Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючогоРоманюка Я.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко Віра Миколаївна, приватний нотаріус Обухівського нотаріального округу Щур Надія Романівна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та витребування квартири із чужого незаконного володіння, за зустрічним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко Віра Миколаївна, приватний нотаріус Обухівського нотаріального округу Щур Надія Романівна, про визнання добросовісними набувачами за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 23 липня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 23 червня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Гринько А.П. і зареєстрованого у реєстрі за № 430, вона придбала квартиру АДРЕСА_1 та належним чином зареєструвала право власності на неї. Однак зазначена квартира вибула з володіння позивача за первісним позовом проти її волі, квартиру вона особисто нікому не продавала і нікого на це не уповноважувала. Вказувала, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 21 серпня 2013 року було укладено невідомою особою жіночої статі, яка діяла від імені ОСОБА_1 без відповідних на те повноважень. Зазначала, що на час укладення договору вона перебувала за межами України у Російській Федерації. Враховуючи викладене, просила позов задовольнити, оскільки квартира вибула з водіння позивача за первісним позовом як власника без її волі, а відповідно до вимог ст. 388 ЦК України вона має право на витребування квартири від відповідачів за первісним позовом.

У березні 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4., заперечуючи проти вказаних вимог, звернулися до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_1 не надала суду жодного доказу того, що квартира вибула з її володіння поза її волею, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати їм спірну квартиру, а самі вони цього передбачити не могли. Вказували, що заволоділи квартирою законно, а не в результаті вчинення злочину і вважають себе добросовісними набувачами.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 21 серпня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М., зареєстрований у реєстрі за № 2137, щодо придбання квартири ОСОБА_2 у ОСОБА_1 Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 указану квартиру та передано її у володіння ОСОБА_1 Зобов'язано ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звільнити квартиру від особистих речей та передати ключі від неї ОСОБА_1 після набрання рішенням суду законної сили. У задоволенні решти позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 23 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 Ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на підтримання заяви, а також представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6., ОСОБА_3 на її заперечення, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Судом встановлено, що позивачка за первісним позовом ОСОБА_1 згідно договору купівлі продажу квартири від 23 червня 2009 року придбала у ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1. Вказаний договір купівлі-продажу квартири було посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Гринько А.П., зареєстрованим у реєстрі за № 430. Реєстрація договору купівлі-продажу підтверджувалася також витягом з Державного реєстру правочинів № 7426352 від 23 червня 2009 року о 14:47, наданим приватним нотаріусом Гринько А.П. про перехід права власності на квартиру до ОСОБА_1

Одночасно з укладенням договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_7 оригінал Технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1, в якому були зазначені усі попередні власники цієї квартири.

21 серпня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 купив за 233 400 грн. квартиру АДРЕСА_1. Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. та зареєстровано в реєстрі за № 2137.

Кударенко В.М. встановила особу ОСОБА_1 по тимчасовій посвідці на постійне проживання на території України.

18 вересня 2013 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4. і ОСОБА_3 купили за ціною 118 512 грн. спірну квартиру АДРЕСА_1. Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н.П., зареєстровано в реєстрі за № 2809.

18 вересня 2013 року проведена державна реєстрація права спільної часткової власності на квартиру за ОСОБА_3 і ОСОБА_4.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову суд першої інстанції виходив із доведеності відсутності волевиявлення у ОСОБА_1 на відчуження ОСОБА_8 квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 21 серпня 2013 року, що надає суду правові підстави для застосування до спірних правовідносин вимог статті 388 ЦК України про витребування квартири від відповідачів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення первісного позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із недоведеності вибуття спірної квартири із володіння ОСОБА_1 поза її волею. Повторне клопотання про проведення судово-почеркознавчої експертизи заявлено не було, хоча про наявність такого права судом було роз'яснено. Отже, справжність підпису продавця квартири ОСОБА_1 від її імені у оспорюваному договорі купівлі-продажу квартири від 21 серпня 2013 не спростована.

У наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2013 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 з 1999 року перебуває в умовах Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1, хоча за станом здоров'я підлягає виписці з лікарні та може перебувати вдома під наглядом опікуна, але позбавлений такої можливості, оскільки не має житла. Тобто, ОСОБА_7, як особа, яка потребує підвищеної уваги та піклування, створення належних умов для реабілітації, перебуває в умовах психоневрологічного стаціонару, несе величезні обмеження та негаразди протягом тривалого часу - майже 14 років, позбавлений можливості реабілітації, оскільки перебування у психоневрологічному стаціонарі серед тяжко хворих осіб такій реабілітації не сприяє, а тому суд вважає за можливе відповідно до статті 383 ЦК України задовольнити позовні вимоги про виселення зі спірної квартири ОСОБА_26 з членами сім'ї, які проживають разом з ним.

У наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що оскільки суди попередніх інстанцій вірно встановили фактичні обставини, але невірно визначилися з характером спірних відносин та нормами матеріального права які їх регулюють, а тому судові рішення підлягають зміні в частині застосування норми матеріального права на підставі якої вирішено спір, а саме замість статті 109 ЖК України зазначити статті 319, 321, 391 ЦК України, статті 150 ЖК УРСР.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2012 року суд виходив із того, що погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірне майно вибуло із володіння товариства поза його волею, суд касаційної інстанції одночасно погодився і з висновком суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для витребування цього майна у відповідачів, оскільки вони придбали спірні приміщення у ОСОБИ при належному її волевиявленні на відчуження цього майна, проте такий висновок суперечить нормам частини першої статті 388 ЦК України, яка передбачає необхідність встановлення обставин вибуття майна із володіння власника, який вважає своє право власності порушеним та вимагає повернення майна, а не особи, яка в подальшому перепродала це майно відповідачу.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року суд виходив із того, що у зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, а у разі якщо особа, яка вважає себе власником, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року суд виходив із того, що розглядаючи спори щодо витребування майна за правилами статті 387, 388 ЦК України, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема : чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року суд виходив із того, що у відповідності до вимог статей 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребувано. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року суд виходив із того, що оскільки ОСОБА_8 квартиру не відчужувала і вона була подарована ОСОБА_3 від її імені невстановленою особою за підробленими документами, а тому ОСОБА_8, як особа що прийняла спадщину, має право витребувати це майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 12 лютого 2014 року та від 1 липня 2015 року міститься висновок про те, що відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом, а враховуючи доведеність факту вибуття належного майна від власників поза їхньою волею, підлягає застосуванню вимоги статті 388 ЦК України.

Порівняння вищенаведених рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладами невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились.

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 3603, статтею 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк

Судді: В.І. Гуменюк

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема