Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.03.2021 року у справі №522/4245/20

Постанова

Іменем України

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 522/4245/20

провадження № 61-3120в21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

заявники: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Сєвєрової Є.

С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та просили:

- встановити факт прибуття в Україну на постійне проживання осіб без громадянства ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 до набрання чинності Законом України "Про імміграцію", 07 серпня 2001 року та, зокрема проживання на території України на законних підставах з 10 лютого 1995 року до 07 серпня 2001 року;

- встановити факт наявності в паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року ОСОБА_2, серії НОМЕР_1, виданого 15 жовтня 1986 року, та в паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року ОСОБА_1, серії НОМЕР_2, виданого 26 травня 1980 року, відміток про постійну прописку на території України, вчинених Малиновським РВВС у місті Одесі (дата 10 лютого 1995 року) та Суворовським РВВС у місті Одесі (дата 26 квітня 1996 року);

- встановити факт наявності в осіб без громадянства ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року законних джерел існування в Україні.

Свої вимоги обґрунтували тим, що вони є особами без громадянства, з 1995 року проживають на території України та мають намір отримати громадянство України в установленому законом порядку.

З цією метою вони неодноразово зверталися до органів державної міграційної служби. У відповідь на їх звернення Державна міграційна служба України та Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області повідомили їх про необхідність пред'явити докази законності дозволу на імміграцію, а саме законності джерел існування станом на 1995 рік та фактів, що підтверджують місце їх реєстрації в місті Одесі.

Отримати документи, що підтверджують вищевказані факти, у позасудовому порядку вони не можуть у зв'язку із спливом терміну їх зберігання у відповідних органах державної влади, що стало підставою для звернення з цією заявою до суду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 26 травня 2020 року заяву задоволено.

Встановлено факт прибуття в Україну на постійне проживання осіб без громадянства ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 до набрання чинності Законом України "Про імміграцію" 07 серпня 2001 року та їх проживання на території України на законних підставах з 10 лютого 1995 року до 07 серпня 2001 року (набрання чинності Законом України "Про імміграцію").

Встановлено факт наявності в паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року ОСОБА_2, серії НОМЕР_1, виданого 15 жовтня 1986 року відділом внутрішніх справ Металургійного райвиконкому міста Темірта у Карагандинської області (Казахська РСР) відмітки про постійну прописку на території України, вчиненої Малиновським РВВС у місті Одесі 10 лютого 1995 року та відмітки про постійну прописку на території України, вчиненої Суворовським РВВС у місті Одесі 26 квітня 1996 року.

Встановлено факт наявності в паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року ОСОБА_1, серії НОМЕР_2, виданого 26 травня 1980 року Восточним відділенням Відділу внутрішніх справ Теміртауського міськвиконкому Карагандинської області (Казахська РСР) відмітки про постійну прописку на території України, вчиненої Малиновським РВВС у місті Одесі 10 лютого 1995 року та відмітки про постійну прописку на території України, вчиненої Суворовським РВВС у місті Одесі 26 квітня 1996 року.

Встановлено факт наявності в осіб без громадянства ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 - у період з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року законних джерел існування в Україні, зокрема у вигляді: власних фінансових заощаджень; фінансової допомоги від членів сім'ї; соціальних виплат та допомоги держави на утримання малолітніх дітей; заробітної плати та прибутків від підприємницької діяльності й приватної власності.

Суд першої інстанції виходив з того, що факт прописки та постійного проживання заявників у період з січня 1995 року по червень 2001 року на законних підставах у місті Одесі, а також факт наявності в них законних джерел для існування в Україні в зазначений період підтверджений достовірними та достатніми доказами, від встановлення цих фактів залежить вирішення питання про прийняття заявників до громадянства України, у зв'язку з чим вважав наявними підстави для задоволення заяви.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині встановлення факту наявності в осіб без громадянства ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 - у період з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року законних джерел існування в Україні, зокрема у вигляді: власних фінансових заощаджень; фінансової допомоги від членів сім'ї; соціальних виплат та допомоги держави на утримання малолітніх дітей; заробітної плати та прибутків від підприємницької діяльності й приватної власності.

Заяву ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 про встановлення факту наявності в період з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року законних джерел існування в Україні залишено без розгляду.

У решті рішення залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановлення факту прибуття та постійного проживання заявників на території України протягом п'яти років є необхідним для отримання громадянства, а тому правильним є висновок суду про наявність підстав для його встановлення.

Разом з тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту наявності в заявників законних джерел для існування та залишаючи заяву в цій частині без розгляду, апеляційний суд зазначив, що питання наявності законних джерел існування піддано сумніву Державною міграційною службою України, що стало підставою для відмови в порушенні клопотання про прийняття до громадянства, а отже існує спір щодо законності такої відмови, який не може бути вирішений в порядку окремого провадження.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

25 лютого 2021 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надіслали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просять скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року в частині вирішених вимог про встановлення факту наявності в них законних джерел існування й залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення цих вимог.

Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року в справі № 363/2981/16, від 21 березня 2018 року в справі № 417/3852/17, від 21 березня 2018 року в справі № 428/12368/16, від 12 квітня 2018 року в справі № 243/7029/17, від 30 травня 2018 року в справі № 761/16799/15-ц, від 06 червня 2018 року в справі № 428/13977/16, від 12 грудня 2018 року в справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року в справі № 757/31606/15-ц, від 23 січня 2019 року в справі № 536/1039/17, від 27 червня 2019 року в справі № 554/5684/17, від 26 вересня 2019 року в справі № 520/9927/18, від 19 лютого 2020 року в справі № 199/8389/18, від 08 квітня 2020 року в справі № 654/3462/17, від 15 квітня 2020 року в справі № 302/991/19, від 22 квітня 2020 року в справі № 200/14136/17, від 30 квітня 2020 року в справі № 133/2348/17, від 19 травня 2020 року в справі № 910/719/19, від 09 жовтня 2020 року в справі № 493/1988/18, від 05 листопада 2020 року в справі № 521/21665/18 та від 12 січня 2021 року в справі № 755/44631/19-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно встановив правову природу та характер правовідносин, не врахував, що ні Державна міграційна служба України, ні будь-який інший державний орган, юридична чи фізична особа не оспорювали наявності в них на момент в'їзду в Україну власних фінансових заощаджень, внаслідок чого дійшов безпідставного висновку про наявність спору між сторонами.

Постанова апеляційного суду в частині вирішених вимог заяви про встановлення факту прибуття в Україну на постійне проживання та факту наявності в паспортах громадян колишнього СРСР зразка 1974 року відміток про постійну прописку на території України заявниками не оскаржується, а тому в цій частині судом касаційної інстанції не переглядається.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

13 травня 2021 року справа № 522/4245/20 надійшла до Верховного Суду.

ГУ ДМС України в Одеській області надіслало відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення.

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_2 перебуває з 1992 року в шлюбі з ОСОБА_1.

У 1995 році заявники ОСОБА_1, ОСОБА_2 та їх син ОСОБА_3,1993 року народження, прибули на постійне проживання на територію України.

Згідно з паспортом громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року, серії НОМЕР_1, виданого 15 жовтня 1986 року ОСОБА_2 відділом внутрішніх справ Металургійного райвиконкому міста Теміртау Карагандинської області (Казахська РСР), ОСОБА_2 10 лютого 1995 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, а 26 квітня 1996 року за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року, серії НОМЕР_2, виданого 26 травня 1980 року ОСОБА_1 Восточним відділенням Відділу внутрішніх справ Теміртауського міськвиконкому Карагандинської області (Казахська РСР), ОСОБА_1 10 лютого 1995 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, а 26 квітня 1996 року за адресою: АДРЕСА_2.

06 липня 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2, як особам без громадянства, видано тимчасові посвідки на проживання в Україні серії НОМЕР_3 та НОМЕР_4.

08 вересня 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна № 9541, згідно з яким ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_3.

ОСОБА_1 у 1995-1996 роках працював приватним підприємцем на ринках міста Одеси та мав постійний заробіток, у 1997-1999 роках - черговим пульта охорони ВАТ "Шкіросировинний завод" міста Одеса, з січня 1999 року по лютий 2009 року - дияконом Другої Пересипської церкви Євангельських християн баптистів, а в подальшому - приватним підприємцем.

ОСОБА_2 в період з 1994 року до 2003 рік виконувала соціальну функцію по догляду за дітьми до досягнення ними шестирічного віку, з 1999 року працювала в Другій Пересипській церкві Євангельських християн баптистів, з 2003 року по 2014 рік - у приватній загальноосвітній школі "Райдуга" міста Одеси, у 2014-2018 роках - соціальним педагогом Другої Пересипської церкви Євангельських християн баптистів міста Одеси; до теперішнього часу працює вчителем приватної школи ОПНВК "Інтелект".

ОСОБА_3 в період 2000-2010 років був учнем Одеського навчально-виховного комплексу "Гімназія № 7", у 2015 році закінчив Одеський національний політехнічний університет. З 2015 року є приватним підприємцем.

Вищевказані обставини підтверджено, зокрема, трудовими книжками заявників, довідками з місця роботи, довідками закладів освіти.

07 листопада 2014 року ОСОБА_7 отримав посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_5, а 23 вересня 2015 року ОСОБА_2 отримала посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_6.

Заявники неодноразово подавали через територіальні органи Державної міграційної служби в Одеській області заяви про прийняття до громадянства України.

Листами Лиманського відділення ГУ ДМС України в Одеській області від 12 червня 2019 року та від 10 липня 2019 року заявників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлено, що справа за зверненням ОСОБА_3 про прийняття його до громадянства України повернута Державною міграційною службою України на доопрацювання; провадження за клопотанням ОСОБА_2 про набуття нею громадянства - припинено. 23 вересня 2019 року листом Лиманського РВ ГУ ДМСУ в Одеській області про прийняття такого ж рішення повідомлено ОСОБА_3.

Вказані рішення територіальним органом ДМС України обґрунтовані, зокрема, відсутністю в матеріалах справи інформації про підстави отримання дозволу на імміграцію в Україну заявників.

Листом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 20 січня 2020 року повідомлено представника заявників, що документування посвідками на постійне проживання у період з 30 березня 1994 року по 07 серпня 2001 року здійснювалося відповідно до Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", яким передбачалося, що іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, зокрема, якщо він має в Україні законне джерело існування. У зв'язку з тим, що звернення ОСОБА_2 з заявою про залишення на постійне місце проживання відбулося 17 травня 1995 року, управління не перевіряє на належність та допустимість надані нею докази на підтвердження законності джерел існування в період з 1998 року по 2019 рік.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 частини другої вказаної статті передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.

Таким чином, юридичні факти можуть бути встановленні лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина 4 статті 315 ЦПК України).

Тобто, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб'єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов'язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб'єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

При цьому процесуальний закон вимагає встановити наявність спору про право, а не припускати його можливість виникнення у майбутньому.

Звертаючись з цією заявою до суду, заявники зазначали, що встановлення фактів прибуття в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України "Про імміграцію", наявності в паспортах громадянина колишнього СРСР відміток про постійну прописку на території України, а також наявності в них законних джерел існування в Україні в період з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року необхідно їм для прийняття до громадянства України на підставі статті 9 Закону України "Про громадянство".

Статтею 9 Закону України "Про громадянство" передбачено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років;

4) отримання дозволу на імміграцію;

Ця умова не поширюється на осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України "Про імміграцію" (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні.

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6) наявність законних джерел існування.

Положення, передбачені пунктами 3, 4, 5, 6 частини 2 цієї статті, не поширюються на осіб, які отримали посвідку на тимчасове проживання на підставі частини 20 статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Залишаючи заяву в частині вимог про встановлення факту наявності в заявників законних джерел існування без розгляду, апеляційний суд виходив з того, що незважаючи на наявність довідок про постійне проживання від 07 листопада 2014 року та від 23 вересня 2015 року, що презюмує оцінку наявності законних джерел існування на час їх видачі, питання наявності законних джерел існування у заявників піддано сумніву Державною міграційною службою України, що стало підставою для відмови в порушенні клопотань заявників про прийняття їх до громадянства, а отже існує спір щодо законності такої відмови.

Проте такий висновок суду апеляційної інстанції не ґрунтується на положеннях норм закону, оскільки апеляційний суд не врахував, що підставою для відмови в порушенні клопотань про прийняття заявників до громадянства органи державної міграційної служби зазначали ненадання ними документів щодо законності джерел існування на момент отримання дозволу на імміграцію, при цьому заявники просили встановити факт наявності в них законних джерел існування в Україні в період з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року, а не станом на 2014-2015 роки.

З огляду на викладене, оскільки апеляційний суд не з'ясував обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не перевірив, чи існує реальний спір про право в частині встановлення факту наявності в заявників законних джерел існуванняв Україні в період з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року, передчасним є висновок апеляційного суду про залишення заяви в цій частині без розгляду.

Окрім цього колегія суддів звертає увагу, що вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 569/7589/17.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною 4 статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Враховуючи вищевикладене, постанова апеляційного суду в частині вирішення вимог про встановлення факту наявності законних джерел існування не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час якого суду належить урахувати вищевикладене, перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року в частині вирішених вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення факту наявності законних джерел існуванняв Україні в період з 10 лютого 1995 року по 07 серпня 2001 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю.

Тітов