Постанова КЦС ВП від 28.05.2025 року у справі №761/44907/24

Друк

Пошук

142

Переглядів

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.05.2025 року у справі №761/44907/24

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2025 року

м. Київ

справа № 761/44907/24

провадження № 61-4811св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ;

заінтересована особа - ОСОБА_3 ;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2025 року у складі судді Левицької Т.В. та постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2025 року у складі колегії суддів: Оніщук М. І., Шебуєва В. А., Кафідової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про видачу обмежувального припису, в якій просила:

- заборонити наближатися на 100 м до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалих осіб ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також до будь-якого іншого місця перебування постраждалих осіб;

- заборонити ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , малолітнього ОСОБА_4 , якщо вони за власним бажанням перебувають у місці, невідомому кривднику, переслідувати їх та в будь-який спосіб спілкуватися з ними;

- заборонити ОСОБА_3 вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 та з малолітнім ОСОБА_4 або контактувати з ними через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

В обґрунтування позовних ОСОБА_1 зазнала, що у 2016 році між нею та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Від вказаного шлюбу вони мають спільного сина

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Під час спільного проживання заявниці з заінтересованою особою, останній постійно вчиняв сварки та її ображав.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 лютого 2019 року шлюб між сторонами було розірвано. Фактично сторони не проживають разом з листопада 2018 року.

Від народження і після розлучення син ОСОБА_4 проживав та проживає із заявницею - ОСОБА_1 .

На даний час вона перебуває в офіційному зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , від шлюбу з яким ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилася донька ОСОБА_6 . Працює слідчим у Державному бюро розслідувань, на даний час перебуває у відпустці по догляду за дитиною до трьох років.

З моменту розірвання шлюбу її колишній чоловік ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та його матір ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , систематично вчиняють відносно неї та її малолітнього сина ОСОБА_4 домашнє насильство. Її колишній чоловік ОСОБА_3 та його мати ОСОБА_7 протягом тривалого часу безпідставно її ображають, застосовують фізичну силу безпосередньо в присутності малолітньої дитини, вживають нецензурну лексику у спілкуванні з нею та її рідними, систематично вчиняють психологічне насильство, яке у тому числі полягає і у спричиненні тілесних ушкоджень, залякуванні та переслідуванні її та дитини.

Зазначала, що судовими рішеннями у справі № 759/1382/19 (рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 грудня 2019 року, постанова Верховного Суду від 18 листопада 2020 року) визначено спосіб участі батька

ОСОБА_3 у спілкуванні та вихованні з сином ОСОБА_4 за місцем проживання дитини з матір`ю та встановлено обов`язок батька повертати дитину матері після закінчення днів та часів батька.

Крім того, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 червня 2021 року визначено спосіб участі бабусі ОСОБА_7 у вихованні та спілкуванні з дитиною ОСОБА_4 за місцем проживання матері дитини.

Також, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 26 липня 2021 року, постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, постановою Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 759/17341/20 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини з батьком.

Вказувала, що, починаючи з кінця 2018 року і упродовж подальших декілька років ОСОБА_3 систематично погрожував їй тим, що відбере у неї сина. Зазначені погрози виражав як усно, так і в смс-спілкуванні. Проте, незважаючи на це, вона не чинила перешкод у спілкуванні та вихованні дитини.

31 грудня 2021 року у місті Бердянську Запорізької області, де вона проживала з сином, вона добровільно та за попередньою домовленістю передала сина ОСОБА_4 батьку ОСОБА_3 для проведення новорічних свят та одного календарного тижня зимової відпустки батька, який відповідно до встановленого судом графіку побачень та вимоги державного виконавця Бердянського ВДВС № 63349 від 30 грудня 2021 року зобов`язаний був повернути сина матері 09 січня 2022 року.

Проте, 09 січня 2022 року ОСОБА_3 дитину їй не повернув, чим рішення суду та вимогу державного виконавця у виконавчому провадженні порушив. У подальшому, ОСОБА_3 спільно зі своєю матір`ю ОСОБА_7 дитину викрали, насильно та самочинно змінили місце проживання дитини, без її згоди і відома вивезли сина до м. Києва та примусово насильно утримували у себе 1 рік та 2 місяці. Весь цей час вона не знала, де знаходиться її син, оскільки вказані відомості їй не повідомляли ні колишній чоловік ОСОБА_3 , ні його матір ОСОБА_7 , на її дзвінки вони не відповідали.

На початку січня 2022 року заявниця перебувала на 8 тижні вагітності та у зв`язку з викраденням її сина колишнім чоловіком ОСОБА_3 це спричинило для неї тяжкі переживання та втрату ненародженої дитини.

У подальшому, за фактом викрадення ОСОБА_3 дитини до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості у кримінальному провадженні за №62022000000000022 від 14 січня 2022 року за частиною другою статті 146 КК України та за №62022000000000023 від 14 січня 2022 року за частиною першою статті 382 КК України. У вказаних кримінальних провадженнях вона є потерпілою.

Лише у квітні 2022 року їй стало відомо, що її син ОСОБА_4 перебуває у с. Яблунівка Обухівського району Київської області. 18 квітня 2022 року вона прибула за вказаною адресою, де знаходились її син ОСОБА_4 та бабуся ОСОБА_7 . Коли вона стала вдягати свою дитину, то бабуся ОСОБА_7 зачинила двері будинку і стала перешкоджати їй з дитиною вийти з будинку. При цьому бабуся ОСОБА_7 схопила сокиру, бігаючи з нею за заявницею по будинку. Заявниця ОСОБА_8 була змушена закрити міжкімнатні двері та оскільки бабуся ОСОБА_7 почала їх ламати сокирою, вона з сином вилізли через вікно, сховавшись на сусідньому городі. Проте сина їй не вдалося забрати, оскільки майже одразу представники територіальної оборони відібрали у неї сина та віддали його бабусі ОСОБА_7 .

При цьому, заявниця ОСОБА_1 зазначала, що бабуся ОСОБА_7 18 квітня 2022 року при дитині застосувала до неї насильство, била її, штовхала, вкусила за руку та в подальшому погрожувала вбивством, схопивши сокиру. По вказаному факту внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань Обухівським районним управлінням поліції Головного управління Національної поліції в Київській області у кримінальному провадженні № 12022116230000183 від 18 квітня 2022 року за частина перша статті 125 КК України.

У лютого 2023 року заявниці ОСОБА_1 вдалося встановити місцезнаходження її сина - ОСОБА_4 . Останній перебував у садочку приватного типу під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_6» ( АДРЕСА_1 ), який незаконно здійснює свою діяльність без відповідних дозвільних документів. Вона прибула за вказаною адресою та забрала свого сина.

Проте, заінтересована особа, продовжуючи її переслідувати з сином, 30 березня 2023 року приблизно о 18 год. 45 хв, після того, як вона з дитиною вийшли з будинку, в якому проживали в АДРЕСА_2 , здійснив на неї і сина напад, намагаючись знову викрасти його. ОСОБА_3 почав тягнути сина в невідомому напрямку, проте пересічні громадяни допомогли їй повернути дитину.

Зазначала, що ОСОБА_3 разом з озброєними 9 чоловіками - учасниками громадського об`єднання «Батько має право» підстерігають її після судових засідань, біля роботи, за місцем проживання, стежать за нею, погрожують розправою, принижують словесно, щоб повторно незаконно відібрати у неї дитину та морально зламати її.

Крім того, заявниця ОСОБА_1 зазначила, що її колишній чоловік ОСОБА_3 з групою невідомих осіб напали на її чоловіка ОСОБА_9 , умисно спричинивши йому тілесні ушкодження на очах у дитини, у зв`язку з чим було внесено відомості до ЄРДР за № 62023100120000245 від 05 червня 2023 року за частиною першою статті 125 КК України.

Після цього, заінтересована особа ОСОБА_3 , переслідуючи мету викрадення дитини, 25 грудня 2023 року, скориставшись її перебуванням у пологовому будинку у зв`язку з народженням доньки, вислідив та напав на її матір та спільно з учасниками ГО «Батько має право» нанесли останній тілесні ушкодження із застосуванням фізичної сили та повторно викрали її сина.

В подальшому вона знову протягом 8 місяців шукала, де знаходиться її син

ОСОБА_4 .

За вказаних обставин, заявниця ОСОБА_1 , розцінюючи усі вищевказані обставини як загрозу для свого життя та здоров`я, через бездіяльність правоохоронних органів, 21 серпня 2024 року уклала договір з ТОВ «ОХОРОНА-КОМПЛЕКС-ІЛЛІЧІВСЬК» № 08/24 про надання послуг з охорони їй та її сину ОСОБА_4 .

Після цього, 23 серпня 2024 року вона прибула за адресою:

АДРЕСА_3 , де перебував її малолітній син ОСОБА_4 .

На виконання умов вищевказаного договору працівники вказаного охоронного товариства допомогли їй повернути сина ОСОБА_4 згідно з рішенням суду.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 січня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 березня 2025 року, заяву ОСОБА_1 , подану в інтересах малолітнього ОСОБА_4 задоволено частково.

Видано обмежувальний припис стосовно ОСОБА_3 строком на шість місяців, встановлено наступні заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_3 та покладено на нього наступні обов`язки:

- заборонено наближатися на 100 м до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалих осіб ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також до будь-якого іншого місця перебування постраждалих осіб;

- заборонено ОСОБА_3 особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , малолітнього ОСОБА_4 , якщо вони за власним бажанням перебувають у місці, невідомому кривднику, переслідувати їх та в будь-який спосіб спілкуватися з ними.

В задоволенні решти вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що докази, надані на обґрунтування заявлених вимог, вказують безумовно на вчинення ОСОБА_3 психологічного насильства стосовно заявниці у розумінні норм Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», визначають ризики продовження чи повторного вчинення такого насильства та чинники і умови, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»

Підтримуючи позицію суду першої інстанції, колегія суддів вказала, про наявність ознак застосування ОСОБА_3 щодо ОСОБА_1 психологічного насильства у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а також наявності ризиків застосування такого насильства у майбутньому, що підтверджується наявними у справі доказами, яким судом надав належну оцінку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

14 квітня 2025 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2025 року (повний текст складено 27 березня 2025 року), в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 756/2072/18, від 14 січня 2019 року у справі № 539/132/18, від 08 травня 2019 року у справі № 359/10231/18, від 24 жовтня 2019 року у справі № 415/10120/18, від 30 січня 2020 року у справі № 545/744/19, від 06 лютого 2020 року у справі № 753/8626/19, від 05 березня 2020 року у справі № 755/5273/19, від 16 квітня 2020 року у справі № 336/992/18, від 10 лютого 2021 року у справі № 761/49109/19, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також вважає, що відсутній висновок Верховного Суду, щодо питання застосування положень статті 350-1 ЦПК України у подібних правовідносинах, що передбачають вимоги пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Крім того, заявник вказує на порушення судами норм процесуального права при визначенні територіальної юрисдикції (підсудності) справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2025 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу з Шевченківського районного суду м. Києва.

21 травня 2025 року справа № 761/44907/24 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про позбавлення волі ним його власного сина є звичайним абсурдом та суддівським свавіллям.

Вважає, що немає жодних, підтверджених фактів вчинення ним домашнього насильства по відношенню до заявниці, а тим більше до власного сина. Так само немає жодних оцінених судом та доведених ризиків повторного вчинення або продовження вчинення ним домашнього насильства.

Зазначає, що суд першої інстанції у своєму рішенні виснував про те, що незважаючи на чинні судові рішення, заявниця протягом тривалого часу не мала змоги бачити, чути, виховувати доглядати за своєю дитиною та відповідно дитина була позбавлена материнського піклування та проживання разом зі своєю матір`ю.

На думку суду першої інстанції, вказані дії заінтересованої особи розцінюються судом, як переслідування заявниці з її малолітнім сином зі сторони заінтересованої особи, оскільки постійно перебуває у стані емоційного стресу, переживань, дії заінтересованої особи викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку та безпеку свого сина, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе та сина через незаконне позбавлення її сина волі.

Суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції, який повністю погодився з висновками суду першої інстанції, не звернули уваги на те, що між батьками існує спір щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з кожним із батьків.

Спори батьків щодо визначення місця проживання малолітньої дитини або спори батьків про контакт дитини повинні вирішуватись у відповідності до норм сімейного законодавства, а не у спосіб використання інституту обмежувального припису.

Суди попередніх інстанцій не звернули у вагу, що само по собі рішення суду про видачу обмежувального припису не є формою притягнення особи до юридичної відповідальності.

Отже, зміст оскаржуваного рішення суду розкриває серйозну форму втручання держави у право заявника на повагу до сімейного життя, а також право його сина на спілкування з батьком. Таким чином, ці факти у справі розкривають явні ознаки порушення стані 8 Конвенції в аспекті права на повагу до «сімейного життя», незаконного та непропорційного втручання держави у це право шляхом видачі обмежувального припису, накладаючи заборони на спілкування з дитиною протягом тривалого періоду часу без проведення належної оцінки ризиків продовження чи повторного вчинення заявником домашнього насильства. Оцінка цих ризиків мала бути включена судами попередніх інстанцій, як судами фактів і права, до тексту судових рішень для того, щоб продемонструвати учасникам справи, що їх аргументи були належним чином вивчені судом і на них була надана адекватна відповідь. Сама ж оцінка ризиків мала бути проведена у спосіб та порядок визначений національним законодавством України про що він наголошував у своїх заявах по суті. Проте, цього не було зроблено, взагалі, що розкриває порушення як статті 6 пункту 1 Конвенції, так і статті 8 Конвенції, які зобов`язують національні суди належним чином мотивувати свої рішення та надавати відповіді на ключові аргументи сторін.

Звертає увагу на те, що ані судом першої інстанції, ані судом апеляційної інстанції не враховано висновки фахівців та експертів за результатами проведення судово-психологічних експертиз.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, у 2016 році між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Від вказаного шлюбу вони мають спільного сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Від народження і після розлучення син ОСОБА_4 постійно проживав та проживає із своєю мамою - ОСОБА_1 .

На даний час ОСОБА_1 перебуває в офіційному зареєстрованому шлюбі з

ОСОБА_5 , від шлюбу з яким ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилася донька - ОСОБА_6 .

У січні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визначення способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною.

Судовими рішеннями у справі № 759/1382/19 (рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 грудня 2019 року, постанова Київського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, постанова Верховного Суду від 18 листопада 2020 року) визначено спосіб участі батька ОСОБА_3 у спілкуванні із сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та його вихованні, а саме:

- можливість зустрічей кожної першої і третьої суботи та неділі з 11 год. 00 хв. суботи до 19 год. 30 хв. неділі за місцем проживання дитини з матір`ю;

- можливість спільного відпочинку один календарний тиждень влітку та один календарний тиждень в зимовий період під час відпустки батька без присутності або у присутності матері;

- можливість спілкування засобами телефонного та електронного зв`язку з урахуванням режиму дня;

- можливість спільного святкування у непарні роки наступних свят: Новий рік (31 грудня) з 20 год. 00 хв. до 19 год. 00 хв. наступного дня після свята, Різдво Христове, Пасха, Трійця;

- можливість спільного святкування дня народження батька.

Зобов`язано ОСОБА_1 передавати батькові ОСОБА_3 малолітню дитину -

ОСОБА_4 у визначені судом місці, дні та часи побачень.

Зобов`язано ОСОБА_3 повертати ОСОБА_1 малолітнього ОСОБА_4 після закінчення часів та днів батька, визначених цим рішенням.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 26 липня 2021 року у справі № 759/17341/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та постановою Верховного Суду від 28 квітня 2022 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини з батьком та передання дитини.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, за фактом викрадення ОСОБА_3 дитини було відкрито ряд кримінальних проваджень, зокрема, до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості у кримінальному провадженні за №62022000000000022 від 14 січня 2022 року за частиною другою статті 146 КК України та за №62022000000000023 від 14 січня 2022 року за частиною першою статті 382 КК України. У вказаних кримінальних провадженнях заявниця ОСОБА_1 є потерпілою.

Крім того, по факту нанесення ОСОБА_7 заявниці ОСОБА_1 тілесних ушкоджень внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань Обухівським районним управлінням поліції Головного управління Національної поліції в Київській області у кримінальному провадженні № 12022116230000183 від 18 квітня 2022 року за частиною першою статті 125 КК України.

За фактом нанесення чоловікові заявниці - ОСОБА_5 тілесних ушкоджень її колишнім чоловіком ОСОБА_3 внесено відомості до ЄРДР за № 62023100120000245 від 05 червня 2023 року за частиною першою статті 125 КК України.

Також, до ЄРДР Деснянським УП ГУ НП в м. Києві внесено ряд відомостей про вчинені кримінальні правопорушення за № 120231050300001376 від 28 грудня 2023 року за частиною першою статті 125 КК України, № 12023100030003662 від 29 грудня 2023 року за частиною другою статті 146 КК України, №12023100030003663 від 29 грудня 2023 року за статті 126-1 КК України. У вказаних кримінальних провадженнях заявниця ОСОБА_1 та її матір - ОСОБА_10 визнано потерпілими.

Головними державними виконавцями Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Удавіцькою Є. В., Проц В. С. у виконавчому провадженні

№ НОМЕР_1 винесено постанови від 21 лютого 2022 року, від 20 квітня 2022 року про накладення штрафу на ОСОБА_3 за невиконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 грудня 2019 року у справі № 759/1382/19.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_3 рішення Святошинського районного суду

м. Києва від 17 грудня 2019 року у справі № 759/1382/19 та неповернення малолітнього ОСОБА_4 матері ОСОБА_1 , головним державним виконавцем Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Проц В. С. до Голосіївського управління поліції ГУ НП у місті Києві подано заяву про вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності боржника - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

По вказаному факту відкрито кримінальне провадження № 12022100010000845 та скеровано матеріали кримінального провадження до ТУ ДБР, розташованого у місті Києві.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Так, відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 350-2 ЦПК Українизаява про видачу обмежувального припису може бути подана батьками та іншими законними представниками дитини, родичами дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачухою або вітчимом дитини, а також органом опіки та піклування в інтересах дитини, яка постраждала від домашнього насильства, - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», або постраждала від насильства за ознакою статі, - у випадках, визначених Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Основним нормативно-правовим актом, який визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07 грудня 2017 року № 2229-VIII (далі - Закон № 2229-VIII).

Пунктами 3, 4, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону № 2229-VIII передбачено, що домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону № 2229-VIII до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить, зокрема, обмежувальний припис стосовно кривдника.

Законом № 2229-VIII визначено, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 756/2072/18(провадження № 61-19328св18), від 09 грудня 2019 року у справі № 756/11732/18 (провадження № 61-49077св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 336/3551/18-ц (провадження № 61-1693св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 766/13927/20-ц (провадження № 61-17471св20).

Обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 127/9600/22

Систематичність визначається, виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є саме факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними (див. постанову Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 161/16344/20).

Відповідно до частин першої та другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Саме суди першої та апеляційної інстанцій як суди факту здійснюють дослідження та оцінку доказів.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що у кожному конкретному випадку суди мають враховувати фактичні обставини справи та письмові докази, а заявник має довести факт вчинення фізичного та психологічного насильства відповідно до Закону.

Докази, що додаються до заяви про видачу обмежувального припису, мають стосуватися місця вчинення домашнього насильства, ризиків безпеки постраждалої особи, вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи, тобто докази мають стосуватись обґрунтованих побоювань з приводу того, що особа (кривдник) здатний вдатися до небезпечних проявів домашнього насильства у будь-якому його вигляді психологічному, фізичному, економічному, тощо. Це можуть бути докази застосування психологічного насильства, приниження гідності, жорстокого поводження з боку заінтересованої особи до заявника, катування, нелюдського поводження, що передбачає спричинення сильних фізичних та душевних страждань, тривалість та системність протиправної поведінки кривдника та докази того, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, продовжує агресивні дії у відношенні до заявника, не бажає змінювати свою поведінку, а тому існує ризик продовження кривдником таких дій, а отже і необхідність застосування обмежувального припису є обґрунтованими.

Як докази до заяви можуть додаватися, зокрема, протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції; терміновий заборонювальний припис стосовно кривдника, винесений працівником уповноваженого підрозділу поліції; обмежувальний припис, винесений судом у кримінальному провадженні; інші документи, які засвідчують факт насильства; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 24 лютого 2025 року у справі № 569/11625/24 (провадження № 61-16935св24).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за фактом викрадення ОСОБА_3 дитини було відкрито ряд кримінальних проваджень, зокрема, до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості у кримінальному провадженні за №62022000000000022 від 14 січня 2022 року за частиною другою статті 146 КК України та за №62022000000000023 від 14 січня 2022 року за частиною першою статті 382 КК України. У вказаних кримінальних провадженнях заявниця ОСОБА_1 є потерпілою.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_3 рішення Святошинського районного суду

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про те, що заявниця, звернувшись до суду, зокрема в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , мала на меті вжиття заходів попередження вірогідного продовження чи повторення вчинення насильства з боку ОСОБА_3 , або спробу викрасти дитину від матері, отже щоб запобігти настанню тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також шкоди для постраждалої особи, а тому видача такого припису направлена на забезпечення першочергової безпеки ОСОБА_4 .

Водночас слід приймати до уваги, що тимчасове обмеження прав кривдника з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», є легітимним заходом втручання у права та свободи особи. При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд, на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства, має оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи, враховуючи, що ці заходи пов`язані із протиправною поведінкою такої особи.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19 (провадження № 61-21971св19).

З урахуванням зазначених норм матеріального та процесуального права, наданих доказів, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що заявницею доведено наявність обставин, які, відповідно до положень Закону України «Про запобіганню та протидію домашньому насильству», дають підстави для задоволення заяви про видачу обмежувального припису стосовно ОСОБА_3 на шість місяців та встановлення заходів тимчасового обмеження певних прав останнього, зокрема щодо спілкування з малолітнім сином.

Доводи ОСОБА_3 про те, що рішення суду прийняте з порушенням правил територіальної підсудності, апеляційний суд вважав необґрунтованими, оскільки матеріалами справи підтверджено, що заявниця перебувала у Київському міському центрі гендерної рівності, запобігання та протидії насильству, який знаходиться у Шевченківському районі м. Києва, коли була подана заява до суду у грудні 2024 року.

Необґрунтованими є посилання у касаційній скарзі на те, що суди не звернули уваги що між батьками існує спір щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з кожним із батьків, оскільки рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 26 липня 2021 року у справі № 759/17341/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та постановою Верховного Суду від 28 квітня 2022 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини з батьком та передання дитини. Тобто, на час подання заяви ОСОБА_1 у грудні 2024 року, спір щодо місця проживання дитини вже був вирішений, а тому необхідність застосування обмежувального припису підтверджена матеріалами справи та дослідженими судами доказами.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи викладене, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних в матеріалах справи доказів, не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні спору по суті судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 14 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

Популярні новини