Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.09.2019 року у справі №143/173/19

Постанова

Іменем України

22 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 143/173/19

провадження № 61-16088 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3;

представник ОСОБА_1, ОСОБА_3 - адвокат Царківський Олександр Юрійович;

відповідач - ОСОБА_4;

представник відповідача - адвокат Скалецький Олександр Олександрович;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 травня 2019 року у складі судді Марченко Л. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 липня 2019 року у складі колегії суддів: Міхасішина І. В., Матківської М.

В., Сопруна В. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що позивачі у справі є співвласниками квартири АДРЕСА_1, у якій також зареєстрований відповідач ОСОБА_4. Вказували, що ОСОБА_1 перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 01 липня 2017 року.

З квітня 2017 року відповідач змінив своє постійне місце проживання і проживає за іншою адресою. З того часу квартирою, в якій зареєстрований, не користується, обов'язків з утримання житла не виконує.

Добровільно знятися з реєстраційного обліку відповідач не бажає, а його реєстрація в спірному житловому приміщенні перешкоджає позивачам вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю, отримати субсидію.

Ураховуючи викладене, позивачі просили суд визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад один рік, комунальні послуги не оплачує.

Вказані обставини відповідачем не заперечувались. Відповідачем не доведено обставин щодо чинення позивачами перешкод у користуванні квартирою.

Доказів на підтвердження того, що відповідач витрачав особисті кошти на здійснення ремонту та добудов у спірній квартирі, суду не надано та відповідачем не доведено, що ці перебудови здійснювались у період спільного проживання з ОСОБА_1. Сам факт перебування у шлюбі не свідчить про створення спільного майна подружжя. Відповідачем не доведено, що внаслідок переобладнання квартири істотно збільшилась її вартість, в результаті чого вона могла бути визнана спільною сумісною власністю подружжя.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 травня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції і вказав, що під час розгляду справи відповідач не заперечував, що у спірній квартирі не проживає понад рік та витрат на її утримання не несе, пояснюючи це тим, що позивачі змінили замки від вхідних дверей, в результаті чого він не має доступу до квартири. Однак, сама по собі заміна замків вхідних дверей не є достатнім доказом чинення перешкод у користуванні житлом. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність відповідачем обставин непроживання у спірній квартирі з квітня 2017 року з підстав чинення позивачами перешкод у користуванні житлом, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин, а також доказів вжиття відповідачем заходів на усунення таких перешкод суду не надано.

Відповідачем не доведено, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя внаслідок здійснених за час шлюбу з ОСОБА_1 переобладнань та добудов.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції, з урахуванням вимог статті 137 ЦПК України, обсягу наданих послуг та часу, витраченого на їх виконання, складності справи, відсутності клопотань відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, дійшов обгрунтовано висновку про необхідність відшкодування відповідачем понесених витрат на правову допомогу у повному обсязі, розмір яких підтверджено належними доказами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2019 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26вересня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 143/173/19 із Погребищенського районного суду Вінницької області.

Зупинено виконання рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 травня 2019 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 16 липня 2019 року до закінчення їх перегляду у касаційному порядку.

У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що відсутність відповідача за місцем реєстрації понад один рік обумовлена чиненням позивачами перешкод у користуванні квартирою, оскільки позивачами змінено замки вхідних дверей, ключі від яких у відповідача відсутні, що перешкоджало йому користуватись спірним житлом.

Вказував, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи, яка розглядається в порядку цивільного судочинства, за його позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та стягнення витрат на будівництво, адже значні добудови до спірного житла були здійснені за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1, тому відповідно до вимог статті 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя, якими він має право користуватися.

Зазначав, що витрати, стягнуті на користь позивача ОСОБА_1 на правову допомогу в сумі 4 000 грн, є невиправданими, а наданий розрахунок є неналежним.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначили, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими. Підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, щоОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 є співвласниками квартири АДРЕСА_1, яка приватизована згідно з Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 24 березня 2006 року (а. с. 11).

Відповідно до домової книги для прописки (реєстрації) громадян у зазначеній квартирі, крім позивачів, зареєстрований відповідач ОСОБА_4 з 19 грудня 2006 року (а. с. 13-14,52).

12 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб, що підтверджується відміткою у паспорті ОСОБА_1 (а. с. 10).

Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1, виданого Погребищенським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області 01 липня 2017 року, шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 було розірвано 01 липня 2017 року, про що складено відповідний актовий запис № 7 (а. с. 12).

Згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов проживання від 07 лютого 2019 року, складеним комісією в складі депутата Погребищенської міської ради Прусак А. Г. та сусідів ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, який зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1, з квітня 2017 року за місцем реєстрації не проживає (а. с. 15).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 2 статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Законодавець роз'яснює, що до поважних причин можна віднести строкову службу в армії, навчання, роботу за кордоном, лікування, тривалі відрядження, тощо. Власник житла і член його сім'ї можуть домовитись про інші умови припинення права користування житлом.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина 2 статті 64 ЖК Української РСР).

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У відповідності до вимог статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 2 статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, обґрунтовано виходив із того, що відповідач без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад один рік, про що свідчить складений комісією у складі депутата Погребищенської міської ради Прусак А. Г. та сусідів акт від 07 лютого 2019 року.

Вказані обставини також підтвердили свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які також зазначили, що особистих речей відповідача у спірній квартирі немає.

Під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій відповідач не заперечував, що не проживає у спірній квартирі, оплату за житлово-комунальні послуги не здійснює однак, посилаючись на чинення позивачами перешкод у користуванні спірною кватирою, не надав належних доказів на підтвердження вказаних обставин, а отже не довів поважності причин свого непроживання у спірній квартирі.

Відповідачем не доведено, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя внаслідок здійснених за час шлюбу з ОСОБА_1 переобладнань та добудов.

Посилання у касаційній скарзі ОСОБА_4 на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи за його позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та стягнення витрат на будівництво, колегія суддів не приймає до уваги та звертає увагу на те, що провадження у вказаній справі закрито ухвалою Погребищенського районного суду Вінницької області від 25 червня 2020 року у зв'язку з прийняттям відмови ОСОБА_4 від позову.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009..). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним.

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

З урахуванням встановлених у цій справі обставин, суди дійшли правильного висновку про позивачі обґрунтували належним чином мету, яку вони переслідували, звернувшись до суду із позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, та довели співмірність його виселення відповідній меті, що виключає можливість порушення статті 8 Конвенції при розгляді цієї справи.

Крім того, звертаючись до суду з позовом, позивачі зазначали, що з квітня 2017 року ОСОБА_4 проживає у с. Іваньки Погребищенського району Вінницької області, що відповідачем не спростовано. Також відповідач не зазначав, що спірна квартира є єдиним його житлом.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору. Судами першої та апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про необґрунтованість розміру витрат на правову допомогу, який стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1, є безпідставними. Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача понесених позивачем ОСОБА_1 витрат на правову допомогу, розмір яких підтверджено належними доказами та відповідачем не спростовано.

Так, за змістом частин 1 , 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_4, відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2, виданого 13 квітня 1993 року, є постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи 2 категорії та на підставі пункту 10 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи, але не інших судових витрат, до яких відносяться витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин 1 -3 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На виконання вимог цієї норми адвокатом Царківським О. Ю. надано ордер серії ВН №086221 від 14 лютого 2019 року на представництво інтересів ОСОБА_1, розрахунок суми гонорару за надану правничу допомогу у цивільній справі від 02 травня 2019 року на суму 4 000 грн із зазначенням обсягу та вартості наданих послуг та квитанцію до прибуткового касового ордера від 02 травня 2019 року про сплату ОСОБА_1 4 000 грн (а. с. 8,55,56).

Згідно з частинами 5 , 6 статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідних клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач не заявляв та відповідних доказів не подавав, розмір витрат на правничу допомог не спростовав.

Тому є правильними висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що у зв'язку із задоволенням позову понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу підлягають стягненню з відповідача.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 травня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 липня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 травня 2019 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 16 липня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович