Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.07.2018 року у справі №488/1558/16ц

Постанова

Іменем України

25 березня 2019 року

м. Київ

справа № 488/1558/16-ц

провадження № 61-39116св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Луда Валентина Миколаївна,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційними скаргами представників ОСОБА_4 - адвокатів Борщевської Галини Гавриїлівни та Кобзаренка МаксимаЮрійовича на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2018 року у складі судді Селіщевої Л. І. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2018 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який змінила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Луда В. М., про визнання недійсним договору дарування.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що 14 квітня 2005 року між нею та ОСОБА_5 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Лудою В. М., згідно з яким вона подарувала відповідачу належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Укладаючи зазначений договір, вона вважала, що це договір довічного утримання, оскільки є одинокою людиною похилого віку, часто хворіла і потребувала сторонньої допомоги та піклування, а відповідач обіцяла їй надавати необхідний догляд. Вона детально не ознайомлювалася із змістом договору. Після укладення договору дарування відповідач не виконувала своїх зобов'язань з догляду за нею, а з часом взагалі почала ігнорувати її та вчиняти сварки. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила визнати недійсним вищевказаний договір дарування.

Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на час укладення договору дарування позивач була особою похилого віку (їй минуло 75 років), одинокою, проживала сама і хворіла, іншого житла не мала і не має. Фактичної передачі квартири, яка відчужувалася за цим договором, не було здійснено як до укладення договору, так і після цього, позивач проживає у квартирі, оплачує комунальні послуги, а особовий рахунок був переоформлений на відповідача лише в листопаді 2010 року. ОСОБА_4 народилася на території Російської Федерації, не вивчала українську мову ні в школі, ні в подальшому при отриманні спеціальної освіти та підвищенні кваліфікації, тому не могла сприймати умови укладеного договору і його правові наслідки. Разом з тим суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск позивачем загальної позовної давності, оскільки про порушення свого права ОСОБА_4 дізналася не пізніше червня 2010 року (часу отримання допомоги соціального працівника), проте з цим позовом до суду звернулася лише у квітні 2016 року.

Постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, подану в її інтересах адвокатом Борщевською Г. Г., відхилено, а рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

04 липня 2018 року представник ОСОБА_4 - адвокат Кобзаренко М. Ю. подав касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не встановлено час, коли позивач дізналася про переоформлення права власності на квартиру на ім'я відповідача. Тобто, будучи пенсіонером, не знаючи української мови, ОСОБА_4 не знала і не могла знати про дійсний зміст правочину і не усвідомлювала негативні наслідки його вчинення. Позивач не мала примірника договору дарування, тому не могла детально вивчити його зміст. Факт отримання з 2010 року соціальних послуг не свідчить про початок перебігу позовної давності, оскільки ОСОБА_4 вважала, що уклала договір довічного утримання, а відповідач просто не виконує своїх зобов'язань за цим договором. Про порушення свого права позивач дізналася тільки у 2016 році.

05 липня 2018 року представник ОСОБА_4 - адвокат Борщевська Г. Г. подала касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо початку перебігу позовної давності і не звернули уваги на те, що при укладенні договору дарування, який позивач фактично сприймала як договір довічного утримання, нотаріус не роз'яснила умови укладення договору довічного утримання. ОСОБА_4 не підозрювала, що здійснила відчуження квартири. Внаслідок похилого віку, стану здоров'я, необхідності стороннього догляду позивач не могла дізнатися раніше про своє порушене право. Лише влітку 2015 року ОСОБА_4 випадково в Комунальному житлово-експлуатаційному підприємстві № 24 дізналася, що квартира переоформлена на відповідача. Тому цей позов подано до суду в межах загальної позовної давності.

У жовтні 2018 року ОСОБА_5 подала відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Борщевської Г. Г., в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що доводи скарги про те, що позивач дізналася про порушене право влітку 2015 року, не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені належними доказами. Той факт, що позивачу було відомо про укладення договору дарування з дня його оформлення, доведено нею та встановлено судами. Вона є онукою позивача і єдиним її близьким родичем, тому намагається захистити її права як особи похилого віку, яку можна легко ввести в оману.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Корабельного районного суду міста Миколаєва.

12 листопада 2018 року справа № 488/1558/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 14 квітня 2005 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2, що підтверджується договором дарування квартири, посвідченим 14 квітня 2005 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Лудою В. М. та зареєстрованим в реєстрі за № 687.

Після укладення зазначеного договору дарування ОСОБА_4 залишилася проживати у спірній квартирі та оплачувати житлово-комунальні послуги.

Відповідно до частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку з цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування відповідно до статті 229 ЦК України, оскільки ОСОБА_4 є особою похилого віку, за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погодилася на передачу у власність ОСОБА_5 квартири, яка є її єдиним житлом та у якій вона продовжувала проживати після укладення договору дарування лише за умови її довічного утримання. Укладаючи оспорюваний договір, позивач помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем.

Разом з тим суди попередніх інстанцій правильно відмовили в задоволенні позову за пропуском позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

З довідки Міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) від 26 серпня 2016 року № 415/09.11.02.01-15 встановлено, що ОСОБА_4 з 01 червня 2010 року знаходиться на соціальному обслуговуванні у Відділенні Корабельного району міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради і отримує послуги соціального робітника на підставі договору про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого непрацездатного громадянина.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_4 не пізніше як у 2010 році довідалася про порушення свого права і об'єктивно усвідомлювала, що відповідач не доглядала її і не мала наміру здійснювати це у майбутньому. Будь-яких претензій з цього приводу вона не пред'являла, хоча мала об'єктивну можливість захистити свої порушені права та інтереси. Однак з цим позовом до суду ОСОБА_4 звернулася лише у квітні 2016 року, тобто з пропуском загальної позовної давності, про застосування якої 17 серпня 2016 року ОСОБА_5 подала заяву до суду першої інстанції.

Доводи касаційних скарг про те, що суд першої інстанції неправильно застосував позовну давність, спростовуються наявними у справі доказами, а саме вищезгаданою довідкою Міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) від 26 серпня 2016 року № 415/09.11.02.01-15, якій суди дали належну правову оцінку.

Посилання у касаційних скаргах на те, що про порушення свого права ОСОБА_4 дізналася у 2016 році, є неспроможними з огляду на таке.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

Враховуючи наведене, ОСОБА_4 не довела, що про порушення свого права вона дізналася у 2016 році.

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші доводи касаційних скарг зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги представників ОСОБА_4 - адвокатів Борщевської Галини Гавриїлівни та Кобзаренка Максима Юрійовича залишити без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 12 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов