поставленої сільськогосподарської продукції, 362 505,64 грн. пені та 46 891,39
грн. 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на неналежне виконання відповідачем грошових зобов'язань за договором поставки від 18.09.2015 № 18/09/01, права та обов'язки за яким до товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП" перейшли внаслідок укладення договору відступлення прав вимоги (цесії) від 12.01.2016 та додаткової угоди від 10.12.2018 № 1 до договору поставки від 18.09.2015 № 18/09/01.

Рішенням господарського суду Київської області від 22.10.2020 у справі № 911/975/20 позовні вимоги задоволено повністю, з посиланням на їх обґрунтованість.

Додатковим рішенням господарського суду Київської області від 06.11.2020 у справі № 911/975/20 заяву позивача про ухвалення додаткового рішення у даній справі щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу задоволено повністю. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 50 000,00
грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.04.2021 зі справи рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Задовольняючи позов, суди водночас посилаючись на недоведеність товариством з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП", зокрема, і через те що ним не було надано суду доказів на підтвердження безспірності суми заборгованості позивача за договором поставки № 14/09/01 від 14.09.2015 та додатковою угодою № 1 від
11.12.2018, відхилили заяву відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог, у зв'язку з чим відмовили у закритті провадження у справі.

Додатковим рішенням господарського суду Київської області від 06.11.2020 у справі № 911/975/20 заяву позивача про ухвалення додаткового рішення у даній справі щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу задоволено повністю. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 50 000,00
грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що витрати позивача на професійну правничу допомогу у заявленій сумі є обґрунтованими, співмірними та підтвердженими належними доказами.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції по суті спору, додатковим рішенням та постановою суду апеляційної інстанції, 30.04.2021 товариство з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило зазначені судові рішення зі справи скасувати, провадження у цій справі закрити, у зв'язку з відсутністю предмета спору.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Розгляд цієї скарги здійснюється з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020 (далі - у редакції, чинній з 08.02.2020).

Касаційну скаргу, з посиланням на приписи частини 2 статті 287 ГПК України мотивовано незастосуванням судами попередніх інстанцій правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 05.02.2020 у справі № 910/7570/19, від 27.02.2020 у справі № 809/688/16, від 14.08.2019 у справі № 910/2758/18, від
22.01.2021 у справі № 910/11116/19 щодо зарахування зустрічних однорідних вимог (стаття 601 ЦК України). На думку скаржника, суди помилково задовольнили позов, незважаючи на те, що у правовідносинах зник (відсутній) предмет спору, у зв'язку з цим суди мали закрити провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України. Разом з цим, щодо подібності правовідносин скаржник звертає увагу суду на постанову від 14.08.2019 у справі № 910/2758/18, у якій Верховний Суд зазначає, що вимога про сплату грошей за загальним правилом є однорідною із іншою вимогою про сплату грошей. Також скаржник вказує на те, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 08.04.2021 у справі № 905/716/20, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 щодо критерію реальності адвокатських витрат та критерію розумності їхнього розміру.

Ухвалою Верховного Суду від 27.05.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначений на 01.07.2021.

Відповідач в судовому засіданні 01.07.2021 підтримав вимоги касаційної скарги, а також зазначав про дослідження судами попередніх інстанцій всіх документів наданих ним для підтвердження заборгованості позивача відповідно до заяви відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу та в судовому засіданні 01.07.2021 просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, зазначаючи про їх законність та обґрунтованість.

Крім того, у відзиві на касаційну скаргу позивач на підставі частини 8 статті 129 ГПК України просить покласти на відповідача витрати на професійну правничу допомогу (орієнтований розмір понесених витрат складає 25 000 грн. ) та зазначає, що детальний розрахунок та підтвердження понесених судових витрат буде надано суду в порядку, передбаченому нормами ГПК України.

Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з
08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 287 ГПК України.

Суд зазначає, що можливість касаційного провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником у касаційній скарзі), покладається на скаржника.

Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 911/975/20 на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з
08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від
16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).

Що стосується зарахування зустрічних однорідних вимог (стаття 601 ЦК України) та незастосування судами попередніх судових інстанцій правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 05.02.2020 у справі № 910/7570/19, від
27.02.2020 у справі № 809/688/16, від 14.08.2019 у справі № 910/2758/18, від
22.01.2021 у справі № 910/11116/19, Верховний Суд зазначає таке.

Статтями 202, 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що зобов'язання припиняється, зокрема, зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ЦК України. Отже, заява про зарахування зустрічних вимог є одностороннім правочином.

Відповідно до положень статті 601 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Відповідно до положень статті 602 ЦК України не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 4-1) за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Слід зазначити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 914/3217/16 зазначено, що вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду); строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо).

З огляду на положення чинного законодавства зарахування зустрічних однорідних вимог як односторонній правочин є волевиявленням суб'єкта правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин. Інститут заліку має на меті оптимізувати діяльність двох взаємозобов'язаних, хоч і за різними підставами, осіб. Ця оптимізація полягає в усуненні зустрічного переміщення однорідних цінностей, що становлять предмети взаємних зобов'язань, зменшує ризик сторін, який виникає при здійсненні виконання, а також їх витрати, пов'язані з виконанням.

Водночас однією із важливих та визначальних умов, за наявності якої можливе припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог, є безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи невідповідність будь-якій із наведених умов виключає можливість зарахування у добровільному порядку.

Таким чином, для задоволення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог слід встановити наявність таких умов: зустрічність вимог, однорідність цих вимог, строк виконання яких настав та прозорість вимог, тобто відсутність спору між сторонами щодо характеру зобов'язання, його змісту та умов виконання, оскільки лише за наявності всіх умов у сукупності можливо здійснити таке зарахування.

З огляду на вищевикладене, застосування приписів статті 601 ЦК України має загальний (універсальний) характер до всіх зобов'язальних правовідносин, проте застосовується з урахуванням конкретних обставин, які входять до предмета доказування у кожній справі.

Згідно з уточненою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від
22.01.2021 зі справи № 910/11116/19 заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом, який вирішує спір про визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог. Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що зазначений правовий висновок надавався Касаційним господарським судом у справі, предметом позовних вимог в якій було визнання недійсним одностороннього правочину.

Верховний Суд відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення у справі № 911/975/20 ухвалені судами попередніх інстанцій без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05.02.2020 у справі № 910/7570/19, від 27.02.2020 у справі № 809/688/16, від 14.08.2019 у справі № 910/2758/18, від
22.01.2021 у справі № 910/11116/19, оскільки висновки у зазначених справах і у справі № 911/975/20, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, зокрема щодо таких індивідуальних суттєвих обставин конкретної справи для застосування статті 601 ЦК України як: наявність/відсутність зустрічних однорідних вимог та строків їх виконання; безспірності вимог з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

Так, у справі, що розглядається, позов поданий про стягнення 4 930 400,00 грн. заборгованості з оплати поставленої сільськогосподарської продукції, 362 505,64
грн. пені та 46 891,39 грн. 3% річних. При цьому судами встановлено, що розмір заборгованості за поставлений позивачем товар підтверджується первинними документами, що були подані суду, зокрема, актом звіряння взаємних розрахунків за період 01.11.2019-28.02.2020, який підписаний сторонами та скріплений їх печатками, та відповідно до якого відповідач визнав суму заборгованості.

У розгляді справи судом першої інстанції відповідачем подана заява про зарахування зустрічних однорідних вимог, у зв'язку з чим останній просив суд закрити провадження у справи за відсутності предмета спору.

Як встановили суди, з заяви про закриття провадження у справі та заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог вбачається, що зустрічні вимоги відповідача до позивача є вимоги щодо стягнення штрафу та пені, які виникли (за твердженням відповідача) внаслідок неналежного виконання позивачем зобов'язання по своєчасній поставці товару за договором поставки від 14.09.2015 № 14/09/01 та додаткової угоди № 1 до нього. Позивач не визнавав вимоги відповідача, а відповідач, в свою чергу, не надав суду доказів на підтвердження безспірності суми заборгованості за договором поставки від 14.09.2015 № 14/09/01 та додаткової угоди № 1 до нього, та як наслідок визначити правильність здійснених ним розрахунків штрафних санкцій неможливо.

З матеріалів цієї справи та пояснень відповідача в судовому засіданні вбачається, що вирішуючи питання щодо визнання заборгованості позивача перед відповідачем спірною, суди попередніх інстанцій враховували не лише сам факт невизнання заборгованості позивачем, але й досліджували та оцінювали докази надані відповідачем до заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Так, апеляційний суд, оцінивши надані відповідачем докази зазначив про те, що зобов'язання зі сплати пені та штрафу у зв'язку з порушенням зобов'язань за договором не є основним зобов'язанням, а є заходом відповідальності за порушення основного зобов'язання та дійшов висновку про відсутність чіткого встановленого розміру боргових зобов'язань позивача.

Із змісту рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що висновки суду відносно різності правової природи зобов'язань в контексті застосування статті 601 ЦК України стосувалися не питання однорідності цих грошових вимог із зустрічними як обов'язкової умови для здійснення заліку, а питання оцінки безспірності самих підстав виникнення таких зустрічних вимог.

Таким чином, як суд першої інстанції так і апеляційний господарський суд відмовили у задоволенні зазначеної заяви відповідача, мотивуючи вказане, зокрема, недоведеністю відповідачем безспірності заявлених зустрічних однорідних вимог.

Відповідно приписів статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

З урахуванням викладеного, а також виходячи з того, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, як це передбачено статтями 76, 77, 78, 79, 86, 300 Господарського процесуального кодексу України, і при цьому, порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів

Водночас згідно з частиною 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У справі № 910/7570/19, на яку посилається скаржник, Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції вказав, що апеляційний господарський суд дійшов передчасного висновку про можливість припинення зобов'язань відповідача за договором про надання поворотної фінансової допомоги на суму 1 846 678,16 грн. на підставі статті 601 ЦК України, не врахувавши при цьому вимог даної статті щодо умов зарахування, як то зустрічність вимог, однорідність вимог та строк їх виконання, не дослідивши названих критеріїв та не урахувавши відсутність в матеріалах справи доказів наявності у позивача заборгованості за договором поставки, так само як і самого договору. При цьому Верховний Суд наголосив, що ще однією важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог - є безспірність вимог, які зараховуються, а саме - відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань. Судом першої інстанції установлено, що позивач не визнає наявного у нього зобов'язання (боргу) за договором поставки у визначеному відповідачем розмірі, тобто між сторонами існує неузгодженість щодо наявності зустрічного зобов'язання, тому відсутня безспірність заявлених однорідних вимог.

При цьому, відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження суми заборгованості позивача за договором поставки. За наведених обставин, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що направлення заяви про припинення зобов'язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, у цьому випадку, не припиняє обов'язку відповідача щодо своєчасного перерахування грошових коштів за договором про надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги. Таким чином, як і у справі що розглядається, суди виходили, у тому числі, з відсутності доказів на підтвердження суми заборгованості позивача за договором поставки, тож відповідно відсутня різність у застосуванні судами приписів статті 601 ЦК України.

У справі № 910/2758/18 позов поданий про визнання зобов'язання припиненим на суму 897 601,88 доларів США за кредитним договором. Рішенням господарського суду міста Києва від 19.06.2018, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2019, позов задоволено повністю; визнано припиненим зобов'язання приватного підприємства "Стітекс" на суму 897
601,88 доларів США за кредитним договором, укладеним приватним підприємством "Саліус" з публічним акціонерним товариством "Банк Богуслав", обов'язки боржника за яким перейшли до приватного підприємства "Стітекс" за договором про переведення боргу. Ухвалені судові рішення, з якими погодився й Верховний Суд, мотивовані тим, що з наданих позивачем доказів вбачається набуття ним прав кредитора на підставі укладених угод по відношенню до відповідача за грошовим зобов'язанням, а тому позивач був одночасно кредитором та боржником за грошовими зобов'язаннями, права та обов'язки за якими останній отримав у результаті укладення договору про переведення боргу та договорів про відступлення права вимоги. Посилаючись на приписи статей 512, 513, 514, 516, 1058, 1066 ЦК України суди зазначили, що з моменту укладення договорів про відступлення права вимоги, грошові вимоги до банку перейшли до позивача у тому ж обсязі й на умовах, які існували на момент їх переходу, що відповідало заявленій в межах позову сумі 897
601,88 доларів США. Суди вказали, що відповідач не мав правових підстав залишити поза увагою укладені позивачем договори відступлення права вимоги, та мав можливість, за умови наявності правових та фактичних підстав, захистити свої права у судовому порядку шляхом визнання відповідних правочинів недійсними.

Отже, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у цих справах та зумовили відповідне застосування приписів статті 601 ЦК України є очевидно різними.

Крім того, безпідставним є посилання скаржника про незастосування судами попередніх судових інстанцій правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22.01.2021 зі справи № 910/11116/19, оскільки у зазначеній справі судами розглядався спір про визнання недійсною заяви ДП "НАЕК "Енергоатом" про припинення зобов'язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог від
08.08.2019, відповідно до якої відповідач вважав припиненими свої грошові зобов'язання перед позивачем у розмірі 27 936 977,23 грн, а суму заборгованості позивача перед відповідачем зменшеною з 2 501 622 147,48 грн. до 2 473 685
170,25 грн. У зазначеній справі, на підставі конкретних встановлених в ній фактичних обставин, Верховний Суд погодився з висновком апеляційного господарського суду, що зарахування ДП "НАЕК "Енергоатом" зустрічних вимог здійснено у межах та з дотриманням вимог чинного законодавства України. При цьому суди у справі № 910/11116/19 встановили, що позивачем наявність та розмір заборгованості не оспорювалися та підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, наданими суду самим позивачем, тобто, суди дійшли висновку про безспірність заборгованості. Проте, у справі, що розглядається, суди відмовляючи у задоволенні заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог вказали про недоведеність відповідачем безспірності заявлених зустрічних однорідних вимог.

Таким чином, вирішуючи справу № 910/11116/19 та справу № 911/975/20, суди виходили з різних встановлених судами фактичних обставин справи, що формують зміст правовідносин, що виключає подібність правовідносин у цих справах.

Крім того, Судом відхиляється посилання скаржника про незастосування судами попередніх судових інстанцій правової позиції Верховного Суду, викладеної у справі № 809/688/16, оскільки предметом позову в зазначеній справі є визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення, а підставою його подання стало те, що висновки контролюючого органу щодо заборони здійснення заліку зустрічних однорідних вимог між резидентом та нерезидентом при здійсненні експортно-імпортних операцій у зовнішньоекономічній діяльності не відповідають фактичним договірним зобов'язанням сторін та проведення такого заліку не заборонено чинним законодавством. При цьому у справі № 809/688/16 сторони не заперечували про безспірність зустрічних однорідних вимог, тобто, сторони добровільно уклали угоду про зарахування зустрічних однорідних вимог. Отже, справа № 809/688/16 відрізняється від справи, що розглядається, як предметом, підставами так і правовим регулюванням правовідносин, що виключає їх подібність.

Отже, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також об'єкт, предмет правового регулювання, як і умови застосування правових норм (зокрема, підстави для виникнення відповідних правовідносин) в зазначених скаржником справах і у справі № 911/975/20 є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, що виключає подібність правовідносин у цих справах.

Стосовно доводів скаржника про незастосування судами попередніх інстанцій позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 08.04.2021 у справі № 905/716/20, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 щодо критерію реальності адвокатських витрат та критерію розумності їхнього розміру, Верховний Суд зазначає таке.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 9 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

За змістом пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Разом із тим, відповідно до статті 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених статті 15 ГПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 зазначеного Кодексу).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Згідно зі статтею 123 зазначеного Кодексу судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 ГПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 8 статті 129 ГПК України).

Верховний Суд звертає увагу на те, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України. Проте, у частині 4 статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частиною 4 статті 129 ГПК України.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5 -7 , 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5 -7 , 9 статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (постанови Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від
30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі "East/West
Alliance Limited проти України", від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Верховний Суд зазначає, що критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема наданих у підтвердження обставин понесення таких витрат, надання послуг з професійної правничої допомоги, їх обсягу, вартості з урахуванням складності справи та витраченого адвокатом часу тощо.

Так, у справі, що розглядається, місцевим господарським судом задоволена заява позивача про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, ухвалено додаткове рішення зі справи, яким присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 50 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу адвоката. Суд першої інстанції, врахувавши норми ГПК України та встановлені обставини, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення всієї суми витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом даної справи, оскільки такі витрати, на думку суду, є документально підтвердженими, співмірними зі складністю справи та наданих послуг. Із зазначеними висновками суду першої інстанції погодився й суд апеляційної інстанції.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, правові висновки у яких, на думку скаржника, не застосовані судами попередніх судових інстанцій, висловлено правову позицію, згідно з якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім того, у справі № 905/716/20 Верховним Судом висловлено правову позицію, згідно з якою, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги. Такі докази, відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх судових інстанцій та зводяться до незгоди з наданою оцінкою судами доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу; однак перевірка таких доводів перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, оскільки останній згідно з частиною 2 статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене, доводи скаржника про незастосування судами попередніх судових інстанцій відповідних висновків Верховного Суду не знайшли свого підтвердження.

Суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United

Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП" на рішення господарського суду Київської області від 22.10.2020, додаткове рішення господарського суду Київської області від 06.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від
13.04.2021 у справі № 911/975/20.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-СПП" на рішення господарського суду Київської області від
22.10.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від
13.04.2021 у справі № 911/975/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова