Правова доктрина Venire contra factum proprium: зміст та практика правозастосування

Доктрина venire contra factum proprium (лат. non concedit venire contra factum proprium – «ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці») бере свій початок ще з римського права та є одним із проявів загального принципу добросовісності (bona fides), який вимагає від учасників цивільних правовідносин чесної, послідовної та передбачуваної поведінки.

Зміст зазначеної доктрини полягає у тому, що учасник правовідносин, який своїми заявами, діями або бездіяльністю сформував у іншої особи обґрунтовані очікування щодо певного розвитку правовідносин, не вправі без достатніх правових підстав змінювати власну позицію, якщо така зміна суперечить принципу добросовісності та завдає шкоди іншій стороні.

Нормативною основою застосування цієї доктрини в Україні є, насамперед, пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України, відповідно до якого однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність, положення частини третьої статті 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання цивільними правами, а також частини третьої статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Водночас, принцип добросовісності поширюється не лише на матеріальні, а й на процесуальні правовідносини. Так, відповідно до частини першої статті 44 Цивільного процесуального кодексу України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання процесуальними правами не допускається.

Саме тому особа не може спочатку своїми діями підтверджувати існування певного права чи правовідносин, отримувати від цього відповідні переваги, а згодом, залежно від зміни власних інтересів, посилатися на протилежне лише з метою уникнення виконання обов'язків або отримання процесуальної чи майнової вигоди. Така поведінка суперечить принципам правової визначеності, справедливості та добросовісності.

Верховний Суд послідовно сформував правову позицію щодо застосування доктрини venire contra factum proprium, надавши їй наступне визначення.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2021 року в справі № 910/9351/20, зазначено, що:

“Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них”.

Аналіз практики Верховного Суду свідчить про те, що недобросовісною у розумінні доктрини venire contra factum proprium є, насамперед, непослідовна та суперечлива поведінка особи, яка не відповідає її попереднім заявам, діям чи бездіяльності, якщо інший учасник правовідносин обґрунтовано покладався на таку поведінку та діяв, виходячи з неї.

Читайте статтю: Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) в судовій практиці

Так, Верховний Суд виходить із того, що суперечливою та такою, що не відповідає принципу добросовісності, є поведінка особи, яка спочатку своїми діями підтверджує існування певного права, правочину чи правовідносин, приймає їх виконання, користується отриманими правами або перевагами, а згодом, залежно від зміни власних інтересів, починає заперечувати їх існування, дійсність чи правові наслідки виключно з метою отримання більш вигідного для себе результату.

Зокрема, Верховний Суд визнав недобросовісною поведінку орендодавця, який тривалий час отримував орендну плату за користування земельною ділянкою, а згодом звернувся до суду з вимогою про визнання договору оренди неукладеним, оскільки така позиція суперечила його попередній поведінці (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).

Крім того, Верховний Суд наголошує, що якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц).

Також Верховний Суд зазначає, що суперечливою є поведінка особи, яка добровільно вчиняє певні дії, усвідомлюючи відсутність у неї відповідного обов'язку, а в подальшому намагається усунути наслідки власної поведінки шляхом пред'явлення вимог про повернення виконаного. Так, у постанові від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 Верховний Суд дійшов висновку, що особа, яка добровільно перерахувала кошти, знаючи про відсутність правового обов'язку щодо їх сплати, поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає їх повернення.

Розвиваючи зазначену правову позицію, Верховний Суд у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 квітня 2023 року у справі № 910/5172/19 дійшов висновку, що недобросовісною є поведінка особи, яка, будучи безпосереднім учасником правовідносин, схвалюючи укладення, виконання та продовження дії правочинів, а також користуючись їх правовими наслідками, у подальшому заперечує їх дійсність виключно з метою уникнення виконання власних зобов'язань або завдання шкоди іншій стороні.

Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Суд звернув увагу, що застосування доктрини venire contra factum proprium не є автоматичним і залежить від характеру спірних правовідносин. Велика Палата зазначила, що в українському праві ця доктрина може проявлятися через оцінку конклюдентних дій сторони як волевиявлення, яке свідчить про укладення або схвалення правочину, наприклад, прийняття виконання чи оплати за договором. Водночас у спірних правовідносинах щодо договору оренди землі Суд відмовив у застосуванні доктрини, оскільки такий договір відповідно до закону набирає чинності лише після державної реєстрації, а тому не може вважатися укладеним або схваленим виключно шляхом конклюдентних дій сторін. Отже, принцип заборони суперечливої поведінки не може застосовуватися всупереч імперативним вимогам закону щодо форми та порядку укладення правочину

Підсумовуючи, проявами недобросовісної поведінки у розумінні доктрини venire contra factum proprium є, зокрема:

• зміна правової позиції всупереч попереднім заявам чи діям;

• заперечення дійсності або правових наслідків правочину після його схвалення чи фактичного виконання;

• реалізація права на оспорення після того, як особа своєю поведінкою підтвердила відсутність наміру його здійснювати;

• пред'явлення вимог про повернення добровільно виконаного за відсутності будь-якої помилки чи примусу;

• а також будь-яка інша непослідовна поведінка, спрямована на отримання необґрунтованої переваги, уникнення виконання власних зобов'язань або завдання шкоди іншій стороні, якщо інший учасник правовідносин обґрунтовано покладався на попередню поведінку такої особи.

Таким чином, практика Верховного Суду свідчить, що доктрина venire contra factum proprium вже стала самостійним інструментом оцінки добросовісності поведінки учасників приватноправових відносин. Її застосування дозволяє забезпечити баланс між принципом свободи здійснення цивільних прав та необхідністю захисту правомірних очікувань інших учасників правовідносин, унеможливлюючи отримання переваг шляхом суперечливої поведінки.

Автор статті: Леся Дубчак

Адвокат, кандидат юридичних наук, доцент. Керівник Адвокатського бюро "Лесі Дубчак"