СТРОКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВ: ЯК ЕКСТРЕНО ВИРІШИТИ ПРОБЛЕМУ?

Про те, що однією з основних проблем сучасної української судової системи є строки розгляду справ, - і цей розгляд іноді розтягується на роки, - не пише зараз лише лінивий. І адвокатам доводиться попереджати клієнтів при зверненні до суду, що швидко не буде (а у деяких випадках строк розгляду справи призводить до того, що сам її предмет втрачає актуальність). Як загальновідомим є і те, що не вистачає як самих суддів, так і співробітників апарату. Ось трохи цифр від діючої судді. Про коріння цих проблем, і як ми усією країною дійшли до такого життя, - думаю написати окрему статтю (або як другу частину цього матеріалу). А поки поговоримо про те, що робити зараз. Адже, як би нам цього не хотілося, але просто завтра необхідна кількість суддів, секретарів та помічників не з’явиться. Чи можна у існуючій ситуації покращити становище?

Вважаю, що можна.

Дві важливі ремарки. Сама ідея цієї статті підказана перепискою із адміністратором цього порталу. А те, що викладено нижче, - висновки з досвіду адвоката, який починав працювати, коли таких проблем навіть близько не було. (Але про це планую написати докладно у другій частині матеріалу.) А тому – бачить, що саме змінилося, і які саме причини, здебільшого, тягнуть збільшення строків розгляду справ.

Переконаний: якщо не вирішити проблему повністю, то істотно покращити становище можливо за рахунок суто організаційних заходів у роботі судів, з мінімальними змінами законодавства, або навіть зовсім без його змін.

Тут необхідно сказати, що влада, усвідомлюючи проблему, намагалася її вирішити, зокрема, шляхом оновлення процесуального законодавства - ЦПК ГПК та КАС України, зокрема, перевівши вирішення ряду процесуальних питань у письмовий формат. Передбачалося, очевидно, що, завчасно отримавши заяви по суті справи та процесуальні клопотання, суд може розглянути справу за меншу кількість судових засідань. Щодо господарського процесу стверджувати не буду, оскільки таких справ майже не веду. А от у цивільному та адміністративному це явно не спрацювало (натомість, кількість «письмової» роботи в учасників процесу збільшилася, особливо, враховуючи обов’язок користувачів електронних кабінетів самостійно надсилати копії процесуальних документів тим учасникам процесу, хто таких кабінетів не має). Чому так сталося? Бо, мабуть, розробляли проекти «нових процесуальних кодексів» люди, які не дуже часто самі бувають у судах. Бо якби вони там бували, то й знали б з власного досвіду, з якої причини найчастіше затягується розгляд справ. Отже, поговоримо про ці причини, та що з цим робити.

Взагалі, однією з великих проблем є те, що (принаймні, на практиці складається таке враження) чи не у 2/3 випадків, коли учасники прибули у судове засідання, воно відкладається з тих чи інших причин. Учасники процесу витратили часта паливо на дорогу. Але й для суду це не просто так, оскільки, якщо на цей час було заплановано розгляд справи, а засідання «зірвалося», використати його на розгляд інших справ неможливо. А справа відкладається, іноді на місяці. І це має ефект снігового кому.

«Зняття справ з розгляду» та інші подібні причини з боку самого суду. Кожен практикуючий юрист (незалежно від того, є він адвокатом, прокурором або, скажімо, представником юридичної особи, який часто буває у судах загальної юрисдикції) потрапляв у ситуацію: приходиш до суду у зазначений у повістці день та час, а тебе зустрічає оголошення на дверях кабінету чи повідомлення секретаря, що «справу знято з розгляду» (як варіант "знято зі складу"). Я, будучи позитивістом, неодноразово у відповідь просив назвати мені процесуальну норму, яка передбачає таку процесуальну дію, як «зняття справи з розгляду», але ще жодного разу зрозумілої відповіді не отримав.

Причини таких дій суду є різними. І якщо, наприклад, із випадками, коли суддя захворів, нічого зробити не можна (окрім того, щоб все-таки прописати порядок дій у такому випадку у процесуальному законі!), то коли виявляється, що суддя перебуває у відпустці чи на навчанні, в учасників процесу виникають прості питання. І відпустка, і навчання зазвичай плануються заздалегідь. (Для адвоката, наприклад, спланувати відпустку так, щоб вона не прийшлася на вже призначені судові засідання, - вічна проблема, і то буває, що нова повістка приходить напередодні її початку.) Організаційні заходи, - особливо в умовах цифровізації роботи, - для того, щоб не призначалися справи на такі періоди, не є надскладними. Але цим ніхто, очевидно, не займається, бо випадки такі трапляються досить часто. Ну, або суддя йде у відпустку «раптово», попри вже призначені справи. Якщо це не пов’язано із перебуванням на лікарняному, то така поведінка – це неповага до учасників процесу, щонайменше.

Буквально зараз у одній справі, яку веду, сталася ситуація, коли один з суддів у колегії вирішив отаким чином піти у відпустку. Треба віддати належне апарату суду, - зателефонували, попередили, що їхати до суду не треба, повідомили нову дату. От тільки на цю нову дату, як з’ясувалося, ті ж таки працівники суду забули направити повістку викликаному у судове засідання експерту (допитати якого було постановлено раніше). Що потягло нове відкладення, тепер уже із явкою усіх учасників процесу у судове засідання.

Очевидно, що запобігти таким ситуаціям, - а їх дуже багато! – можна суто організаційним шляхом, зокрема, завчасного планування дат судових засідань з урахуванням таких процесів, як відпустки, навчання суддів, тощо.

Накладки з іншими справами в учасників процесу. Це, звісно, прокляття адвокатської професії, коли виявляється, що судові засідання у кількох справах, які веде адвокат (або, наприклад, представник підприємства), призначені на одну дату та майже один і той самий час, і перебувати у обох судових засіданнях одночасно фізично неможливо. Звісно, якусь з цих справ доводиться переносити. Раніше це досить часто спричиняло конфлікти із суддями, але після появи рішення ЄСПЛ у справі «Бартая проти Грузії» ситуація покращилася. Проте відкладення судових засідань через це залишається досить розповсюдженим явищем (і викликає невдоволення в учасників процесу, які не є юристами, не розуміють проблеми та щиро переконані, що «адвокат затягує розгляд справи», та не бажають розуміти неможливість адвоката розірватися між кількома судами одночасно).

Чи можна викорінити цю проблему? У абсолютній більшості випадків (не враховуючи «раптових» та термінових слідчих дій або розгляду питань слідчими суддями) – можна. Але для цього потрібні певні, не дуже складні, заходи з боку як адвокатів (а також прокурорів та представників підприємств), так і судів.

Почнемо з адвокатів. Та з того, що деяким колегам варто припинити практику прийняття доручень у вже призначених справах, коли відомо, що даний час у адвоката вже зайнятий, у розрахунку, що «якось розрулиться». На жаль, такі випадки трапляються.

Але можна й істотно зменшити кількість випадків «накладок» з іншими справами.

Наприклад, як роблю я, коли подаю клопотання про відкладення справи (або через накладку, яка вже виникла, або з інших причин, наприклад, через хворобу клієнта): у самому клопотанні, по-перше, прошу узгодити дату наступного засідання телефоном, по-друге, навожу перелік дат, на які, через зайнятість у інших справах, прошу не призначати справу станом на день подання клопотання (у залежності від зайнятого часу, іноді прошу не призначати на той чи інший день у першій чи другій половині дня). Як правило, судді такі прохання задовольняють (їм зайві відкладення теж непотрібні, тим більше, якщо адвокат попередив, що той чи інший день зайнятий).

В принципі, таку практику можна розповсюдити й на інші випадки. Припустимо, подано позов, дочекалися відкриття провадження та сплинення строків на подання відзиву, тощо. Розуміємо, що суд буде зараз призначати розгляд справи. Можна подати окреме клопотання щодо непризначення справи на певні дати. Якщо це зроблять представники обох сторін, то ризик відкладення розгляду через чиюсь неявку з причини зайнятості у іншому процесі зведеться до мінімуму.

З боку суду, по-перше, треба припинити сприймати такі прохання адвокатів як «зухвалість», що, на жаль, залишилося у деяких суддів. По-друге, особливо, якщо таких клопотань, як описано вище, не надійшло, - секретареві чи помічнику краще не полінуватися та зв’язатися зі сторонами чи їх представниками, щоб узгодити дату та час засідання. Навіть, якщо клопотання надійшли, це також не буде зайвим, оскільки від часу його подання до часу, коли вирішується питання призначення справи, перелік зайнятих дат у представника може змінитися (надійшли повістки у інших справах, наприклад).

На жаль, ще є судді, які вважають, що «підлаштовуватися під графік адвоката» - це нижче їхньої гідності. Деякі кажуть, що «підлаштовуватися не будуть», вголос, та навіть при визначенні наступної дати безпосередньо у судовому засіданні буквально «викручують руки». Чому так відбувається (і чому про це майже не кажуть прокурорам)? Через явище, про яке я писав тут. Але до чого це призводить? Лише до відкладення і, таким чином, затягування справ. А адвокат, зі свого боку, у такому випадку змушений обирати, яку зі справ просити відкласти (і як вважає читач, справу у якого судді він обере, якщо це не суперечить інтересам клієнтів?). І так, не треба думати, що «адвокати набирають багато справ»: навіть, якщо адвокат буде працювати усього лише у двох справах, за «законом підлості» (а ми, спеціалісти з законів, знаємо, що це єдиний закон, що працює завжди) призначені у них дати співпадуть… Але головне у тому, що, якщо судді будуть займати таку позицію, то, так чи інакше, це призведе до затягування розгляду справ загалом. Ті заходи, про які йдеться вище, зовсім нескладно зробити стандартом роботи і для адвокатів, і для суддів.

Зараз є судді, які при розгляді тієї чи іншої справи створюють групу у месенджері для вирішення таких організаційних питань. Вважаю, що це корисна практика, яка економить купу часу усім учасникам процесу.

При цьому заходи, про які йдеться, не коштують, по суті, нічого, носять суто організаційний характер, причому з обох сторін, а часу і судам, і адвокатам можуть зекономити багато.

Відкладення розгляду кримінальних справ через неявку прокурора. На жаль, дуже розповсюджена ситуація. Причому характеризується вона тим, що до справи буває долучена постанова про утворення групи прокурорів, у якій вказано з десяток людей, а то й більше. А у судове засідання ніхто не приходить. З’являється обвинувачений з захисником, з’являються потерпілі, але через відсутність прокурора розгляд справи неможливий.

Тут моє глибоке переконання, що єдиний дієвий (враховуючи болісну реакцію прокурорів на будь-яке виправдання чи закриття кримінального провадження) захід боротьби – це легалізація «прецеденту Кернеса»: неявка (хоча б повторна) прокурора має розцінюватися як фактична відмова від обвинувачення із відповідними процесуальними наслідками. Впровадження такої практики однозначно призведе до пошуків з боку прокуратур будь-яких можливостей забезпечення явки до суду. При цьому ситуації, коли прокурор прийшов у судове засідання та заявив про неготовність та потребу у ознайомленні з матеріалами справи також мають розцінюватися, щонайменше, як зловживання правом. (Це ж саме стосується і адвокатів, за винятком випадків, коли вони лише вступили у справу, або були обмежені у ознайомленні з матеріалами раніше.) При цьому з прокурором доцільно так само погоджувати дату судового засідання, як це описано вище.

Необхідність вирішення клопотань у окремому судовому засіданні. Це, звісно, не стосується кримінальних справ. Але у цивільних, господарських та адміністративних, особливо з урахуванням системи «Електронний суд», потрібно, - і тут вже необхідні законодавчі зміни, - впровадити вирішення процесуальних клопотань без судового засідання. Якщо надходить відповідне клопотання, яке стосується саме процесуальних питань, і не потребує якогось саме усного обговорення, суд повинен мати можливість запропонувати сторонам висловити своє ставлення до клопотання у письмовій формі, і таким же чином ухвалити рішення з цього приводу. Принаймні, у «типових» ситуаціях (наприклад: розглядається справа про відшкодування шкоди від ДТП, від відповідача надійшло клопотання про призначення автотоварознавчої експертизи, іншим учасникам пропонується висловити своє ставлення, - згоду або незгоду з клопотанням, прохання поставити додаткові питання, тощо, після чого суд ухвалює рішення без судового засідання, яке проводиться вже після отримання висновку експертизи).

Ще раз наголошу, у кримінальних справах такий підхід неприйнятний, як і у тих, що потребує оцінки психологічних аспектів (наприклад, про визначення місця проживання дитини).

Справи про адміністративні правопорушення. Це окрема тема, оскільки деякі судді їх досі сприймають, як «дрібні», із відповідними наслідками для розгляду. Хоча санкції за деякими статтями КпАП України співставні із санкціями за КК, а у випадках спорів про винуватість, преюдиційне значення цих справ таке ж саме, як і кримінальних (розповсюджена ситуація у справах про ДТП).

Взагалі, тема це велика і болісна. На моє переконання, КпАП потрібен повністю новий, причому передусім у частині процесу, адекватного (у тому числі й стосовно можливостей захисту) значенню цих справ для їх учасників; але якраз цим ніхто не займається, на відміну від «реформування» інших, цілком працюючих, процесуальних кодексів. (Причина, на мій погляд, полягає у великій зручності такого становища як для поліції, так і інших органів, уповноважених складати адміністративні протоколи та/або виносити постанови, але ми зараз про інше.)

Так от, багато суддів призначають ці справи «потоком», так і розглядають. А якщо «раптом» у якійсь з них виникає спір про винуватість, то це тягне її відкладення для більш ретельного розгляду.

Тут, знов-таки, є можливості для зменшення проблеми у роботі як суддів, так і адвокатів. Суди не повинні призначати ці справи таким чином, щоб не залишалося часу на нормальний розгляд. Натомість, адвокат, що веде справу, у якій виник такий спір про винуватість, на мою думку, з метою як економії часу, так і досягнення результату, має подати письмові клопотання та/або пояснення з цього приводу. З тим, щоб суддя, по-перше, вже до початку розгляду мав уявлення про позицію захисту. По-друге, міг планувати час розгляду справи, завчасно викликати потерпілого, вказаних у матеріалах справи чи у клопотанні свідків, тощо. Усе це зменшить кількість потрібних судових засідань та час розгляду справи.

І це теж елементарні організаційні питання роботи як адвокатів, так і суддів, які не потребують якогось фінансування чи законодавчих змін (за винятком питання про вирішення клопотань поза судовим засіданням).

Зриви засідань через причини, викликані обставинами воєнного часу. Основних причин дві: це повітряні тривоги та відключення електроенергії. Обидві відрізняються тим, що при визначенні дати судового засідання їх неможливо передбачити.

Щодо тривог, очевидно, має бути вироблений протокол роботи судів, у залежності від причин тривоги та розташування самого суду (наявності поруч об’єктів, які є потенційними цілями, висотності будівлі суду, тощо; думаю, колеги, які ведуть справи у судах Києва та прилеглих населених пунктів, розуміють, про які приклади йде мова, писати про це назагал зі зрозумілих причин не буду).

Щодо відключень електрики: тут треба розуміти, що прагнення до цифровізації зробило усю судову систему вкрай вразливою у цьому плані, оскільки при відключеннях неможливо повноцінно забезпечити роботу комп’ютерів у більшості судів; використання побутових генераторів повністю проблему не вирішує. З доступом до Інтернету також бувають проблеми. На моє глибоке переконання, нагальною є необхідність закріплення у законі можливості фіксування у таких випадках судового процесу у письмовій (паперовій) формі, у вигляді протоколу. Не ідеальне рішення, але точно краще, ніж повний параліч роботи судів при тривалих відключеннях, та відкладення справ кожного разу на місяці (без гарантії, що наступного разу ситуація не повториться).

Мобілізація адвокатів. (Щодо прокурорів – проблема не стоїть.) Стосується, переважно, кримінальних справ, і стоїть проблема гостро.

Якось минулого року став я свідком розмови у коридорі суду. До виходу прямували, очевидно, потерпілий з представником, у кримінальній справі, у якій мобілізували адвоката захисту. Природно, обвинувачений попросив справу відкласти, щоб укласти угоду з іншим адвокатом. Потерпілий питав, на скільки затягнеться розгляд. Представник йому пояснював, що новому адвокату потрібно буде ознайомитися з матеріалами справи, - без цього вести захист неможливо. Звичайна швидкість ознайомлення – один том справи на день. Справа містить п’ятсот томів (очевидно, якась «економічна»). От і рахуйте. Тобто, виникає ситуація, коли проблеми, що виникли у сторони захисту, так само негативно впливають і на права потерпілих.

П’ятсот томів кримінальної справи – скоріше, виняток, таких справ небагато. Відкладення справ на тривалий термін через необхідність пошуку нового адвоката замість мобілізованого, - явище досить часте. Особливо, якщо мова про адвоката вузької спеціалізації. Погіршується ситуація ще й тим, що, внаслідок того, яким чином у нас часто мобілізація відбувається, попередній адвокат не має можливості ані документи з досьє клієнту чи наступнику передати, ані лінію захисту з наступником узгодити. (І це ми ще не говоримо про можливості застосування мобілізаційних процедур не за прямим призначенням, а щоб «вибити» «незручного» адвоката зі справи…)

Моє переконання, що у ситуації, що склалася в Україні, одним з найважливіших завдань НААУ було б пояснити владі та роз’яснити суспільству (включно з прихильниками радикальних мобілізаційних ідей), що адвокатура – це не «якісь там захисники дріб’язкових приватних інтересів, як тільки заважають» (розповсюджене сприйняття серед цих категорій осіб), а такий самий конституційний інститут системи правосуддя, як і прокуратура та, власне, суд. І питання не про «небажання служити», а про перебування адвокатури у такому ж самому становищі, як і інші елементи системи правосуддя, та гарантій від тиску через мобілізаційні процедури. У тому числі гарантій і для потенційного захисту тих, кому має бути адресовано таке роз’яснення. (Взагалі іноді дивно спостерігати, як люди, чия діяльність, скажімо так, пов’язана із підвищеним ризиком кримінального переслідування та інших правових проблем, своїм ставленням до самого інституту адвокатури буквально плюють у колодязь…)

Це питання потребує саме законодавчого вирішення.

Система судів. Тут також потрібні зміни на законодавчому рівні. Можливо, створення мирових судів, які б розглядали ті ж самі справи про адміністративні правопорушення та малозначні, - тільки реально малозначні, а не ті, які віднесені до таких у контексті касаційних фільтрів, - цивільні справи. Бо, вибачте, коли справа про розмір комунальних платежів займає у суду, у того ж самого судді, у кілька разів більше часу, ніж, наприклад, про відшкодування шкоди від ДТП на кілька мільйонів гривень, - це ненормальна ситуація. Більшість сімейних справ (якщо тільки мова не йде про поділ майна на великі суми) також можна віднести до юрисдикції таких мирових судів.

Ніколи не забуду одну ситуацію, яка, щоправда, сталася досить давно, ще до виникнення нинішніх проблем з тривалістю судового розгляду, але є досить симптоматичною. Причому у кількох одразу аспектах організації роботи судів, про які мовиться у цій статті. Приходимо з клієнтом на призначений час, - зранку, - у судове засідання. Справа про відшкодування шкоди внаслідок ДТП. Клієнт – відповідач. Сума – велика, позивач залишився без майже нового авто (тотал). Відповідач позов не визнає, оскільки вважає, що він відповідач неналежний. Коротше кажучи, справа, по-перше, важлива для сторін, а по-друге, юридично досить складна та дещо нестандартна. Отже, приходимо і ми, і позивач з представником, а нам кажуть, що потрібно чекати, бо «судді на нараді». Ну, у цьому нічого незвичайного немає. За годину з’являється суддя та повідомляє, що через нараду усі справи розглянути не встигне. І саме нашу справу знімає з розгляду та відкладає, «бо у неї аліментна справа, а вони пріоритетні». У цьому випадку для клієнта це значення не мало (він, нагадаю, був відповідачем; до речі, таки неналежним, у підсумку, вже пізніше, суд у позові до нього відмовив). Але сама ситуація, коли судова система відкидає справу про відшкодування шкоди на велику суму, більше того – шкоди, заподіяної фактичним знищенням автомобіля (а на автомобіль, як правило, у його власника зав’язано весь звичний спосіб життя, і у багатьох у нашій країні це найдорожчий об’єкт у власності) заради справи про, з великою ймовірністю, копійчані аліменти… Щось у такій системі побудовано не дуже правильно. А у нинішній ситуації, з тими самими проблемами зі строками розгляду справ, цей дисбаланс ще зріс.

Що не спрацює.

Не спрацює створення якихось інших органів замість судів, передача фактичного правосуддя поліції та іншим органам слідства, і тому подібне. Це буде фактично означати відродження практики сталінських «трійок», а судам доведеться мати справу з наслідками так чи інакше. До речі, якщо зараз ті ж таки постанови поліції у справах про порушення ПДР мало хто оскаржує у судовому порядку (штрафи маленькі, більшості простіше заплатити, ніж витрачати час та платити судовий збір), то у випадку підвищення штрафі або введення штрафних балів (з перспективою позбавлення права керування) у водіїв з’явиться стимул для оскарження постанов поліції. А оскільки справи це масові, то і так критичне навантаження на суди може зрости дуже істотно, з усіма наслідками, що з цього випливають, аж до колапсу системи. Це ще одна причина для створення мирових судів. Але це мають бути, повторюся, не «трійки», а органи у межах незалежної судової системи.

Не спрацює обов’язкове досудове врегулювання спорів, схиляння або зобов’язання звертатися до медіаторів, і т.ін. Не спрацює через менталітет нашого населення. У нас навіть «європротокол» при оформленні ДТП майже не працює. Вдумайтеся: за можливості уникнути складання адмінпротоколу за статтею, яка передбачає позбавлення права керування, - люди цією можливістю не користуються, та викликають поліцію для оформлення. Здавалося б, чому?

А тому (принаймні, це одна з основних причин), що для «європротоколу» потрібна згода учасників щодо обставин ДТП. А у нас такої згоди майже ніколи немає, бо кожен вважає себе правим. Навіть у досить зрозумілих, з точки зору ПДР, ситуаціях. Аналогічним чином вкрай рідко застосовується й інститут примирення за ч.1 ст.286 КК України, хоча здавалося б, - це спосіб уникнути кримінальної відповідальності…

І це стосується не лише справ про ДТП, а й більшості різноманітних спорів. Тому медіація та усі альтернативні способи їх вирішення – залишаються та, хочеться комусь чи ні, будуть залишатися нішовими та екзотичними рішеннями, незастосовними до абсолютної більшості справ.

Те, про що йшлося вище, - це заходи свого роду екстреної допомоги, які частково залежать від учасників процесу, частково – від суддів, частково – від законодавця, але спрямовані на виправлення симптомів тієї ситуації, у якій опинилася українська судова система. Саме екстреного виправлення, щоб відновити реальний доступ людей до правосуддя, який у нинішній ситуації зі строками розгляду справ залишається великою мірою умовним.

А от про те, що робити з цим глобально та на перспективу, та чому, власне, ми у такій ситуації опинилися (бо без розуміння, чому це сталося, не можна визначитися, як ситуацію виправляти), - поговоримо у окремій статті, або, якщо хочете, другій частині цього матеріалу.

Автор статті: Володарский Вадим Леонидович