Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2015 року Справа № 910/14944/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівКорнілової Ж.О., Чернова Є.В.,за участю представників:позивача -Слєсаренко Я.В.,відповідача-1 відповідача-2-Коровяковська Т.В., -не з'явились,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ПАТ "Омега Банк"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 09.02.2015у справі№910/14944/14 за позовамиПАТ "Омега Банк"до 1.ДП "Фірма "Дайленко", 2.ТОВ "Компанія "Софійський"про визнання недійсним договору оренди та виселення відповідачів з нежилих приміщень, які є предметом іпотекиВ С Т А Н О В И В :

Рішенням господарського суду господарського суду м.Києва від 09.10.2014 (суддя Сівакова В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2015 (судді: Зубець Л.П., Мартюк А.І., Новіков М.М.), в позові відмовлено у зв'язку з відсутністю укладення між відповідачами договору оренди стосовно предмета іпотеки (нежилих приміщень площею 709,80 кв.м. по провулку Рильському,5 в м.Києві) та недоведеністю порушення прав позивача (іпотекодержателя) на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

ПАТ "Омега Банк" (далі - банк, іпотекодержатель) в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст.203,215,317,321,386 ЦК України, ст.ст.173,174 ГК України, ч.3 ст.12 Закону України "Про іпотеку", ст.ст.32,78 Закону України "Про виконавче провадження" та ст.ст.1,83 ГПК України. Так, скаржник вважає достатніми доказами вчинення відповідачами правочину оренди щодо предмета іпотеки копію заяви Рябченко І.В. від 04.04.2014 (а.с.56), витяг з ЄДРПОУ станом на 13.06.2014р., наданий стосовно ТОВ "Компанія "Софійський" (а.с.59-60) та інформацію на веб-сайті відповідача-2. Крім того, заявник вказує на те, що суди не навели достатнього правового обґрунтування підстав відмови у задоволенні вимоги про виселення відповідачів, у зв'язку з порушенням відповідачем-1 (іпотекодавцем) умов пункту 4.3.2 іпотечного договору від 23.07.2008 №638/ІП-1, яким на відповідача-1 покладено обов'язок вивільнити предмет іпотеки та забезпечити його вивільнення орендарями (наймачами) на вимогу банку після запровадження процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. На думку позивача, вимога про виселення відповідачів пред'явлена не з підстав позбавлення відповідача-1 права власності на приміщення та не в порядку застосування реституції при недійсності договору оренди, а внаслідок порушення відповідачем-1 умов господарського зобов'язання, а саме умов іпотечного договору про обов'язкове вивільнення предмета іпотеки та забезпечення його вивільнення орендарями.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників позивача та відповідача-1, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова - залишенню без змін з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про відмову в позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

23.07.2008р. між відповідачем-1, як іпотекодавцем, та ЗАТ "Сведбанк Інвест", правонаступником якого є позивач, як заставодержателем, було укладено іпотечний договір №638/ІП-1 (далі - іпотечний договір), згідно з яким іпотекодавець, як боржник, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку (забезпечення виконання зобов'язань нерухомим майном) предмет іпотеки, визначений розділом 2 іпотечного договору, на забезпечення наступних зобов'язань позичальника, що виникають з кредитного договору від 22.07.2008 №638, який укладено між ЗАТ "Сведбанк Інвест" (кредитодавець) та відповідачем-1 (позичальник), та згідно з яким кредитодавець надає позичальнику право користуватися кредитом (кредитними траншами) у гривні та доларах США (далі - валюта кредиту), що надаються кредитодавцем для цілей: придбання будівельної та іншої техніки, погашення заборгованості за раніше отриманими кредитами, в межах кредитної лінії, що відновлюється, з загальним лімітом заборгованості: в доларах США - у розмірі 15000000 доларів США; в гривні - у розмірі 5000000 грн. під проценти на строк по 21.07.2015р. включно. Предметом іпотеки є: нежитлові приміщення (літ. А) фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, провулок Рильський, буд. 5. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 18.03.2004 (п.2.1 іпотечного договору).

Рішенням господарського суду м.Києва від 28.01.2013 у справі №27/319, яке набрало законної сили, задоволено позов ПАТ "Сведбанк" до ДП "Фірма "Дайленко" шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором №638/ІП-1 від 23.07.2008, укладеним між ДП "Фірма "Дайленко" та ПАТ "Сведбанк", а саме на нежитлові приміщення (літ. А) фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, провулок Рильський, буд. 5, та встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки за іпотечним договором №638/ІП-1 від 23.07.2008 (вищевказаних нежитлових приміщень) шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною продажу не нижче - 25923680,98 грн. з урахуванням податку на додану вартість. Цим судовим рішенням було встановлено, що кредит та проценти, які були забезпечені іпотекою не були сплачені в строки, передбачені кредитним договором, а тому у позивача виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором.

Відповідно до ч.8 ст.54 Закону України "Про виконавче провадження" примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку".

Постановою відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 06.03.2014 ВП №42339075 було відкрито виконавче провадження про примусове виконання наказу господарського суду м.Києва від 12.06.2013 у справі №27/319.

Обґрунтовуючи вимоги, позивач зазначав про те, що згідно з актом опису й арешту майна, зокрема, нежитлових приміщень (літ. А) фізкультурно-оздоровчий комплекс, загальною площею 709,80кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, провулок Рильський, буд. 5, складеного 04.04.2014р. старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України при примусовому виконанні наказу господарського суду м.Києва від 12.06.2013 у справі №27/319, описане майно було передано на відповідальне зберігання Рябченко Ірині Валеріївні, яка є керівником відповідача-2. На думку позивача, предмет іпотеки знаходиться в орендному користуванні відповідача-2, при цьому, з іпотекодержателем не погоджувалося питання про укладення між відповідачами договору оренди. Позивач звертався до відповідачів з вимогою №1179 від 05.06.2014 про вивільнення предмета іпотеки, однак, звернення позивача було залишене відповідачами без належного реагування.

За змістом ч.2 ст.215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного правочину, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак, це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. При цьому, з'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач оспорює договір оренди, укладений між відповідачами, але не надав його копії, звернувшись до суду з клопотанням про витребування від відповідачів оригіналу договору оренди нежитлових приміщень (літ.А) фізкультурно-оздоровчого комплексу, загальною площею 709,80кв.м., що розташовані за адресою: м.Київ, пров.Рильський, 5.

Згідно зі ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до ст.ст.626,627,628,629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

З наявних у матеріалах справи письмових пояснень відповідачів вбачається, що вони заперечують факт існування між ними договору оренди предмета іпотеки.

Місцевий господарський суд неодноразово витребовував від відповідачів оригінал (для огляду) та належним чином засвідчену копію (для залучення до матеріалів справи) договору оренди спірних нежитлових приміщень (ухвали суду від 22.07.2014, від 26.08.2014, від 04.09.2014, від 23.09.2014 та від 02.10.2014). Однак, витребуваний договір ані в оригіналі, ані в копії суду не був наданий.

Апеляційним судом відхилено посилання позивача на те, що в акті опису й арешту майна від 04.04.2014, складеному старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України при примусовому виконанні наказу господарського суду м.Києва від 12.06.2013 у справі №27/319, згадується договір оренди, укладений між відповідачами, оскільки в акті від 04.04.2014 відсутнє посилання на номер і дату цього договору, а також не вказано площу орендованого нерухомого майна. Натомість в будинку №5 по провулку Рильському у м.Києві розташовані приміщення, які перебувають у власності не лише відповідача-1, але й інших осіб. За наданими позивачем матеріалами неможливо дійти однозначного висновку про те, що в акті від 04.04.2014 йдеться про оренду відповідачем-2 приміщень фізкультурно-оздоровчого комплексу, загальною площею 709,80кв.м., розташованих за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 5.

Апеляційна інстанція погодилася з висновком місцевого господарського суду про те, що, за умов відсутності оспорюваного договору, суд не має можливості встановити, чи відповідає вказаний правочин вимогам чинного законодавства України.

Апеляційним судом враховано посилання банку в апеляційній скарзі на те, що місцевим господарським судом не було застосовано норми ст.ст.83,90 ГПК України. Однак, поза увагою позивача залишилося те, що застосування положень ст.83 ГПК України є правом, а не обов'язком господарського суду. При цьому, норми ч.4 ст.90 ГПК України, на яку посилався в апеляційній скарзі позивач, застосовуються судом в залежності від того, чи буде виявлено порушення законності, що містять ознаки дії, переслідуваної у кримінальному порядку, в діяльності працівників підприємств та організацій.

Як зазначалося вище, відповідачі не виконали вимоги суду в частині надання оскаржуваного позивачем договору оренди нежитлових приміщень з неможливість їх виконання з тих причин, що вказаний договір між відповідачами взагалі не укладався (не існує). Тобто, в даному випадку у місцевого господарського суду були відсутні правові підстави для застосування ст.ст.83,90 ГПК України.

Отже, позивачем не наведено доказів порушення або оспорення відповідачами його прав і охоронюваних законом інтересів, у зв'язку з чим, позовна вимога про визнання договору оренди недійсним є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Стосовно вимог позивача про виселення відповідачів з нежитлових приміщень (літ. А) фізкультурно-оздоровчого комплексу, загальною площею 709,80кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, пров. Рильський, 5, апеляційним судом встановлено, що власником спірних нежитлових приміщень є відповідач-1.

Відповідно до ст.ст.317,321,386 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Позивач не надав ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач-1 був позбавлений права власності на спірний об'єкт нерухомого майна.

Рішенням господарського суду м.Києва від 28.01.2013 у справі №27/319 ухвалено звернути стягнення на предмети іпотеки, зокрема, за іпотечним договором №638/ІП-1 від 23.07.2008.

Згідно зі ст.41 Закону України "Про іпотеку" реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.

Таким чином, в даному випадку звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається не на підставі рішення позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, а на підставі рішення суду у справі №27/319 шляхом проведення прилюдних торгів.

Також позивачем не доведено перебування відповідача-2 у спірних нежитлових приміщеннях. За таких обставин, позовні вимоги про виселення відповідачів є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Колегія погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Згідно з ч.2 ст.207 ЦК України (в редакції, чинній станом на 04.04.2014р. та на момент пред'явлення позову) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно ч.8 ст.181 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Як роз'яснено в абзацах 4,6 п.2.6 постанови Пленуму ВГСУ "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 №11, не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону.

Таким чином, виходячи зі змісту ч.2 ст.207, ст.215, ч.1 ст.638 ЦК України та ч.2 ст.180, ч.8 ст.181 ГК України укладеним вважається підписаний уповноваженими особами сторін договір, який скріплений їх печатками та по істотним умовам якого сторонами було досягнуто згоди, а недійсним визнається договір, укладений з порушенням вимог, передбачених ст.203 ЦК України.

З врахуванням наведеного, наявні висновки апеляційного суду про відсутність укладення між відповідачами договору оренди стосовно предмета іпотеки відповідають приписам ст.ст.203,207,215,638 ЦК України та ст.ст.180,181 ГК України, що виключає можливість визнання недійсним неукладеного договору.

У зв'язку з цим, колегія відхиляє твердження скаржника про доведеність вчинення відповідачами правочину оренди щодо предмета іпотеки такими доказами, як-от, копією заяви Рябченко І.В. від 04.04.2014 (а.с.56), витягом з ЄДРПОУ станом на 13.06.2014р., наданий стосовно ТОВ "Компанія "Софійський" (а.с.59-60) та інформацією на веб-сайті відповідача-2, оскільки, по-перше, акт опису й арешту майна від 04.04.2014 не містить жодних вказівок щодо реального знаходження відповідача-2 в нежилих приміщеннях, що є предметом іпотеки, а акта приймання-передачі об'єкта оренди матеріали справи не містять та сторонами не надано. По-друге, сама по собі передача державним виконавцем арештованого майна на відповідальне зберігання фізичній особі (громадянці Рябченко І.В.) зовсім не означає передачу такого майна в оренду юридичній особі (ТОВ "Компанія "Софійський"), яка не має статусу відповідального зберігача. Тим більше, що арешт майна, як правило, передбачає значні обмеження у користуванні ним як з боку власника, так і з боку інших осіб, аж до можливої повної заборони на користування арештованим майном.

Наведене випливає, зокрема, з положень ч.ч.5,6 ст.57 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції від 02.03.2014р., чинній на момент складання акта опису й арешту майна від 04.04.2014), відповідно до яких про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.

За таких обставин, суди правомірно відмовили у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів з мотивів відсутності позбавлення відповідача-1 права власності на спірні нежилі приміщення та недоведеності їх займання відповідачем-2.

Касаційна інстанція також не може прийняти до уваги посилання заявника в обґрунтування своїх вимог на п.4.3.2 іпотечного договору від 23.07.2008 №638/ІП-1, яким на відповідача-1 покладено обов'язок вивільнити предмет іпотеки та забезпечити його вивільнення орендарями (наймачами) на вимогу банку після запровадження процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб захисту прав іпотекодержателя, як зобов'язання іпотекодавця забезпечити звільнення предмета іпотеки іншими особами (орендарями), по-перше, не передбачено чинним законодавством (ст.16 ЦК України та ст.20 ГК України). По-друге, іпотекодавець (власник) не може примусити орендарів звільнити нежиле приміщення за відсутності передбачених законом підстав, зокрема, в разі відсутності припинення чи розірвання договору оренди (ст.ст.651,781,783 ЦК України), так як згідно імперативних приписів ч.2 ст.14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Колегія також враховує, що позов про виселення відповідача-2 як орендаря фактично подано банком в інтересах власника предмета іпотеки (відповідача-1) поза відносинами представництва, що суперечить вимогам ст.1 ГПК України. При цьому, задоволення такого позову не призведе до поновлення чи захисту прав іпотекодержателя, оскільки майно буде повернуто власнику, а не банку.

Колегія погоджується з доводами скаржника про помилкове посилання судів попередніх інстанцій на ст.ст.317,321,386 ЦК України в обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовної вимоги про виселення відповідача-1 (власника предмета іпотеки).

Разом з тим, касаційна інстанція враховує, що помилкове застосування судами вказаних вище норм не призвело до прийняття неправильних по суті судових рішень, оскільки в п.4.3.2 іпотечного договору від 23.07.2008 №638/ІП-1 йдеться про добровільне звільнення власником та орендарями (наймачами) предмета іпотеки за наслідками позасудового врегулювання на підставі договору, що узгоджується з приписами ч.2 ст.40 Закону України "Про іпотеку". В даному ж випадку, як правильно зазначив апеляційний суд, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося на підставі судового рішення шляхом проведення прилюдних торгів (ст.41 Закону України "Про іпотеку"), а саме на підставі рішенням господарського суду м.Києва від 28.01.2013 у справі №27/319.

Викладеним спростовується передчасне твердження заявника про те, що суди не навели достатнього правового обґрунтування підстав відмови у задоволенні вимоги про виселення відповідачів, у зв'язку з порушенням іпотекодавцем умов п.4.3.2 іпотечного договору від 23.07.2008 №638/ІП-1.

Зважаючи на вищенаведене, колегія не вбачає підстав для скасування постанови.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2015 у справі №910/14944/14 залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "Омега Банк" - без задоволення.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Ж.Корнілова

Є.Чернов