Судові витрати після зникнення предмета спору: хто має оплачувати правничу допомогу

Завершення судового провадження без вирішення спору по суті не означає, що питання судових витрат зникає разом із предметом позову. Навпаки, саме в таких справах розподіл витрат на професійну правничу допомогу часто перетворюється на самостійний процесуальний конфлікт.

Типовою є ситуація, коли після звернення до суду заявлена вимога фактично виконується, унаслідок чого подальший розгляд справи втрачає сенс. Суд закриває провадження через відсутність предмета спору, однак позивач уже поніс витрати на підготовку позову, збирання доказів та оплату послуг адвоката. Постає питання: чи повинен відповідач компенсувати ці витрати, якщо рішення по суті спору не ухвалювалося?

Відповідь залежить не лише від формальної підстави закриття провадження. Визначальне значення мають причини, через які предмет спору перестав існувати, особа, яка фактично виконала заявлену вимогу, а також наявність зв'язку між поведінкою відповідача і необхідністю звернення позивача до суду. Саме цю практику детально проаналізували експерти LIGA360.

Закриття провадження не припиняє спору про витрати

Частина третя статті 130 Господарського процесуального кодексу України регулює розподіл витрат у випадку, коли позивач припиняє підтримувати заявлені вимоги.

За загальним правилом, якщо позивач відмовляється від позову, понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються. Такий підхід є логічним, оскільки відмова може бути зумовлена різними причинами, зокрема усвідомленням необґрунтованості позовних вимог.

Водночас закон передбачає виняток: якщо позивач не підтримує своїх вимог тому, що відповідач задовольнив їх після пред'явлення позову, суд за заявою позивача може стягнути понесені ним витрати з відповідача.

Як зазначають у LIGA360, ключовим є те, що законодавець використовує два різні формулювання:

• "відмова позивача від позову";
• "позивач не підтримує своїх вимог".

Ці поняття не є тотожними.

Відмова від позову – це конкретна процесуальна дія. Вона передбачає подання відповідної заяви та прийняття відмови судом.

Непідтримання позовних вимог є ширшим поняттям. Позивач може не підтримувати вимоги не лише шляхом формальної відмови від позову, а й тому, що після відкриття провадження вимога була виконана і предмет спору фактично перестав існувати.

Отже, можливість відшкодування витрат не повинна залежати винятково від того, яку саме заяву подав позивач або яку процесуальну підставу суд зазначив в ухвалі про закриття провадження. За оцінкою LIGA360, вирішальним має бути фактичний розвиток правовідносин після подання позову.

Якщо відповідач виконав вимогу лише після звернення позивача до суду, це може свідчити, що саме судовий процес спонукав його виконати зобов'язання. За таких обставин було б несправедливим залишати витрати на правничу допомогу за позивачем лише тому, що провадження закрито через відсутність предмета спору, а не через прийняття відмови від позову.

Інакше відповідач міг би уникати компенсації витрат, виконуючи вимогу вже після відкриття провадження, але до ухвалення рішення. Позивач при цьому отримував би належне виконання, проте був би змушений самостійно оплачувати витрати, яких він, імовірно, не поніс би за своєчасної поведінки відповідача.

Саме тому під час розподілу витрат суд має встановити не лише факт припинення спору, а й причини його виникнення та припинення.

Значення має не тільки виконання вимоги, а й особа, яка її виконала

Положення частини третьої статті 130 ГПК України прямо пов'язують компенсацію витрат із задоволенням позовних вимог відповідачем після пред'явлення позову.

Ця умова має самостійне юридичне значення.

У LIGA360 звертають увагу, що коли вимогу виконує сам відповідач, така поведінка може свідчити про декілька обставин. По-перше, відповідач фактично визнає, що вимога була адресована належній особі. По-друге, добровільне виконання після подання позову може підтверджувати обґрунтованість вимоги. По-третє, виникають підстави вважати, що саме поведінка відповідача зумовила необхідність судового звернення та відповідні витрати.

Зовсім інша ситуація виникає, коли вимогу задовольняє не відповідач, а третя особа.

Сам факт отримання позивачем коштів або іншого належного виконання свідчить про зникнення предмета спору. Проте він не обов'язково підтверджує:

• обґрунтованість позову саме до визначеного відповідача;
• визнання відповідачем заявленої вимоги;
• порушення відповідачем своїх обов'язків;
• причинний зв'язок між поведінкою відповідача і витратами позивача.

Третя особа може виконати вимогу з огляду на власні повноваження, спеціальний правовий статус або встановлену законом процедуру. У такому разі, як свідчать експерти LIGA360, її дії не можна автоматично прирівнювати до виконання зобов'язання відповідачем.

Отже, виконання вимоги третьою особою створює для суду додатковий обов'язок – дослідити правові та фактичні підстави такого виконання.

Недостатньо встановити, що після подання позову позивач отримав належну йому суму. Необхідно з'ясувати:

• чому платіж здійснила саме третя особа;
• чи діяла вона замість відповідача або в межах власної правосуб'єктності;
• чи було виконання наслідком порушення з боку відповідача;
• чи підтверджує воно обґрунтованість пред'явлення позову саме до цього відповідача.

Таким чином, судові витрати не можуть покладатися на відповідача лише тому, що після відкриття провадження матеріальна вимога позивача була фактично задоволена. Компенсація витрат має спиратися на встановлений зв'язок між діями відповідача, виникненням спору та необхідністю отримання правничої допомоги.

Спір між страховиками та виплата третьою особою

У справі № 917/1161/25, яку розглянули аналітики LIGA360 і яка стала підставою для формування нової правової позиції, страхова компанія звернулася до іншого страховика з вимогою про стягнення в порядку суброгації майже 139 тис. грн.

Після пред'явлення позову спірна сума надійшла позивачу від Моторного (транспортного) страхового бюро України. Оскільки грошова вимога була фактично задоволена, позивач подав заяву про закриття провадження через відсутність предмета спору та попросив стягнути з відповідача 7 тис. грн витрат на професійну правничу допомогу.

Суди першої та апеляційної інстанцій закрили провадження і поклали витрати на відповідача. Вони виходили з того, що після подання позову вимога позивача була задоволена, а понесення витрат на правничу допомогу підтверджувалося належними доказами.

Відповідач оскаржив рішення саме в частині судових витрат. На його думку, виплата була здійснена не ним, а МТСБУ, тому вона не підтверджувала неправомірності його поведінки та не створювала підстав для покладення на нього витрат позивача.

Розглядаючи справу, об'єднана палата Касаційного господарського суду розмежувала два питання.

Перше – чи може частина третя статті 130 ГПК України застосовуватися, якщо провадження закрито через відсутність предмета спору, а позивач формально не відмовлявся від позову.

Друге – чи можна покласти витрати на відповідача, якщо вимогу після подання позову виконав не він, а інша особа.

Щодо першого питання Суд дійшов висновку, що право на компенсацію витрат не обмежується випадком формальної відмови від позову. Якщо позивач перестав підтримувати вимоги тому, що після звернення до суду їх задовольнив відповідач, витрати можуть бути стягнуті з відповідача і тоді, коли провадження закривається через відсутність предмета спору.

Для застосування цього правила не має значення, хто ініціював закриття провадження: позивач, відповідач чи сам суд. Визначальною є не процесуальна ініціатива, а причина, через яку предмет спору перестав існувати.

У цій частині Об'єднана палата відступила від попереднього підходу (постанова КГС ВС від 24.10.2025 у справі № 917/276/25), за яким компенсація витрат допускалася лише у разі відмови позивача від позову та закриття провадження саме на цій підставі. Суд визнав такий підхід надмірно вузьким, оскільки він безпідставно пов'язував право на відшкодування витрат із формою завершення провадження, а не з фактичним задоволенням вимог після звернення до суду.

Проте щодо другого питання суд зайняв більш обережну позицію.

Оскільки виплату здійснило МТСБУ, а не страховик-відповідач, сам факт отримання позивачем коштів не підтверджував, що відповідач визнав вимоги або що саме його неправомірна поведінка спричинила судовий спір.

МТСБУ здійснило виплату відповідно до спеціальної процедури та в межах визначеної законом правосуб'єктності. Водночас суди попередніх інстанцій не встановили, що відповідач порушив передбачений законодавством порядок взаємодії або що його дії стали причиною звернення позивача до суду.

За таких обставин виплата третьою особою усунула предмет спору, але не створила автоматичних підстав для покладення витрат на відповідача.

Об'єднана палата скасувала рішення попередніх інстанцій у частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу та відмовила позивачу в їх компенсації.

Висновок

Сформований підхід не зводиться до формального правила про те, що платить той, хто виконав вимогу. Суд запропонував більш складну модель, за якої розподіл витрат залежить від причин виникнення і припинення спору.

По-перше, закриття провадження через відсутність предмета спору саме по собі не позбавляє позивача права вимагати компенсації витрат. Формальна відмова від позову не є обов'язковою умовою застосування частини третьої статті 130 ГПК України.

По-друге, не має вирішального значення, хто звернув увагу суду на відсутність предмета спору. Ініціатива позивача, відповідача або суду не визначає результат розподілу витрат.

По-третє, необхідно чітко встановлювати, хто саме задовольнив вимогу. Якщо це зробив відповідач, така поведінка може підтверджувати обґрунтованість позову та виправдовувати покладення на нього витрат.

Якщо вимогу виконала третя особа, автоматичне стягнення витрат із відповідача є неприпустимим. Суд повинен дослідити підстави виконання, правовий статус третьої особи та поведінку відповідача.

Отже, як підсумовують у LIGA360, вирішення питання про судові витрати після зникнення предмета спору має ґрунтуватися на оцінці причинного зв'язку. Витрати можуть бути покладені на відповідача тоді, коли саме його поведінка зумовила необхідність звернення до суду, а подальше задоволення вимоги підтверджує обґрунтованість такого звернення.