ЧОМУ У НАС ТАК МАЛО ВИПРАВДУВАЛЬНИХ ВИРОКІВ?

Прочитавши статтю "Страсбурзький діагноз ЄСПЛ Україні: що насправді означають 160 рішень із порушеннями Конвенції", у якій, серед іншого, йдеться про причини системних проблем із порушенням вимог Конвенції в Україні, вирішив навести свій текст стосовно малої кількості виправдувальних вироків в Україні та вкорінених особливостей взаємовідносин громадянина та держави. Цей текст написаний досить давно та є розділом моєй книги, прочитати яку (безкоштовно) можно за посиланням, але з того часу ці обставини не лише не змінилися, а ситуація навіть поглибилася та розповсюдилася на ряд сфер, які виникли або вийшли на перший план у зв'язку із повномасштабною війною. Хоча, як видно з тексту, причини такої ситуації закладалися не одну сотню років. Отже, вашій увазі - заключний розділ моєї книги, який можна читати й окремо.

Чому в нас так мало виправдувальних вироків? (Замість заключення.)

Завершуючи цю збірку, поговоримо серйозно.

Усе ж таки, чому? З радянських часів частка виправдувальних вироків у нас мігрує між долями відсотка та ліченими відсотками у загальній кількості розглянутих судами кримінальних справ. У порівнянні із західними країнами, де таких до третини, - різниця вражаюча.

Можливо, якість нашого досудового слідства вища, й слідчі просто не спрямовують до судів справи щодо невинуватих людей? Можливо, у нашій поліції людей не б’ють, змушуючи зізнатися? Можливо, наші слідчі не «роблять винуватим» того, кого «потрібно», у справах про ДТП, або про бійку, коли незрозуміло з самого початку, хто був нападником, а хто захищався? Можливо, в нас немає кримінальних проваджень «для показника»? Можливо, немає просто помилок слідчих, свідків, які додумали те, що бачили, невірних висновків експертиз..?

Будь-який практикуючий юрист висміє такі припущення. Усе перелічене – є, та, нажаль, у чималій кількості. Звичайно, є й дійсно винуваті люди, чиї справи спрямовуються до суду. Але ж…

Завдання суду, передусім, - бути «фільтром», який відділяє справедливі обвинувачення від необґрунтованих. І вже потім, вже після цього, як другий етап, - визначатися із покаранням для винуватих. Наші суди, як показує практика, другу функцію більш-менш виконують, а от першу – не дуже. Виправдувальний вирок досі сприймається як щось незвичайне у самому суді, а у прокуратурі та у органах слідства – взагалі як надзвичайна подія.

Коли приймали нині діючу редакцію КПК, то була мета, у тому числі, й виправити цю ситуацію. Припускали, що кількість виправдувальних вироків зросте. Для цього не лише розширили можливості для захисту, встановили чіткий перелік (але не виключний) підстав недопустимості доказів, але й прибрали можливість для суду направити справу на додаткове розслідування. Не секрет, що до цього суди часто, бачачи те, що доказів для засудження бракує, повертали справу слідчим: або шукайте нові докази, або закривайте справу! Багато таких справ і «гинула» при додатковому слідстві. Тепер таку можливість прибрали. Логіка, дійсно, була правова: якщо обвинувачення звернулося до суду, а доказів бракує, - людину треба виправдовувати, а не «давати прокурору другий шанс»!

Це було зроблено правильно. Але на практиці до радикального збільшення кількості виправдань не призвело. Здавалося б, чому?

Є таке російське прислів’я: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить». Це – якраз наш випадок. Забули про психологію. Про дещо, закладене вже до підсвідомості. А ще, здається, ті, хто плекав такі ідеї при розробці нового КПК, були добрими юристами, але досить давно самі не вели справ у судах. Бо якби вели, то точно б не забували про одне…

Кожен адвокат може пригадати такі ситуації з власної практики. Ти ведеш захист у справі, у якій доказів вини твого підзахисного немає, або усе є досить сумнівним, і засуджувати людину не можна. Та здається, що суддя розуміє це. Суддя, дійсно, намагається розібратися у суті. Суддя ставить правильні питання, задовольняє клопотання захисту про здобуття доказів, про призначення експертиз. І по тому, які саме питання він ставить, як веде процес, ти розумієш: він сам сумнівається у винності твого підзахисного. І, здається, от-от таки виправдає… Але – суддя оголошує вирок: визнати винним. Хоча покарання призначає таке, яке б людину мінімально утискало: якийсь незначний штраф, чи покарання із відстрочкою, із мінімальними обмеженнями, й усім зрозуміло, що реально відбувати позбавлення волі людина у підсумку не буде. А ти дивишся у вічі судді – і бачиш там вираз: ну, це усе, що я, суддя, можу для вас та вашого клієнта зробити, розуміючи, що доказів його вини немає!

Усе, що може зробити? Але чому ж тоді, дійсно, не винести виправдувальний вирок? Чому ж це слово: «виправдати» - стає, таке враження, багатьом суддя поперек горла?!

На моє переконання, вироблене багатьма роками практики, проблема тут не стільки правова, як така, що лежить на межі психології та специфіки нашого суспільства.

Зайдемо здалеку. Якщо ми візьмемо жителя західної країни, - американця чи німця, - то для нього повідомити поліцію про правопорушення, вчинене його ж сусідом, буде у більшості випадків нормальним вчинком. Він не буде себе у чомусь звинувачувати. Й оточуючі такий вчинок сприймуть нормально. Якщо, звісно, мова не йде про якесь кримінальне середовище.

А що в нас? Бути «стукачем» - ганьба. (Та й «блатна романтика» проникла у маси, багато людей вживають слова, що походять з відповідного жаргону, тощо. Причому більшість цих людей не мають жодного стосунку до кримінального світу.) Й це не лише в Україні. Це – розповсюджене явище у країнах навіть не колишнього СРСР, а колишньої російської імперії. Так, ця ситуація склалася задовго до більшовиків, хоча вони її й поглибили.

Справа у самій побудові суспільства. Якщо ми візьмемо Німеччину чи США, то побачимо, що державу там здебільшого сприймають, як партнера. Поліцію – не лише як каральний орган, але й як потенційних помічників у певних ситуаціях.

В нас – не так. В нас історично склалося, що громадянин та держава знаходяться ніби по різні боки якщо не лінії фронту, то, принаймні, барикад. Дуже добре це показано у творі Михайла Жванецького, який так і називається: «Государство и народ». Звичайно, у характерній для автора сатиричній формі.

Що найважливіше, таке сприйняття характерне для самих людей. Як «звичайних» громадян, які сприймають державу як щось, створене для їх пригнічення, ущемлення їх свобод та відняття грошей (і справа не лише у податках), а тих, хто на державу працює, - як потенційних чи реальних супротивників у потенційному чи реальному протистоянні. Самі ж ті, хто працює на державу сприймають себе, як таку собі якщо не касту, то групу людей, яка виконує завдання … з протистояння тим, хто виступає проти інтересів цієї держави. А це, по суті, означає, з їхньої точки зору, - чи не усього іншого населення…

Як одні, так і інші, у більшості своїй, не сформулюють цю думку відкрито та явно. Але вона «закладена» на рівні підсвідомості, та «успадкована» від минулих поколінь.

Цікавий психологічний момент: якщо людина «змінює сторону» - вона змінює й «самопозиціонування», але не саме усвідомлення цього розмежування, цього конфлікту інтересів, цього розділу, - причому ділять не люди, ділять життя… Подивіться на тих, хто прийшов працювати у новостворену патрульну поліцію, хоча до того у правоохоронних органах не служив, багато цих людей мали цивільні професії. Але зараз – вони сприймають звичайних громадян, як потенційних чи реальних супротивників (особливо – водіїв, але це окрема тема; я думаю написати окрему збірку історій з практики, пов’язаних із автомобільною тематикою…). Подивіться на колишніх слідчих та прокурорів, які стали адвокатами. Подивіться на колишніх співробітників податкової інспекції, які прийшли працювати бухгалтерами на підприємства (та й зворотні приклади теж є)... Багато з них клянуть тих, із ким були на одній стороні іще вчора. Але самого факту існування цих двох сторін, та протистояння між ними, що то тліє, то розгоряється, не заперечують ані одні, ані інші.

І так, не хотілося б у цій книзі про політику. Але людина, яка зараз є керівником правоохоронних органів, а ще кілька років тому, під час подій на Майдані, писала: «Мусора – не люди!» - теж є прикладом саме такого підходу. Яким просякнуте усе наше суспільство, зверху донизу. На превеликий жаль. Але зробити щось із цим навряд чи можливо. Особливо, враховуючи те, що створив таку ситуацію з самого початку аж ніяк не простий, «цивільний», народ. Походить вона саме від держави, від чи не усіх держав, які коли-небудь існували на території колишньої Російської Імперії. Звичайно, СРСР це теж стосується, але він лише «успадкував» та розвинув цю тенденцію.

А що судді? Судді – теж люди. На них теж розповсюджуються закони психології. Як і усі, вони можуть навіть не усвідомлювати деяких речей, які відклалися у їхній же підсвідомості.

Судова влада – це одна з гілок державної влади. А отже, судді – ідентифікують себе, можливо, навіть підсвідомо, як ті, хто працюють на державу. Й свою суддівську винагороду вони отримують теж від держави.

Й саме тому багатьом з них стає поперек горла це слово: «виправдати». Бо що означає – виправдати? Це означає: формально визнати неправоту держави по відношенню до «простого» громадянина!

От якраз це багатьом важко суто психологічно. Й вони усіляко уникають цього. Якраз, щоб цього не робити, й використовувалася раніше можливість направити справу на додаткове розслідування. Ви там щось не довели – от самі, якщо довести не зможете, справу й закривайте, але неправота держави не буде офіційно затверджена моїм, судді, рішенням! Зараз таку можливість в суддів відібрали…

Ось тому багато справ закриваються за амністією, або у них призначається таке, що не псує людині життя, покарання, - але робиться усе, щоб формально обвинуваченого не виправдати. (Хоча для багатьох сам факт судимості – вже створює проблему.)

Ось тому й доводиться адвокатам та обвинуваченим бачити цей погляд судді: «Ну, це усе, що я можу для вас зробити!»…

Саме тому, до речі, коли виправдувальні вироки усе ж виносяться, прокуратура часто-густо оскаржує їх до останнього, навіть, коли правота сторони захисту очевидна. Саме тому за мою більш ніж двадцятирічну практику бачив єдиний випадок, коли прокурор хоча б за одним епізодом відмовився від обвинувачення, - підсвідомо вони вважають будь-які дії на користь обвинуваченого такими, що проти інтересів їх служби, та кінець кінцем, проти інтересів держави, яку, вважають вони, захищають…

Й це – не наслідок недоліків законодавства. Навіть далеко не завжди це наслідок непрофесійності суддів. А найгірше, що далеко не завжди вони самі усвідомлюють це. Якби усвідомлювали, що впливає на їхні рішення, - можливо, ситуація б змінилася.

Найгірше те, що насправді не лише громадянам, але й державі усе це на користь не йде. Відсутність об’єктивності та справедливості, відсутність інстанції, яка б реально виправляла помилки слідства, знижує не лише довіру до держави, але й міцність самого державного механізму. Чого, на жаль, не усвідомлюють не лише багато прокурорів та суддів, але й законодавців.

Що із цим робити? Очевидно, що просто змін законів недостатньо. Бо рішення ухвалюють люди. Люди у мантіях. І треба, щоб, принаймні, вони усвідомили проблему із самими собою. Треба говорити про це не лише у юридичній спільноті, але й широко – у суспільстві. Гадаю, розпочати її повинні, передусім, саме адвокати, які стикаються із усім цим найтісніше… І цей розділ – спроба такої розмови.

Автор статті: Володарский Вадим Леонидович