Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Маринченка В.Л.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Панталієнка П.В., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом компанії ГСХ Трейдмаркс Лімітед (далі - Компанія-1) до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - ДСІВ), третя особа - компанія Баядера Менеджмент Лімітед (далі - Компанія-2), про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и л а:

У червні 2014 року компанія-1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням зміни позовних вимог просила: визнати нечинним та скасувати рішення ДСІВ від 27 травня 2014 року № 14431/4 (далі - рішення) про реєстрацію знака за результатами кваліфікаційної експертизи заявки на знак для товарів і послуг № m2013 13863 від 1 серпня 2013 року (далі - заявка); визнати недійсним та скасувати Свідоцтво України на знак для товарів і послуг № 188974 від 5 серпня 2014 року (далі - Свідоцтво).

На обґрунтування позову посилалась на те, оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки зображувальне позначення за заявкою є схожим на раніше зареєстрований в Україні знак для таких же товарів і послуг відповідно до Свідоцтва України від 25 лютого 2014 року № 110090А, власником якого є Компанія-1, у зв'язку з чим їх можна сплутати, що суперечить частині третій статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року № 3689-ХІІ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 3689-ХІІ).

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 10 вересня 2014 року позов задовольнив. У своєму рішенні суд першої інстанції дійшов висновку про наявність законних підстав для визнання недійсним та скасування оскаржуваного свідоцтва та зобов'язання відповідача внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг щодо визнання повністю недійсним такого свідоцтва та опублікування відповідних змін в офіційному бюлетені «Промислова власність».

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 26 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове - про відмову в задоволенні позову.

При цьому вказав, що наданий позивачем експертний висновок, що досліджувався як доказ судом першої інстанції, не є належним доказом, оскільки не містить достовірних фактичних даних про предмет дослідження, не відповідає вимогам чинного законодавства. Тому наведені у статті 19 Закону № 3689-ХІІ підстави для визнання свідоцтва недійсним не можна віднести до обставин, що з'ясовуються у порядку публічно-правових спорів, адже такі спори є цивільно-правовими.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 березня 2015 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2014 року скасував та залишив у силі постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2014 року.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України Компанія-2, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 10, 15 Закону № 3689-ХІІ, просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2015 року та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції у цій справі.

На обґрунтування заяви додано ухвали Вищого адміністративного суду України від 4 листопада 2010 року (№ К-23861/08), 1 червня та 28 липня 2011 року (№№ К-36033/06, К-38821/10 відповідно), 11 жовтня та 11 грудня 2012 року (№№ К/9991/44135/12, К-36810/10 відповідно), 23 травня та 1 серпня 2013 року (№№ К/800/9605/13, К/9991/5380/11 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону № 3689-ХІІ.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» у рішенні від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У справі, що розглядається, спір стосується права власності на товарний знак, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли помилкового висновку щодо вирішення його в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником Свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм Закону № 3689-ХІІ, колегія суддів вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі відповідно до пункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС - закриттю.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву компанії Баядера Менеджмент Лімітед задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2015 року, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2014 року, постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2014 року скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.Л. МаринченкоСудді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. Коротких О.В. Кривенда П.В. Панталієнко І.Л. Самсін О.О. Терлецький