Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.06.2021 року у справі №461/1500/20
Постанова КЦС ВП від 31.08.2022 року у справі №461/1500/20

Постанова

Іменем України

31 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 461/1500/20

провадження № 61-8573св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство «Ідея Банк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства «Ідея Банк», яка підписана представником Заставною Ольгою Василівною, на рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року у складі судді Романюка В. Ф. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року Акціонерне товариство «Ідея Банк» (далі - АТ «Ідея Банк») звернулося з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором.

Позов мотивований тим, що 20 листопада 2018 року між АТ «Ідея Банк» та відповідачем укладений кредитний договір № Z06.00300.004550780.

Згідно кредитного договору відповідач отримала кредит в розмірі 44 800,00 грн зі сплатою 21,99 % річних, з погашенням кредиту та процентів у терміни, передбачені графіком щомісячних платежів.

Позивач повністю виконав свої зобов`язання згідно кредитного договору. Проте, відповідач не повернула отриманий кредит у встановлений договором термін та не сплатила нараховані інші платежі за кредитним договором. Останній платіж відповідачем здійснений 21 грудня 2019 року.

Сума боргу відповідача за кредитним договором станом на 28 січня 2020 року становить 70 705,52 грн.

У зв`язку із невиконанням умов кредитного договору, на адресу відповідача банком направлено вимогу про усунення порушення кредитних зобов`язань від 10 грудня 2019 року. Згідно даної вимоги АТ «Ідея Банк» вимагало терміново, протягом 30 календарних днів з дня направлення кредитором цієї вимоги виконати зобов`язання по кредитному договору, а саме, достроково повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитними коштами, тобто до дня фактичного погашення всієї заборгованості за кредитом, а також суму пені, нарахованої на день повного погашення заборгованості та інші платежі за кредитним договором. Також відповідачу було повідомлено, що у випадку непогашення заборгованості за кредитним договором в тридцятиденний строк з дня направлення цієї вимоги банком будуть здійснені заходи щодо примусового стягнення із відповідача заборгованості за кредитним договором на власний вибір кредитора.

Відповідач у добровільному порядку не сплатив заборгованість за кредитним договором.

Позивач просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором в розмірі 70 705,52 грн, а також 2 102,00 грн судового збору.

У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов до АТ «Ідея Банк» про визнання частини кредитного договору недійсним.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що кредитний договір № Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року не був укладений, сторони не домовились про всі істотні умови, визначені законодавством, а саме: договір містить умови, які є несправедливими в цілому, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на погіршення становища споживача, що, в свою чергу, є підставою для визнання частини такого договору недійсним. Після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено Законом України «Про споживче кредитування», іншими актам законодавства, а також договором прог споживчий кредит

У разі якщо розмір майбутніх платежів і строки їх сплати не можуть бути встановлені у договорі про споживчий кредит (кредитування у вигляді кредитування рахунку, кредитної лінії тощо), споживачу також у строк, визначений цим договором, надається виписка з рахунку/рахунків (за їх наявності), у якій зазначаються: стан рахунку на певну дату, оборот коштів на рахунку за період часу, за який зроблена виписка з рахунку (з описом проведених операцій), баланс рахунку на початок періоду, за який зроблена виписка, баланс рахунку на кінець періоду за який зроблена виписка, дати і суми здійснення операцій за рахунком споживача, застосована до проведених споживачем операцій процентна ставка, будь-які інші платежі, застосовані до проведених споживачем операцій за рахунком, та/або будь-яка інша інформація, передбачена договором про споживчий кредит.

Системний аналіз даних норм дає підстави вважати, що банк може встановлювати комісію за обслуговування кредиту, проте, існує ряд послуг, які банк повинен надавати безоплатно.

Таким чином, споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Просила:

визнати положення пункту 1.11 договору № Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року недійсним;

визнати положення пункту 6 договору № Z06.00300.004550780 в частині встановлення комісії недійсними;

зобов`язати ПАТ «Ідея Банк» провести перерахунок здійснених платежів згідно договору № Z06.00300.004550780;

вирішити питання щодо судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2020 року, первісний позов АТ «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором, задоволено частково.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до АТ «Ідея Банк» про визнання частини кредитного договору недійсним задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Ідея Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 54 260,47 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Ідея Банк» судовий збір у розмірі 1 613,07 грн.

Визнано положення пункту 1.11 договору № Z06.00300.004550780 недійсними.

Визнано положення пункту 6 договору № Z06.00300.004550780 в частині встановлення комісії недійсними.

Зобов`язано ПАТ «Ідея Банк» провести перерахунок здійснених платежів згідно договору № Z06.00300.004550780.

В задоволенні іншої частини позовних вимог за первісним позовом та за зустрічним позовом відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що крім заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, до вимог банку було включено також плату за обслуговування кредиту. Проте, заборгованість зі сплати платежів за обслуговування кредиту, є необґрунтованою, оскільки банк не мав права встановлювати такий платіж у кредитному договорі, за дії, які банк вчиняє на власну користь, тому що отримує прибуток у вигляді відсотків за користування кредитними коштами. Така умова договору є нікчемною та не потребує визнанню недійсною. Суд першої інстанції зробив висновок, що позов АТ «Ідея Банк» є обґрунтованим в частині стягнення основного та простроченого боргу, строкових та прострочених відсотків та пені за несвоєчасне погашення платежів у загальній сумі. При цьому, суд відмовив у задоволенні тієї частини вимог, що стосується стягнення плати за обслуговування кредиту, оскільки така умова договору є нікчемною та не потребує визнанню недійсною. Таким чином, підлягають до задоволення позовні вимоги за зустрічним позовом в частині визнання положення пункту 1.11договору № Z06.00300.004550780 недійсними; визнання положення пункту 6 договору № Z06.00300.004550780 в частині встановлення комісії недійсними. Разом з тим, суд першої інстанції, зробив висновок, що слід зобов`язати ПАТ «Ідея Банк» провести перерахунок здійснених платежів згідно договору № Z06.00300.004550780.

Суд першої інстанції, пославшись на частину першу статті 137, частину четверту статті 139 ЦПК України, відмовив ОСОБА_1 у стягненні витрат на залучення спеціаліста у галузі права для підготовки позовної заяви та вчинення інших процесуальних дій, оскільки фізична особа - підприємець ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) не є адвокатом, у зв`язку з чим витрати ОСОБА_1 , понесені на оплату послуг ОСОБА_2 , не можуть бути компенсовані у даній справі, ні як витрати на професійну правничу допомогу, ні як будь-який інший вид судових витрат, передбачених статтею 133 ЦПК України, адже вище вказані витрати ОСОБА_1 до судових витрат не належать, а відтак не можуть бути розподілені між сторонами даної справи у порядку статті 141 ЦПК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року апеляційну скаргу АТ «Ідея-Банк» задоволено частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції Закону України «Про споживче кредитування».

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Стягнуто з АТ «Ідея-Банк» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн за надання правничої допомоги.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що враховуючи, що споживачу встановлено щомісячну плату за таку супутню послугу банку, яка за законом повинна надаватися безоплатно, зазначена плата майже вдвічі перевищує розмір отриманого кредиту без врахування відсотків за користування ним, пункт 1.11 кредитного договору є несправедливим, містить істотний дисбаланс обов`язків на шкоду споживача, суперечить закону, а тому є нікчемним. Посилання апелянта на те, що Законом «Про споживче кредитування» прямо не передбачено заборону на встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості не спростовують наведених висновків колегії суддів та не впливають на правильність вирішення справи, оскільки у даному випадку банком у кредитному договорі була встановлена плата за ті послуги, які за вказаним законом повинні надаватися безоплатно, крім цього, сукупний розмір цієї оплати суттєво перевищує отриманий розмір кредиту. Судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи щодо відсутності підстав для стягнення плати з обслуговування кредиту, проте суд ухвалив рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права (закону, що втратив чинність) в оскаржуваній частині рішення, а тому колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни рішення в мотивувальній частині з наведених вище підстав. Відповідно до частини першої статті 137 ЦПК суд згідно заяви ОСОБА_1 стягнув з позивача АТ «Ідея Банк» витрати за надання правничої допомоги.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У травні 2021 року АТ «Ідея Банк»подало касаційну скаргу за підписом представника Заставної О. В., у якій просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в частині відмови у задоволенні вимоги АТ «Ідея Банк» про стягнення заборгованості по сплаті нарахованої та простроченої плати за обслуговування кредитної заборгованості та ухвалити в цій частині нове рішення, яким вище вказану вимогу АТ «Ідея Банк» задовольнити у повному обсязі та в частині задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання пунктів 1.11, 6 кредитного договору щодо встановлення комісії недійсними, зобов`язання АТ «Ідея Банк» провести перерахунок здійснених платежів; ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вищевказаних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі; скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року про стягнення з АТ «Ідея Банк» 10 000,00 грн за надання правничої допомоги; стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ «Ідея Банк» судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг.

Касаційна скарга мотивована тим, що однією з позовних вимог ОСОБА_1 в зустрічному позові була вимога про стягнення з АТ «Ідея Банк» витрат на залучення спеціаліста в галузі права в розмірі 10 000,00 грн. В цій частині рішення суду першої інстанції не оскаржувалось ні АТ «Ідея Банк», ні ОСОБА_1 , а отже не могло переглядатись судом апеляційної інстанції відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України. Натомість суд апеляційної інстанції у своїй постанові від 22 лютого 2021 вирішив стягнути з АТ «Ідея Банк» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, у тому числі статті 11 Закону України «Про споживче кредитування», статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» без врахування висновків щодо застосування таких норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі № 467/555/19, від 27 грудня 2018 року у справі № 695/3474/17. Відповідно до чинних положень Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Відомості в Єдиному реєстрі адвокатів України про ОСОБА_2 відсутні. А відтак, ОСОБА_2 позбавлений можливості надавати професійну правничу допомогу. Тому заявлені позивачем витрати у розмірі 10 000,00 грн не є витратами на професійну правничу допомогу адвоката. Крім цього, ОСОБА_1 просила компенсувати їй судові витрати саме на залучення спеціаліста в галузі права. Рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом. Під час розгляду справи № 461/1500/20 судом не було прийнято жодного процесуального документу, який би ухвалював залучення до участі у справі спеціаліста з галузі права. Більше того, відсутні також клопотання ОСОБА_1 щодо необхідності залучення такого. Відтак, АТ «Ідея Банк» вважає законним та обґрунтованим рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги зустрічної позовної вимоги щодо стягнення з АТ «Ідея Банк» на користь ОСОБА_1 витрат пов`язаних з залученням спеціаліста в галузі права. Кредитний договір, стягнення заборгованості за яким є предметом позову у даній справі, укладений 20 листопада 2018 року, тобто вже під час дії Закону України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року, що набрав чинності 10 червня 2017 року. Чинне на момент укладення кредитного договору законодавство України передбачало можливість включення до договорів про споживче кредитування (до котрих відноситься кредитний договір, стягнення заборгованості за яким є предметом позову у даній справі), умов, що передбачають сплату споживачами (у даному випадку відповідачем) плати за обслуговування кредиту чи кредитної заборгованості (що є синонімічними поняттями). Поряд з вищеописаними нормами законодавства законність умови кредитного договору, що передбачає нарахування плати за обслуговування кредитної заборгованості, підтверджується також пунктом 1.11 кредитного договору, яким визначено, за що саме справляється така плата. Під час укладення кредитного договору, АТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 узгодили, яка інформація один раз в місяць надається безкоштовно, а яка необмежену кількість раз платно, як плата за обслуговування кредитної заборгованості. Вказане не суперечить вимогам статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». Окрім цього, АТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 не визначали умови сплати за обслуговування кредитної заборгованості виключно у випадку вчинення АТ «Ідея Банк» дій передбачених пунктом 1.11 кредитного договору. АТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 визначили плату за обслуговування кредитної заборгованості, як безумовну дію позичальника, яку він мав виконати відповідно до умов кредитного договору. Отже, безперечним є той факт, що законом не заборонено встановлювати плату за послуги, перелічені у пункті 1.11 кредитного договору, адже вимоги щодо безоплатності вказаних послуг законом не передбачено, з огляду на що вказана вище умова кредитного договору відповідає вимогам закону, тим паче, що у кредитному договорі чітко зазначено, що вказана плата встановлена за послуги, котрі банк здійснює на користь позичальника, а не на власну користь, як помилково вважають суди попередніх інстанцій. Застосувавши у даній справі положення частини першої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якою визначено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, поза увагою суду залишився зміст частини другої вище вказаної статті, яка визначає, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Хибним є висновок суду апеляційної інстанції щодо нікчемності передбаченої кредитним договором умови про нарахування плати за обслуговування кредитної заборгованості, адже такий суперечить частині другій статті 215 ЦК України, згідно якої правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом, в той час коли законодавством, чинним на час укладення кредитного договору, не було заборонено передбачати у договорах споживчого кредиту умови про нарахування плати за обслуговування кредитної заборгованості, як і не передбачено вимоги щодо безоплатності послуг, за які вищевказана плата встановлена, а отже недійсність вказаної умови не встановлена законом.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні вимог АТ «Ідея Банк» про стягнення заборгованості по сплаті нарахованої та простроченої плати за обслуговування кредитної заборгованості, задоволених позовних вимог про визнання недійсними пунктів 1.11 та 6 кредитного договору та зобов`язання провести перерахунок здійснених платежів, постанова суду апеляційної інстанції оскаржується також в частині стягнення 10 000,00 грн за надання правничої допомоги, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року поновлено АТ «Ідея Банк» строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі № 61/1500/20, у задоволенні клопотання АТ «Ідея Банк» про зупинення виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року та постанови Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року відмовлено.

У липні 2021 року матеріали цивільної справи № 461/1500/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2022 року касаційне провадження у справі № 461/1500/20 зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі № 461/1500/20 за позовом АТ «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до АТ «Ідея Банк» про визнання частини кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою АТ «Ідея Банк», яка підписана представником Заставною О. В., на рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 14 червня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14, від 20 травня 2020 року у справі № 569/12481/15, від 03 лютого 2021 року у справі № 569/12481/15, від 31 липня 2020 року у справі № 201/3811/18, від 05 березня 2018 року у справі № 5011-66/7999-2012, від 14 серпня 2018 року у справі № 922/3775/17, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 та у постановах Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-149цс13, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14)

Фактичні обставини

Суди встановили, що 20 листопада 2018 року між АТ «Ідея Банк» та відповідачем ОСОБА_1 укладено кредитний договір № Z06.00300.004550780.

Відповідно до договору банк надав позичальнику ОСОБА_1 кредит в розмірі 44 800 грн зі сплатою 21,99% річних з погашенням кредиту та процентів у терміни, передбачені встановленим кредитним договором графіком щомісячних платежів.

Банк взяті на себе зобов`язання виконав повністю.

Відповідач ОСОБА_1 допустила заборгованість по поверненню тіла кредиту та не сплатила нараховані інші платежі, у тому числі проценти за кредитним договором. Останню оплату ОСОБА_1 здійснила 21 грудня 2019 року.

Станом на 28 січня 2020 року заборгованість відповідача згідно наданого розрахунку становить 70 705,52 грн із них: основний борг - 42 678 грн, прострочений борг - 1 972,77 грн; прострочені проценти - 6 588,95 грн, строкові проценти - 214,46 грн, нарахована плата за користування кредитом - 1 489,64 грн, прострочена плата за обслуговування кредиту - 14 955,41 грн, пеня - 2 806, 29 грн.

10 грудня 2019 року на адресу ОСОБА_1 направлено вимогу про усунення порушення кредитних зобов`язань за вих. № 12.4.2/ Z06.00300.004550780.

На вимогу відповідач не відреагувала та зобов`язань за вищезгаданим кредитним договором не виконала.

Крім заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, до вимог банку було включено також плату за обслуговування кредиту.

Послуги, які визначені банком платними та надаються банком для обслуговування кредитом визначені у пункті 1.11 кредитного договору від 20 листопада 2018 року.

Тобто, пунктом 1.11 кредитного договору позичальнику фактично встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність якої прямо встановлена частиною першою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування».

При цьому, надання інших послуг, за вказану плату, умовами договору не передбачено.

Вказана щомісячна плата за обслуговування міститься й у пункті 6 кредитного договору, а саме графіку щомісячних платежів.

ФОП ОСОБА_2 не є адвокатом.

Позиція Верховного Суду

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Таким чином, за змістом загальних норм права об`єктом зобов`язання не можуть бути дії, які одна із сторін вчиняє на власну користь.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У пункті 1.11 кредитного договору № Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року зазначено, що за обслуговування кредитом банку, що включає в себе:

- надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в Контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми оплати за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо;

- надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника;

- опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо.

Позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості в термін та розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором.

Розмір цієї плати визначений у пункті 6 кредитного договору, яким передбачений графік платежів за кредитом.

За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно із частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації.

Після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит (частини перша та друга статті 11 Закону України «Про споживче кредитування»).

Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними(частина п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) відступила від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19) й постанові Верховного Суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20) та зазначила, що умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Щодо наслідків включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації, що за законом повинна надаватися безоплатно, має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який набув чинності на момент виникнення спірних правовідносин та в цій частині відміняє дію попереднього нормативно-правового акта, тобто застосуванню підлягає Закон України «Про споживче кредитування».

Пунктом 1.11 кредитного договору №Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року встановлено плату за надання інформації щодо кредиту без уточнення систематичності запиту такої інформації споживачем.

Розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 709,16 грн, останній - 784,04 грн.

Надання інших послуг за обслуговування кредиту, не пов`язаних з інформуванням про стан кредитної заборгованості, за вказану плату умовами договору не передбачено.

При цьому одночасно пунктом 3.2.4 кредитного договору визначено, що позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом.

Зміст пункту 3.2.4 кредитного договору контекстуально дублює положення пункту 1.11 кредитного договору в розрізі послуг щодо надання інформації за кредитом (розмір заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості, тощо), але в пункті 3.2.4 кредитного договору безоплатно, а в пункті 1.11 кредитного договору - з оплатою наданих послуг.

Фактично на вимогу споживача не частіше одного разу на місяць послуги з надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо, мають оплатний характер, що суперечить як змісту пункту 3.2.4 кредитного договору, так і вимогам частин першої та другої статті 11 Закону України «Про споживче кредитування».

Враховуючи те, що позивачу встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, положення пунктів 1.11 та 6 кредитного договору, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Ідея Банк», щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 388/1299/17 (провадження № 61-8199св21) зазначено: «відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв`язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

За таких обставин у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання пунктів 1.11 та 6 договору № Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року недійсними слід було відмовити.

Оскільки пункти 1.11 та 6 договору № Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року є нікчемними, відсутні підстави для стягнення заборгованості по сплаті нарахованої та простроченої плати за обслуговування кредитної заборгованості та наявні підстави для перерахункуздійснених платежів.

Щодо стягнення на користь ОСОБА_1 10 000 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Суд апеляційної інстанції при вирішенні справи по суті стягнув з АТ «Ідея Банк» на користь ОСОБА_1 витрати за надання правничої допомоги у розмірі 10 000,00 грн відповідно до частини першої статті 137 ЦПК України.

Водночас, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що у зустрічній позовній заяві ОСОБА_1 з посиланням на статтю 133 ЦПК України зазначила, що при підготовці до розгляду справи нею понесені витрати на залучення спеціаліста у галузі права для підготовки позовної заяви та вчинення інших процесуальних дій.

Згідно пункту 4 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У справі, що переглядається:

до зустрічного позову додані копія договору про надання юридичних послуг № 13/04 від 13 квітня 2020 року, укладеного між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , копія акту приймання-передачі надання послуг № 1 до договору про надання юридичних послуг № 13.04 від 16 квітня 2020 року, копія прибуткового ордеру № 20 від 16 квітня 2020 року, копія диплома спеціаліста, виданого ОСОБА_2 (арк. спр.91-95);

згідно умов договору про надання юридичних послуг ФОП ОСОБА_2 (далі - виконавець) зобов`язався надавати ОСОБА_1 (далі -замовник) послуги з підготовки процесуальних документів до Галицького районного суду м. Львова у справі № 461/1500/20. Послуги надаються шляхом: усного та письмового консультування; складання проєктів необхідних процесуальних документів, скарг, претензій, клопотань та позовних заяв; надання послуг щодо захисту інтересів замовника в органах судової влади (представництва замовника в загальних та господарських судах України);

в акті приймання-передачу від 16 квітня 2020 року зазначено, що вартість послуг виконавця за цим актом складає 10 000,00 грн. Розрахунок вартості:

проведення усної консультації - 2 години - 2 000 грн,

аналіз документів справи - 2 години - 2 000 грн,

підготовка зустрічної позовної заяви щодо визнання недійсною частини кредитного договору - 4 години - 1 000 грн,

підготовка відзиву на позовну заяву - 1 година - 1 000 грн,

підготовка додаткових пояснень - 1 година - 1 000 грн.

За таких обставин витрати щодо сплати послуг ФОП ОСОБА_2 у розмірі 10 000 грн не можуть вважатися витратами, пов`язаними з розглядом справи, що передбачені пунктом 4 частини третьої статті 133 ЦПК України, та не підлягають стягненню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 388/1299/17 (провадження № 61-8199св21) колегія суддів вважає, що:

оскаржені судові рішення в частині визнання недійсними пунктів 1.11 та 6 кредитного договору слід скасувати, в задоволенні зазначених позовних вимог відмовити;

мотивувальні частини судових рішень щодо зобов`язанняпровести перерахунок здійснених платежів змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови;

судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по сплаті нарахованої та простроченої плати за обслуговування кредитної заборгованості залишити без змін;

постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення 10 000 грн витрат на правничу допомогу скасувати,

судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по сплаті нарахованої та простроченої плати за обслуговування кредитної заборгованості залишити без змін.

Керуючись статями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Ідея Банк», яка підписана представником Заставною Ольгою Василівною, задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в частині визнання положень пункту 1.11 та пункту 6 кредитного договору № Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року недійсними скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання положень пункту 1.11 та пункту 6 кредитного договору № Z06.00300.004550780 від 20 листопада 2018 року недійсними відмовити.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Ідея Банк» про зобов`язання провести перерахунок здійснених платежів змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови.

Постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в частині стягнення з Акціонерного товариства «Ідея Банк» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн скасувати.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по сплаті нарахованої та простроченої плати за обслуговування кредитної заборгованості залишити без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 липня 2020 року та постанова Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в скасованій та зміненій частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

В. М. Коротун

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук