Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 19.12.2018 року у справі №2-6135/10

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2019 року

м. Київ

справа № 2-6135/10

провадження № 61-47028св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Одеська міська рада,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Одеської міської ради, поданою її представником Бондаренком Ігорем Олеговичем, та касаційною скаргою Департамента комунальної власності Одеської міської ради, поданою його представником Мікуленком Валерієм Валерійовичем , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року, ухвалене у складі судді Нікітіної С. Й., та постанову апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Кравця Ю. І., Журавльова Г. О., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2009 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Одеської міської ради про визнання права власності.

В обґрунтування позову зазначив, що 20 жовтня 2004 року між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма «Сфера Плюс» (далі - ТОВ Фірма «Сфера Плюс») укладено договір оренди нежитлового приміщення № 210/3 АДРЕСА_1 . Додатковою угодою від 17 жовтня 2007 року дію договору продовжено до 17 жовтня 2010 року.

20 жовтня 2004 року ТОВ Фірма «Сфера Плюс» за згодою Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради передала нежитлове приміщення № 210/3 по АДРЕСА_1 загальною площею 117 кв.м у суборенду ОСОБА_1 , який продовжує користуватися ним на час пред`явлення позову.

Позивач вказує, що за зазначений період провів ремонт спірного нежитлового приміщення; згідно з технічним висновком № 12-03101/2009 це приміщення придатне до подальшої експлуатації.

Власники квартир у будинку по АДРЕСА_1 , які є співвласниками нежитлових приміщень у будинку, поступилися правами на орендоване приміщення позивачу, тому просив визнати за ним право власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 117 кв.м по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 2 липня 2009 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення загальною площею 117 кв.м по АДРЕСА_1 .

Не погодившись із таким рішенням, у серпні 2009 року Одеська міська рада подала заяву про його перегляд, яку ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2009 року задоволено, заочне рішення скасовано і призначено справу до розгляду у загальному порядку.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 117 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про його обґрунтованість.

Одеська міська рада вказане рішення не оскаржила.

У травні 2018 року апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року подав виконавчий орган Одеської міської ради - Департамент комунальної власності Одеської міської ради, який не брав участі у справі, проте зазначає, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про його права та обов`язки як органа, що реалізує місцеву політику у сфері управління комунальною власністю.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року апеляційну скаргу Департамента комунальної власності Одеської міської ради залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року - без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції врахував, що оскаржуване рішення суду ухвалене більш ніж сім років тому, та виходив із принципу res judicata, тобто остаточності судового рішення, яке набрало законної сили. Апеляційний суд також зазначив, що відступлення від принципу правової визначеності, складовою якого є принцип res judicata, можливе виключно у тому випадку, якщо це спрямоване на виправлення помилки, яка має фундаментальне значення для судової системи, чого у цій справі не встановлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У листопаді 2018 року Одеська міська рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку доводам та обґрунтуванням апеляційної скарги по суті і залишив її без задоволення, обмежившись лише посиланням на дотримання принципу правової визначеності.

Вважає помилковим ототожнення Департамента комунальної власності Одеської міської ради із відповідачем - Одеською міською радою, так як Департамент самостійна юридична особа.

Зазначає про відсутність будь-яких доказів отримання Одеською міською радою копії рішення суду першої інстанції, що унеможливило своєчасну реалізацію права на його апеляційне оскарження, тому у даному випадку немає підстав для висновку про порушення принципу остаточності судового рішення, яке набрало законної сили.

Поза увагою судів першої і апеляційної інстанції, на думку заявника, залишилося те, що спірне нежитлове приміщення є власністю територіальної громади міста Одеси і без дотримання визначеної законодавством процедури не може вибути із її власності. Одеська міська рада не надавала згоди на перехід права власності на це приміщення до ОСОБА_1 .

Заявник вказує, що у справі відсутні докази, якими позивач обґрунтував вимоги позову, тому правових підстав для його задоволення не було. Також зазначає, що суди у порушення вимог цивільного процесуального законодавства не врахували при вирішенні справи обставини, встановлені рішенням господарського суду Одеської області від 6 квітня 2009 року, яким розірвано договір оренди спірного нежитлового приміщення від 20 квітня 2004 року, укладений між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та ТОВ Фірма «Сфера Плюс», що свідчить про припинення суборенди з 2009 року.

Також у листопаді 2018 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради, який є правонаступником Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, у порушення вимог цивільного процесуального законодавства, не залучив до участі у справі Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, яке є розпорядником комунального майна міста Одеси. Вказані обставини, на думку заявника, є поважними і виправдовують оскарження судового рішення за спливом тривалого часу, тому у апеляційного суду не було підстав залишати апеляційну скаргу без задоволення виключно з підстав дотримання принципу правової визначеності.

Вважає що спірне нежитлове приміщення незаконно та поза волею власника вибуло від Одеської міської ради і підлягає поверненню у комунальну власність, так як правових підстав для задоволення позову не було.

Зазначає, що Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, правонаступником якого є Департамент, не надавало згоди на передачу нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 у суборенду, тому позивач користування ним безпідставно.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Департамента комунальної власності Одеської міської ради і ухвалою цього суду від 18 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Одеської міської ради.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до укладеного із ТОВ Фірма «Сфера Плюс» договору суборенди користувався нежитловим приміщенням першого поверху по АДРЕСА_1 . Товариство є орендарем цього приміщення згідно з укладеним із Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради договором оренди від 20 жовтня 2004 року.

У період суборенди позивач за власний рахунок провів ремонт зазначеного приміщення; відповідно до технічного висновку Приватного підприємства Юридична фірма «ІВК і партнери» подальша експлуатація реконструйованого нежитлового приміщення першого поверху по АДРЕСА_1 загальною площею 117 кв.м можлива.

Суд апеляційної інстанції встановив, що правонаступником Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради з 2011 року є Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

Департамент згідно з Положенням про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженим рішенням Одеської міської ради від 19 лютого 2013 року (нова редакція), є виконавчим органом ради, їй підзвітний і підконтрольний, підпорядкований її виконавчому комітету та міському голові.

Департамент відповідно до покладених на нього обов`язків виконує повноваження щодо управління комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, у тому числі реалізує місцеву політику у сфері управління комунальною власністю і забезпечує надходження коштів до бюджету міста за рахунок ефективного обліку, використання, збереження майна територіальної громади (пункти 1.2, 2.1 Положення про Департамент).

Одеська міська рада рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року про визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення першого поверху по АДРЕСА_1 загальною площею 117 кв.м у апеляційному порядку не оскаржила.

Департамент комунальної власності Одеської міської ради, посилаючись на необізнаність про існування цього рішення протягом семи років, оскаржив його у травні 2018 року.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (статті 129 Конституції України).

Стаття 129-1 Конституції України встановлює, що суд ухвалює рішення іменем України, судові рішення є обов`язковими до виконання.

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, про що вказано у статті 9 Конституції України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Одним з основоположних аспектів верховенства права у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є принцип правової визначеності (певності), який вимагає, серед іншого, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів (принцип правової визначеності як складова справедливого судового розгляду).

У національному законодавстві даний принцип закріплений у статті 129-1 Конституції України і статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Європейський Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, у тому числі у справах щодо України, констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинно тлумачитися у світлі її Преамбули, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справах «Устименко проти України», «Марушин проти Росії», «Брумареску проти Румунії»).

Відстоюючи принцип правової визначеності, як у випадках перегляду судових актів у порядку нагляду (рішення у справах «Світлана Науменко проти України», «Трегубенко проти України», «Рябих проти Росії»), так і у випадках перегляду справ за нововиявленими обставинами (рішення у справах «Праведна проти Росії», «Желтяков проти України»), Європейський суд з прав людини вважає за доцільне слідувати тому ж правилу та вказує, що цей основоположний принцип підривається за допомогою інших процесуальних механізмів, таких як продовження строку на оскарження.

У справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини дійшов висновку про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини з тих підстав, що строк на оскарження судового рішення був поновлений за спливом значного періоду часу не для усунення серйозних судових помилок, а лише з метою повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі.

У справі «Безрукови проти Росії» Європейський суд з прав людини вказав, що, хоча продовження строку оскарження і проводиться на розсуд національних судів, останні, на думку Суду, повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні щодо тривалості, ні щодо підстав для визначеності нових тимчасових строків.

Відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справах «Проценко проти України», «Кравченко про Росії»). Зокрема, відступ від цього принципу допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії»).

Національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для оскарження рішення до вищого суду, проте така свобода розсуду не може бути необмежена.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для поновлення строку оскарження до вищого суду остаточного судового рішення, яке набрало законної силі і обов`язкове до виконання, суди повинні встановити, чи виправдовують зазначені у скарзі на рішення причини втручання у принцип res judicata.

У справі «Желтяков проти України» Європейським Судом з прав людини зазначено, що одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що після остаточного вирішення судами питання їхнє рішення не повинно ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру. У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини також наголосив, що суд повинен з`ясувати, чи вимагає ситуація грубого втручання у остаточне рішення суду, зокрема, якщо було допущено серйозне порушення процесуальних норм або з метою виправлення фундаментальних помилок правосуддя.

У справі «Трегубенко проти України», розглядаючи доводи Уряду про виправдання втручання у майнові права заявника з посиланням на те, що таке втручання було спрямоване на правильне застосування законодавства, Європейський Суд з прав людини зробив висновок про те, що, хоча правильне застосування законодавства беззаперечно становить «суспільний інтерес», але, виходячи із обставин справи, цей інтерес мав на меті порушення основних принципів правової визначеності та доступу до суду.

У даній справі Одеська міська рада і Департамент комунальної власності Одеської міської ради оскаржують у касаційному порядку остаточне судове рішення, ухвалене більше восьми років тому.

Оцінивши доводи касаційних скарг, касаційний суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що заявниками не зазначено обґрунтованих доводів суттєвого та неспростовного характеру, які б вимагали скасування рішення суду першої інстанції з метою виправлення фундаментальних помилок правосуддя або свідчили про існування обставин істотного та непереборного характеру, що виправдовують втручання у принцип правової визначеності.

Викладені у касаційній скарзі Одеської міської ради твердження про те, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам та обґрунтуванням апеляційної скарги по суті і безпідставно залишив її без задоволення, касаційний суд відхиляє. Суд апеляційної інстанцій не встановив існування виключних підстав, які виправдовують перегляд і скасування ухваленого майже вісім років тому судового рішення, у зв`язку з чим, керуючись принципом верховенства права, що включає принцип правової визначеності, залишив апеляційну скаргу без задоволення, не вдаючись до спростування її доводів по суті, оскільки такі не спрямовані на виправлення фундаментальних помилок правосуддя.

Посилання заявника на відсутність будь-яких доказів отримання Одеською міською радою копії рішення суду першої інстанції, що унеможливило своєчасну реалізацію права на апеляційне оскарження, касаційний суд вважає безпідставними.

Одеська міська рада про перебування цієї справи у провадженні суду першої інстанції була достовірно обізнана, зверталася із заявою про скасування ухваленого у справі заочного рішення, представник ради брав участь у судових засіданнях.

У рішеннях у справах «Олександр Шевченко проти України» і «Трух проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі є підставою для поновлення строку на оскарження. Проте навіть тоді можливість поновлення не є необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Стаття 27 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, встановлювала, що особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

Таким чином, сторона, яка бере участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Поважними причинами пропуску процесуального строку, у тому числі строку на оскарження рішення суду, є ті обставини, які є об`єктивно непереборними, незалежними від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення відповідної процесуальної дії.

Одеська міська рада у касаційній скарзі не обґрунтувала існування поважних причин та непереборних обставин, у зв`язку з якими не цікавилася станом цього провадження протягом майже восьми років та не реалізувала право на апеляційне оскарження рішення суду, фактично погодившись із ним.

Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Москаль проти Польщі»).

Одеська міська рада, яка відповідно до положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснює повноваження з управління майном, що належить до комунальної власності територіальної громади, не оскаржила судове рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення першого поверху по АДРЕСА_1 та протягом тривалого часу не здійснила жодних дій з його повернення у комунальну власність, хоча відповідно до своїх повноважень мала об`єктивну можливість знати про вибуття цього майна зі свого володіння.

За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що Одеська міська рада не реалізувала право на касаційне оскарження у зв`язку з необізнаністю про ухвалення у справі судового рішення, касаційний суд вважає необґрунтованими.

Посилання Одеської міської ради на те, що спірне нежитлове приміщення є власністю територіальної громади міста Одеси і рада не надавала згоди на перехід права власності на це приміщення до ОСОБА_1 , касаційний суд відхиляє. Одеська міська рада, будучи обізнаною про перебування у провадженні суду справи про визнання права власності на дане нежитлове приміщення за позивачем, зазначеним судовим провадженням і результатами його розгляду не цікавилася, рішення суду першої інстанції про задоволення позову не оскаржила.

Твердження представника Одеської міської ради про відсутність достатніх доказів на підтвердження доводів і вимог позову не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, так як касаційний суд дійшов висновку про відсутність виключних обставин, які виправдовують втручання у принципи правової визначеності і остаточності судового рішення, окрім того, відповідно до визначених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, касаційний суд не уповноважений здійснювати переоцінку доказів, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Посилання Одеської міської ради на те, що суди, у порушення вимог цивільного процесуального законодавства, не врахували при вирішенні справи обставини, встановлені рішенням господарського суду Одеської області від 6 квітня 2009 року про розірвання укладеного між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та ТОВ Фірма «Сфера Плюс» договору оренди спірного нежитлового приміщення від 20 квітня 2004 року, касаційний суд вважає безпідставними.

Одеська міська рада, не погодившись із першим заочним рішенням у справі, 18 серпня 2009 року подала заяву про його перегляд, проте про існування рішення господарського суду Одеської області від 6 квітня 2009 року, ухваленого на час її подання, не зазначила і його копії до заяви не додала.

У подальшому, після скасування заочного рішення ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2009 року, справа перебувала у провадженні суду першої інстанції близько року.

Протягом цього часу Одеська міська рада, розпорядившись своїми процесуальними правами на власний розсуд, про існування рішення господарського суду Одеської області від 6 квітня 2009 року суд першої інстанції не повідомила і копію цього рішення не надала, тому суд першої інстанції при вирішенні справи був позбавлений можливості урахувати встановлені цим рішенням обставини.

Суд апеляційної інстанції вказане рішення не оцінював, так як дійшов висновку про відсутність правових підстав для втручання у принцип правової визначеності та остаточності судового рішення, ухваленого більш ніж сім років тому.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги Департамента комунальної власності Одеської міської ради про те, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, у порушення вимог цивільного процесуального законодавства, не залучив до участі у справі Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, яке є розпорядником комунального майна міста Одеси.

Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, правонаступником якого є Департамент комунальної власності Одеської міської ради, згідно з Положенням про Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, затвердженим рішенням Одеської міської ради від 8 грудня 1998 року, є виконавчим Одеської міської ради, їй підзвітне та підконтрольне.

Основним завданням Представництва є реалізація державної та регіональної політики у сфері управління майном, яке належить до комунальної власності, забезпечення збільшення прибутків місцевого бюджету та контроль за стабільністю надходження коштів за рахунок продажу майна та здачі його в оренду (пункт 3 Положення про Представництво).

Представництво у межах своїх повноважень здійснює заходи щодо управління майном, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, його приватизації, відчуження та оренди, крім об`єктів, повноваження по передачі яких в оренду надані виконавчому комітету. Визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення регулюються Положенням про Представництво.

У частині реалізації повноважень щодо розпорядження майном Представництво вносить на розгляд міської ради проекти щодо відчуження комунального майна та проекти місцевих програм приватизації, затверджує відповідні договори щодо відчуження майна, укладені радою, проте повноважень щодо самостійного прийняття рішень про розпорядження комунальним майном Представництво не має.

Стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у редакції Закону, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, визначала, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до Закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

За встановлених обставин та з урахуванням зазначених вимог Закону Одеська міська рада є належним відповідачем у цій справі. У ході розгляду справи у суді першої інстанції рада не заявила клопотання про залучення Представництва, яке є її виконавчим органом, до участі у справі, хоча не була позбавлена такої процесуальної можливості відповідно до статті 31 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції.

З урахуванням того, що Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради утворене Одеської міською радою, їй підзвітне та підконтрольне, згідно зі структурою є виконавчим органом ради і безпосередньо підпорядковане міському голові (пункт 1 Положення про Представництво), касаційний суд вважає безпідставними посилання заявника на те, що Представництво, правонаступником якого є Департамент комунальної власності Одеської міської ради, не мало об`єктивної можливості дізнатися про існування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, чим виправдовує його оскарження за спливом тривалого періоду часу.

Касаційний суд також звертає увагу, що до повноважень Департамента комунальної власності Одеської міської ради відноситься здійснення ефективного обліку майна територіальної громади і контролю за його використанням (пункт 2.1.1 Положення про Департамент), тому заявник у порядку виконання своїх функцій повинен знати про об`єкти нерухомості, що є комунальною власністю, та про їх поточне використання. Поважних причин, у зв`язку з якими Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, а у подальшому - Департамент як його правонаступник протягом майже восьми років не цікавилися правовим статусом нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, яке згідно з доводами касаційної скарги є комунальною власністю, у касаційній скарзі не зазначено.

Посилання Департамента комунальної власності Одеської міської ради на те, що спірне нежитлове приміщення незаконно та поза волею власника вибуло від Одеської міської ради і підлягає поверненню у комунальну власність, не спростовує тієї обставини, що Одеська міська рада, яка відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» уповноважена здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, протягом майже восьми років не оскаржила відповідне рішення щодо визнання права власності на це майно за позивачем.

Твердження заявника про те, що Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради не надавало згоди на передачу спірного нежитлового приміщення у суборенду і позивач користувався ним безпідставно, також не спростовує того, що рішення суду про визнання права власності на це майно за позивачем уповноважений орган місцевого самоврядування у апеляційному порядку не оскаржив. Крім того, у справі є відповідний лист-погодження № 01-13/11134 від 17 жовтня 2007 року, який заявниками не спростований.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Одеської міської ради, подану її представником Бондаренком Ігорем Олеговичем, та касаційну скаргу Департамента комунальної власності Одеської міської ради, подану його представником Мікуленком Валерієм Валерійовичем , залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2010 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов