Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.01.2019 року у справі №336/4364/17

Постанова

Іменем України

24 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 336/4364/17

провадження № 61-351 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В. та Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - публічне акціонерне товариство «Мотор-Січ»

представник - ЗвєрєваВікторія Валеріївна

розглянув у порядку спрощеного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 27 листопада 2018 року (у складі суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В. та Полякова О. З. - головуючий) у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Мотор Січ» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ :

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом, який уточнивши в процесі розгляду справи зазначав, що він перебував у трудових відносинах з ПАТ «Мотор-Січ», де працював слюсарем-інструментальником. 23 квітня 2015 року наказом № 425 його було звільнено з роботи на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України (у зв'язку з призовом до Збройних Сил України).

З 07 травня 2015 року по 11 жовтня 2016 рік він перебував на строковій службі у військовій частині 0331 ПП у місті Києві.

Повернувшись у жовтні 2016 року до місця свого проживання, з метою пошуку роботи, за власної ініціативи, звернувся до відділу кадрів ПАТ «Мотор Січ» та з 26 жовтня 2016 року був прийнятий на роботу у цех № 50 слюсарем-інструментальником.

Посилаючись на те, що з 08 лютого 2015 року відповідно до положень частини 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняття на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, на строк до закінчення особливого періоду, або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігається робоче місце (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, при його звільнені відповідачем не були враховані вказані гарантії, а звільнення є незаконним.

Просив поновити йому пропущений з поважних причин строк для звернення до суду для вирішення трудового спору, скасувати наказ ПАТ «Мотор Січ» від 23 квітня 2015 року № 425 про звільнення його за пунктом 3 статті 36 КЗпП України та поновити його на посаді слюсаря-інструментальника 5 розряду з 23 квітня 2015 року, стягнути з відповідача середній заробіток з 23 квітня 2015 року по 11 жовтня 2016 рік у розмірі

41 563,57 грн, стягнути з відповідача судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 серпня 2018 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що враховуючи тривалий період між звільненням ОСОБА_1 до моменту його звернення до суду (більш, ніж за два роки з моменту звільнення, і майже за рік з моменту закінчення проходження військової служби), відсутні об'єктивні поважні причини щодо поновлення строку для звернення за захистом порушених прав та дійшов висновку про відсутність правових підстав для поновлення позивачу пропущеного строку для звернення із цим позовом до суду.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 27 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 серпня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що суд враховуючи приписи законодавства та оцінивши доводи надані позивачем щодо поважності причин пропуску строку на звернення до суду, обґрунтовано послався на те, що вказані причини не є такими, що об'єктивно унеможливлювали звернення останнього до суду майже протягом року, оскільки зі свідчень ОСОБА_3 у липні 2017 року ОСОБА_1 дізнався не про порушення свого права, а про факт позитивного вирішення ОСОБА_3 свого особистого питання про поновлення на роботі та виплати заробітку шляхом звернення до суду, що і було рекомендовано цим свідком зробити ОСОБА_1

Находження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

03 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 27 листопада 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя цивільну справу № 336/4364/17.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2018 року справу № 336/4364/17 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Мотор Січ» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 серпня 2018 року тапостанову Апеляційного суду Запорізької області від 27 листопада 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не з'ясували фактичні обставини справи, що мали значення для її правильного вирішення, ухвалили судові рішення, всупереч вимогам статті 233 КЗпП України в частині застосування строку звернення до суду. Також посилався на порушення судами норм процесуального права, оскільки судами не надано жодної належної оцінки тим доказам на які він посилався, як на підставу для поновлення його на роботі та виплату середнього заробітку, а саме показам свідків, які підтверджують, що про порушення його прав він дізнався тільки у 2017 році.

Відзив на касаційну скаргу

06 лютого 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ «Мотор-Січ» на касаційну скаргу ОСОБА_1, який мотивовано тим, що судові рішення є обґрунтованими, законними та такими, що прийняті відповідно до чинного законодавства України, на підставі повного та всебічного дослідження наданих сторонами доказів у справі, а доводи скаржника неналежні та надумані, які ґрунтуються на припущеннях, нічім не підтверджені та спростовуються матеріалами справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що позивача ОСОБА_1 було звільнено з посади слюсаря-інструментальника наказом ПАТ «Мотор Січ» № 425 від 23 квітня 2015 року на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України у зв'язку зі вступом на військову службу. В цей же день ним була отримана трудова книжка.

У період з 07 травня 2015 року по 11 жовтня 2016 рік позивач перебував на строковій військовій службі у військовій частині В 0331 ПП з місцем розташування у м. Києві.

Звільнився позивач з військової служби наказом В 0331 П № 255 від 11 жовтня 2016 року.

Після звільнення з лав Збройних Сил України, з 26 жовтня 2016 року позивач відповідно до частини 3 статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» був прийнятий слюсарем-інструментальником до ПАТ «Мотор Січ», де працює на тій самій посаді, з якої його було звільнено у зв'язку з призовом.

З позовом до суду про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку позивач звернувся 08 серпня 2017 року, тобто, більш ніж через два роки з моменту звільнення та отримання трудової книжки і майже через рік з моменту закінчення проходження військової служби.

На обґрунтування поважності причин пропуску строку для звернення до суду позивач зазначав, що про порушення відповідачем його трудових прав йому стало відомо лише у липні 2017 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК Українипідставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд у складі колегії суддів вважає, що судове рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши доводи касаційної скарги ОСОБА_1 Верховний Суд у складі колегії Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 65 Конституції Українипередбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до положень статті 17 Конституції Україниоборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до частин першої та третьої статті 21 КЗпП Українитрудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП Українипідставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Статтею 119 КЗпП Українивизначено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу»і «;Про альтернативну (невійськову) службу», «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, не більше ніж на один рік.

За змістом частини 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Наведені зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» внесено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15 січня 2015 року № 116-19, що набрав чинності 08 лютого 2015 року.

Пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП Українита частини третьої статті 119 КЗпП України приведено у відповідність із частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» Законом України № 433-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу», що набрав чинності 11 червня 2015 року.

Вказаним законом пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП Українивикладено у новій редакції, за якою підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; у частині третій статті 119 КЗпП України слова «призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» замінено словами «призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період», а слова «до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року» - словами «до дня фактичної демобілізації».

Таким чином, за працівником, призваним на строкову військову службу після 08 лютого 2015 року (дня набрання чинності Законом України від 15 січня 2015 року № 116-19), зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві (установі, організації), в якому він працював на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.

Відповідно до роз'яснень, викладених у абзаці 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.

У пункті 3 вищевказаної постанови роз'яснено, що безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються заяви звільнених працівників про поновлення на роботі незалежно від підстави припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, про виключення з членів кооперативу, колективного сільськогосподарського підприємства, іншої громадської організації, а за заявами керівників підприємства, установи, організації (філії, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), їх заступників, головних бухгалтерів підприємств, установ, організацій, їх заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами, керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, крім цього і спори з питань переведення на іншу роботу і накладення дисциплінарних стягнень.

Пункт 4 цієї постанови роз'яснює, що встановлені статтями 228 та 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Розглядаючи трудові спори, суд з'ясовує і обговорює додержання і причини пропуску, як для десятиденного строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, так і тримісячного строку звернення до комісії по трудовим спорам (стаття 225 КЗпП), якщо останньою він не був поновлений.

Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.

При пропуску передбаченого статтею 225 КЗпП десятиденного строку без поважних причин необхідності у з'ясуванні інших обставин справи не має.

Оскільки судами встановлено, що позивача звільнено з роботи у зв'язку з проходження строкової служби в лавах Збройних Сил України під час дії особливого періоду, то звільнення позивача з роботи відбулося з порушенням положень пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

При цьому такий висновок Верховного Суду у даному випадку не виходить за повноваження суду касаційної інстанції, оскільки судами попередніх інстанції повно встановлено фактичні обставини справи, однак всупереч зазначеним положенням Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» не надана правова оцінка наявності порушеного при звільнені цивільного права позивача.

Разом з тим, відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), зауважив, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (mutatis mutandis рішення у справах

«ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)).

Відмовляючи у позові з підстав пропущеного строку звернення до суду, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вказані позивачем причини не є такими, що об'єктивно унеможливлювали звернення до суду майже протягом року.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», встановлені статтями 228 та 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки (стаття 234 КЗпП України).

Для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Отже статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду.

Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

Такий правовий висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-2426цс15.

Статтею 47 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Тобто, на відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Встановивши, що ОСОБА_1 отримавши 23 квітня 2015 року трудову книжку, з позовом до суду звернувся лише 28 липня 2017 року, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що ОСОБА_1 пропустив встановлений трудовим законодавством місячний строк для звернення до суду за захистом своїх прав.

Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, зазначена норма статті конкретизує це правило стосовно до випадку звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

При цьому, законодавець не визначив суб'єкта, який має право вибрати той чи інший день для початку обчислення строку. Все-таки уявляється виправданим строк обчислювати з дня, коли вчинено більш ранню дію. Такий висновок обумовлено тим, що обчислення строку з дня вручення копії наказу про звільнення або трудової книжки є лише конкретизацією загального правила про обчислення строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його суб'єктивних трудових прав. Оскільки дізнатися два рази про одне й те саме неможливо, то необхідно вважати, що при першій же дії власника (наприклад, врученні трудової книжки із записом про звільнення) працівник і дізнався про порушення права. Якщо пізніше власник вчинить й іншу дію - вручить працівникові копію наказу про звільнення, то до цього моменту працівник уже знає про порушення його права.

А отже, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що від свідка ОСОБА_3 у липні 2017 року скаржник дізнався не про порушення свого права, а про факт позитивного вирішення ОСОБА_3 свого особистого питання про поновлення на роботі та виплати заробітку шляхом звернення до суду.

Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

З такими висновками слід погодитись, оскільки вони зроблені у відповідності до встановлених обставин щодо обізнаності позивача про своє звільнення, можливості бути обізнаним про незаконність такого звільнення та можливості захистити свої права у більш стислі строки, зокрема після звільнення з військової служби у 2016 році.

Ураховуючи, що судами попередніх інстанції повно та всебічно встановлено фактичні обставини справи, що дозволило Верховному суду здійснити матеріально правову оцінку виниклих між сторонами правовідносин, наявності порушеного матеріального права позивача, то скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з відсутністю матеріально-правової оцінки наявності порушеного права позивача, за умови відмови у позові за пропуском строку звернення до суду, буде занадто формальним. А тому відповідно до положень статті 410 ЦПК України не може бути підставою для скасування правильних за своєю суттю судових рішень.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Українипередбачено якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 27 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

В. М. Сімоненко