Історія справи

Постанова

Іменем України

23 травня 2018 року

м. Київ

справа №543/487/15-ц

провадження № 61-8362зпв18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Селецька»,

третя особа - Відділ Держземагенства в Оржицькому районі Полтавської області,

розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_2 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Селецька», третя особа - Відділ Держземагенства в Оржицькому районі Полтавської області про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду Полтавської області від 05 липня 2016 року у складі колегії суддів: Дряниці Ю. В., Кривчун Т. О., Чумак О. В. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року у складі колегії суддів: Дем'яносова М. В., Іваненко Ю. Г., Маляренка А. В., Леванчука А. О., Ступак О. В.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зазначеним позовом, на обґрунтування якого зазначала, що до 2013 року вона передавала належну їй на праві власності земельну ділянку в оренду Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю «Селецька» (далі - СТОВ «Селецька»). Під час дії договору орендар порушував строки й порядок виплати орендної плати, визначав її розмір на власний розсуд та не попереджав про продовження дії договору оренди землі. Разом з тим у 2013 році вона дізналася про договір оренди вказаної земельної ділянки, укладений від її імені із СТОВ «Селецька» 25 липня 2013 року строком на вісім років, який вона не укладала (підпис у договорі від її імені несправжній).

Посилаючись на викладені обставини, позивач просила визнати цей договір недійсним.

Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 29 жовтня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 05 липня 2016 року рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 29 жовтня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У серпні 2017 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV (далі - ЦПК України 2004 року) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав заявник надала постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня, 24 травня, 14 червня 2017 року, в яких, на думку заявника, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.

Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ОСОБА_2 доводи, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 3,25 га на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 01 червня 2002 року.

Згідно оспорюваного договору від 25 липня 2013 року вказана земельна ділянка передається в оренду СТОВ «Селецька» строком на вісім років зі сплатою орендної плати у грошовому виразі розміром 2 444,00 грн або в натуральному -с/г продукцією, до 30 грудня поточного року. Орендодавцем у договорі зазначена ОСОБА_2

Договір оренди землі зареєстровано у Відділі Держземагентства Оржицького району.

Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 30 вересня 2015 року № 772 підпис від імені ОСОБА_2 у договорі оренди землі від 25 липня 2013 року та зразки підписів і почерку у документах групи № 1, надані в якості зразків підпису та почерку ОСОБА_2, виконані різними особами.

Також суди установили, що протягом 2013 - 2014 років ОСОБА_2 отримувала орендну плату.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач договір не підписувала, а отже, з її боку не було вільного волевиявлення як власника землі на укладення оспорюваного правочину.

Справа в апеляційному порядку розглядалась неодноразово.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивач після укладення у 2013 році спірного договору вчасно та у повному обсязі отримувала орендну плату протягом 2013 - 2014 років, підписувала відомості СТОВ «Селецька», надавала розписки про отримання коштів у рахунок отримання орендної плати, зверталася до СТОВ «Селецька» із заявою про видачу грошових коштів у рахунок оренди земельного паю, а отже, не висловлювала заперечень проти договору та продовжувала виконувати його умови, до суду з позовом звернулася лише в 2015 році. З огляду на це суд дійшов висновку, що ці дії орендодавця свідчать про її мовчазну згоду на продовження використання землі орендарем.

Постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня та 24 травня 2017 року, які надані заявником на підтвердження підстав звернення із заявою, не можуть слугувати прикладами неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, оскільки постановлені у справах, в яких встановлені інші фактичні обставини, зокрема у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та постанові Верховного Суду України судами не було встановлено виконання сторонами умов спірних договорів оренди, що свідчить про відсутність волевиялення у орендодавців на укладення таких договір, ураховуючи факт підробки їхніх підписів у вказаних договорах.

Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року, суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі у подібних правовідносинах, зазначив, що факт отримання грошових коштів за орендовану земельну ділянку за договором, який не був підписаний орендодавцем, не спростовує висновків про відсутність вільного волевиявлення, як власника землі, на укладення оспорюваного правочину та не є підставою для визнання такого договору дійсним.

Отже, існує неоднакове застосування судами положень статей 203, 215 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 6, статті 35 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Спори, пов'язані з орендою землі, вирішуються у судовому порядку.

Відповідно до частин першої, третьої, п'ятої статті 203, частини другої статті 207 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Пред'являючи позов, ОСОБА_2 посилалася на відсутність волевиявлення під час укладення оспорюваного договору.

Як встановлено судами, згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 30 вересня 2015 року № 772, підпис від імені ОСОБА_2 у договорі оренди землі від 25 липня 2013 року виконано не позивачем, а іншою особою.

Спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не нею, а іншою особою.

Таким чином, договір укладений без волевиявлення ОСОБА_2, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, а факт отримання заявником орендної плати не спростовує непогодження ОСОБА_2 умов спірного договору.

Отже, у справі, судові рішення в якій переглядаються, положення статей 203, 215 ЦК України судами апеляційної та касаційної інстанцій застосовано не правильно, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Заяву ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду Полтавської області від 05 липня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 05 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року скасувати, а рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 29 жовтня 2015 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О.Кузнєцов

А. С.Олійник

Г. І.Усик