Історія справи

Постанова КЦС ВП від 31.10.2024 року у справі №442/4617/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 442/4617/23

провадження № 61-3069св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

заявник (стягувач) - компанія MONTMONTAZA - Energetika d.o.o.,

суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Білецький Ігор Миронович,

заінтересована особа (боржник) - публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина», в інтересах якого діє адвокат Воробець Святослав Іванович,на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 липня 2023 року у складі судді Крамара О. В. та постанову Львівського апеляційного суду

від 29 січня 2024 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог заявника

У липні 2023 року компанія MONTMONTAZA - Energetika d.o.o. звернулася до суду із скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Білецького І. М.

Скаргу мотивовано тим, що 15 вересня 2004 року міжнародний арбітражний центр Австрійської федеральної економічної палати прийняв арбітражне рішення у справі № 2-2465-2006, відповідно до якого з Відкритого акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (далі - ВАТ «НПК - Галичина»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс -Галичина» (далі - ПАТ «НПК - Галичина») стягнено на користь фірми «Монтмонтажа-Інженірінг TOB» (правонаступником якого є заявник) 3 392 447,34 дол. США, а також 258 391,75 євро понесених витрат. Дозвіл на примусове виконання цього рішення на території України надано компетентним судом, та видано виконавчий лист,який перебував на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби (далі - ДВС), однак під час його повернення стягувачу в серпні 2016 року такий було втрачено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 23 листопада 2023 року, видано стягувачу дублікат виконавчого листа у цивільній справі № 2-2465-2006 про примусове виконання арбітражного рішення міжнародного арбітражного центру Австрійської федеральної економічної палати від 15 вересня 2004 року.

05 травня 2023 року до приватного виконавця було надіслано заяву про примусове виконання рішення разом із дублікатом виконавчого листа і 08 травня 2023 року приватний виконавець відкрив виконавче провадження № 71752405.

Однак, 06 червня 2023 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області у справі № 442/824/22 постановив ухвалу, якою витребував у приватного виконавця вищезгаданий виконавчий лист.

Крім цього, 12 червня 2023 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області також у справі №442/824/22 за заявою боржника про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, постановив ухвалу, практично ідентичну до ухвали від 06 червня 2023 року, якою також витребував у приватного виконавця вищезгаданий виконавчий лист та зобов`язав приватного виконавця повернути зазначений виконавчий документ без виконання на вимогу суду.

14 червня 2023 року приватний виконавець у межах виконавчого провадження

№ 71752405 виніс постанову про повернення виконавчого документу стягувачу, однак 20 червня 2023 року приватний виконавець скасував свою постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Цього ж дня, 20 червня 2023 року, приватний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № 71752405 на підставі пункту 10 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку із постановленням Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області ухвали від 12 червня 2023 року.

Заявник вважає незаконною постанову приватного виконавця від 20 червня

2023 року про закінчення виконавчого провадження № 71752405, оскільки вона винесена на підставі протиправної ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 червня 2023 року, з огляду на те, що при розгляді заяви про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, суд лише вправі зупинити виконання за виконавчим документом або заборонити приймати виконавчий документ до виконання, а також має право витребувати виконавчий документ, однак не вправі відкликати такий документ без виконання.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 липня 2023 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 29 січня 2024 року, скаргу компанії MONTMONTAZA - Energetika d.o.o. задоволено.

Скасовано постанову приватного виконавцявиконавчого округу Львівської області Білецького І. М. від 20 червня 2023 року у виконавчому провадженні

№ 71752405 про закінчення виконавчого провадження.

Судові рішення мотивовані тим, що вище згаданий виконавчий лист

від 23 січня 2023 року, який перебував на виконанні у приватного виконавця, ухвалою суду першої інстанції від 12 червня 2023 року було витребувано у приватного виконавця без виконання. Зазначене стало правовою підставою для винесення приватним виконавцем 20 червня 2023 року постанови про закінчення виконавчого провадження, чим фактично було зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року про видачу дубліката виконавчого листа, як судового рішення, яке набрало законної сили, що є неприпустимим.

Крім того, суд апеляційної інстанції врахував, що 28 грудня 2023 року приватний виконавець виніс постанову, якою скасував свою постанову про закінчення виконавчого провадження. Підставою для скасування постанови став лист суду першої інстанції з роз`ясненнями щодо ухвали від 12 червня 2023 року, а також постановлена у цій справі ухвала суду першої інстанції від 20 липня 2023 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

01 березня 2024 року через підсистему «Електронний суд» адвокат Воробець С. І., який діє в інтересах ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина», подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні скарги.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не навели мотивів, з яких було скасовано оскаржувану постанову приватного виконавця. Зазначає, що заявник фактично просив скасувати постанову приватного виконавця про скасування постанови про повернення виконавчого документу, а не постанову про закінчення виконавчого провадження. Посилається на те, що відомості про юридичну особу Монтмонтажа-Інженірінг TOB було видалено з реєстру 01 вересня 2016 року і доказів про правонаступництво заявником не надано.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 23 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу

У травні 2024 року від компанії MONTMONTAZA - Energetika d.o.o. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому її представник Подольський В. О. посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень. Зазначає, що ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 травня 2019 року було замінено стягувача у виконавчому провадженні з Монтмонтажа-Інженірінг TOB на компанію MONTMONTAZA - Energetika d.o.o., а тому вважає доводи боржника щодо відсутності доказів правонаступництва стягувача помилковими.

Встановлені судами фактичні обставини справи

15 вересня 2004 року міжнародний арбітражний центр Австрійської федеральної економічної палати прийняв арбітражне рішення у справі № 2-2465-2006, відповідно до якого з ВАТ «НПК - Галичина», правонаступником якого є ПАТ «НПК - Галичина», стягнено на користь фірми «Монтмонтажа-Інженірінг TOB» (правонаступником якого є заявник) 3 392 447,34 дол. США, а також 258 391,75 євро понесених витрат.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 листопада 2006 року, яка набрала законної сили 04 червня 2007 року, надано дозвіл на примусове виконання вказаного рішення на території України, та видано виконавчий лист,який перебував на примусовому виконанні в органах ДВС, однак під час його повернення стягувачу в серпні 2016 року такий було втрачено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 23 листопада 2023 року, видано стягувачу дублікат виконавчого листа у цивільній справі № 2-2465-2006 про примусове виконання арбітражного рішення міжнародного арбітражного центру Австрійської федеральної економічної палати від 15 вересня 2004 року (справа № 442/824/22).

05 травня 2023 року до приватного виконавця Білецького І. М. було надіслано заяву про примусове виконання рішення разом із дублікатом виконавчого листа і 08 травня 2023 року приватний виконавець відкрив виконавче провадження

№ 71752405.

12 червня 2023 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області у справі № 442/824/22 за заявою боржника про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, постановив ухвалу, якою витребував у приватного виконавця вищезгаданий виконавчий лист та зобов`язав приватного виконавця повернути зазначений виконавчий документ без виконання на вимогу суду.

20 червня 2023 року, приватний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № 71752405 на підставі пункту 10 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку із постановленням Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області ухвали від 12 червня 2023 року.

28 грудня 2023 року приватний виконавець Білецький І. М. виніс постанову, якою скасував свою постанову про закінчення виконавчого провадження. Підставою для скасування постанови став лист суду першої інстанції з роз`ясненнями щодо ухвали від 12 червня 2023 року, а також постановлена у цій справі ухвала суду першої інстанції від 20 липня 2023 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 15 лютого 2024 року задоволено апеляційну скаргу компанії MONTMONTAZA - Energetika d.o.o., скасовано ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 червня 2023 року в частині зобов`язання приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Білецького І. М. повернути виконавчий документ без виконання на вимогу суду, ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким в задоволенні клопотання ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» у зазначеній частині відмовлено.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до статті 129-1 Конституції Українисуд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Отже, установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

Відповідно до частин першої та другої статті 18 ЦПК Українисудові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено Законом України «Про виконавче провадження».

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із частиною першою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

За змістом частини першої, абзацу 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

За приписами статті 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Законодавцем передбачений чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, то він повинен дотримуватись цих вимог законодавства.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), протоколи до неї та практику практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Стаття 1 Протоколу 1 Конвенції проголошує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України»

від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України»

від 23 січня 2014 року) визначено три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

У контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції майном є, зокрема, також присуджені судом виплати.

Неспроможність державних органів надати заявнику майно, присуджене йому згідно з остаточним рішенням суду становить втручання, несумісне з гарантіями, закріпленими в пункті 1 статті 1 Першого протоколу (рішення у справах «Бурдов проти росії» від 07 травня 2002 року, «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року).

Аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, ЄСПЛ неодноразово вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути:

- незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів та доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України», заява № 61406/00, § 59);

- «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України», заява № 38722/02, § 75);

- спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 16 серпня 2013 року у справі «Гарнага проти України», заява № 20390/07, § 29).

Стаття 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов`язок виконавця вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

З моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.

За приписами пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

У рішенні ЄСПЛ від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

У рішенні від 17 травня 2005 року у справі «Чіжов проти України» (заява

№ 6962/02) ЄСПЛ зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої пунктом 1 статті 6 Конвенції.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах «Півень проти України» (заява № 56849/00) від 29 червня 2004, «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).

Відповідно до змісту рішення ЄСПЛ від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

ЄСПЛ також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.

У справі «Фуклєв проти України» (рішення від 07 червня 2005 року) ЄСПЛ вказав, що держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Сукупний аналіз рішень ЄСПЛ у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України» достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Отже, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно із частиною другою статті 451 ЦПК Україниу разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ.

Ураховуючи, що обов`язком держави є забезпечення виконання остаточного рішення, беручи до уваги тривале невиконання судового рішення від 28 листопада 2006 року, яке набрало законної сили 04 червня 2007 року, про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення міжнародного арбітражного центру Австрійської федеральної економічної палати від 15 вересня 2004 року про стягнення з ВАТ «НПК - Галичина» 3 392 447,34 дол. США, а також 258 391,75 євро понесених витрат, та обов`язок держави забезпечення права стягувача на виконання судового рішення, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про скасування оскаржуваної постанови приватного виконавця від 20 червня 2023 року про закінчення виконавчого провадження.

Верховний Суд вважає, що втручання держави у право на мирне володіння майном у даному випадку здійснюється не на підставі закону та є непропорційним меті втручання, що не було враховано приватним виконавцем при винесенні оскаржуваної постанови.

Верховний Суд враховує, що 28 грудня 2023 року приватний виконавець Білецький І. М. виніс постанову, якою скасував свою постанову про закінчення виконавчого провадження.

Крім того, відповідно до даних з Єдиного державного реєстру судових рішень, які відповідно до статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд може використовувати при здійсненні судочинства, постановою Львівського апеляційного суду від 15 лютого 2024 року скасовано ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 червня 2023 року в частині зобов`язання приватного виконавця Білецього І. М. повернути виконавчий документ без виконання на вимогу суду. Саме вказана ухвала суду першої інстанції була підставою для винесення приватним виконавцем оскаржуваної постанови про закінчення виконавчого провадження.

Отже, оскільки не виконане арбітражне рішення міжнародного арбітражного центру Австрійської федеральної економічної палати від 15 вересня 2004 року та відсутня вимога суду повернути виконавчий документ без виконання, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність передбаченої пунктом 10 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» підстави завершувати виконавче провадження є вірним.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не навели мотивів, з яких було скасовано оскаржувану постанову приватного виконавця, є помилковими, оскільки судові рішення є достатньо мотивовані, суди правильно виходили із обов`язковості судового рішення та обов`язок держави забезпечити його виконання.

Посилання у касаційній скарзі на те, що заявник фактично просив скасувати постанову приватного виконавця про скасування постанови про повернення виконавчого документу, а не постанову про закінчення виконавчого провадження, спростовується доводами і вимогами скарги, в якій заявник посилався на незаконність постанови про закінчення виконавчого провадження та просив її скасувати (а. с. 1-17), а також мотивувальними частинами оскаржуваних судових рішень.

Колегія суддів відхиляє також як безпідставні аргументи касаційної скарги про відсутність у MONTMONTAZA-INZENJERING d.o.o. правосуб`єктності внаслідок видалення цієї юридичної особи з реєстру 01 вересня 2016 року з огляду на таке.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 23 листопада 2023 року в справі № 442/824/22 встановлено, що 15 квітня 2013 року між юридичною особою MONTMONTAZA-INZENJERING d.o.o. та MONTMONTAZA d.d. було укладено договір про відступлення прав вимоги, відповідного до якого від MONTMONTAZA-INZENJERING d.o.o до MONTMONTAZA d.d. перейшли всі права вимоги, у тому числі на підставі виконавчого листа № 2-2465/2006, виданого 06 липня 2007 року.

01 вересня 2016 року правосуб`єктність юридичної особи за MONTMONTAZA-INZENJERING d.о.o. («Монтмонтажа-Інженірінг TOB») припинено.

01 жовтня 2018 року між MONTMONTAZA d.d. та MONTMONTAZA-Energetika d.o.o. було укладено договір про відступлення прав вимоги, відповідного до якого до MONTMONTAZA-Energetika d.o.o. перейшли всі права вимоги, які стосуються стягнення за вказаним виконавчим листом.

Крім того, ухвалою Дрогобицього міськрайонного суду Львівської області від 07 травня 2019 року в справі № 442/1841/19 було замінено стягувача у виконавчому провадженні MONTMONTAZA-INZENJERING d.о.o. на MONTMONTAZA-Energetika d.o.o.

Вказані обставини, що з огляду на положення частини четвертої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню, свідчать про те, що MONTMONTAZA-Energetika d.o.o. є правонаступником MONTMONTAZA-INZENJERING d.о.o., а отже посилання у касаційній скарзі на відсутність у MONTMONTAZA-INZENJERING d.o.o. правосуб`єктності є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на обставинах і матеріалах справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина», в інтересах якого діє адвокат Воробець Святослав Іванович,залишити без задоволення.

Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 липня

2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 січня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович