Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.12.2020 року у справі №756/14433/19

Постанова

Іменем України

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 756/14433/19

провадження № 61-16592св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересована особа - Одинадцята київська державна нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції у місті Києві,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа - Одинадцята київська державна нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Цисаря Ігоря Олександровича на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 13 липня 2020 року у складі судді Шевчук А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Мазурик О. Ф., Поливач Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст вимог заяви

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити факт її перебування на утриманні ОСОБА_2 з 28 січня 1992 року по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1.

Обґрунтовуючи вимоги заяви, ОСОБА_1 посилалася на те, що з 01 січня 1989 року вона переселилася на постійне проживання доквартиру АДРЕСА_1, наймачем якої на той час був ОСОБА_2. З моменту переселення та до часу смерті ОСОБА_2 вона та ОСОБА_2 жили однією сім'єю, вели спільне господарство, спільними коштами підтримували квартиру в належному технічному та санітарному стані. Вона є пенсіонеркою за віком з 28 січня 1992 року. Квартира № 68 за вказаною адресою була приватизована 23 грудня 1997 року ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. У вересні 1999 року вона подала до Одинадцятої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, після чого була заведена спадкова справа, але свідоцтво на спадщину видане не було. Інших заяв про прийняття спадщини ОСОБА_2 немає. Крім того, зазначила, що вона була прописана у спірну квартиру 08 травня 2001 року на підставі рішення Мінського районного суду міста Києва від 16 квітня 2000 року, яким за нею визнано право користування квартирою № 68. З моменту її непрацездатності та до смерті ОСОБА_2 вона знаходилася на його утриманні, оскільки мала невелику пенсію, проживала у квартирі ОСОБА_2, користувалась його речами, меблями, побутовою технікою, вела спільне з ним господарство. Догляд та опіка ОСОБА_2 щодо неї мали постійний і систематичний характер протягом семи років. Також зазначала, що немає можливості оформити та отримати свідоцтво про право на спадщину за законом через нотаріальну контору.

Ці обставини створюють для неї перешкоди щодо розпорядження усім спадковим майном, що залишилось після смерті ОСОБА_2.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Оболонський районний суд міста Києва ухвалою від 13 липня 2020 року заяву залишив без розгляду.

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що у цій справі існує спір про право на спадкове майно, який вирішується в порядку позовного провадження.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Київський апеляційний суд постановою від 22 жовтня 2020 року ухвалу Оболонського районного суду від Києва від 13 липня 2020 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що з моменту смерті ОСОБА_2, з яким ОСОБА_1 проживала однією сім'єю, пройшов рік, після спливу якого у територіальної громади виникло право вимагати визнати спадщину відумерлою, тому є підстави вважати, що між особами, які можуть претендувати на спадкове майно, виник спір про право, який може бути розглянутий в порядку позовного провадження. Із заяви про встановлення факту простежується спір про право, а саме щодо права на спадкування за законом. Доводи апеляційної скарги про те, що місцевий суд постановив судове рішення, яким заявника позбавлено можливості у законний спосіб отримати права на майно, яке вона має право успадкувати, а також порушив норми процесуального права, оскільки доведений заявником факт перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину не взяті судом до уваги, є безпідставними. У спірному випадку спадщина відкрилась до 01 січня 2004 року, а тому факт доведення постійного проживання ОСОБА_1 з померлим ОСОБА_2 не має правового значення. Крім цього, встановлення зазначених обставин у рішенні суду в іншій цивільній справі не впливає повною мірою на вирішення судом питання про встановлення факту перебування на утриманні, оскільки має окремий предмет доказування.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Цисар І. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 13 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 302/991/19.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили у справі передчасні й помилкові рішення, якими фактично позбавили заявника можливості у законний спосіб довести факт перебування на утриманні з метою у подальшому отримати права на майно, яке вона має право успадкувати. Також суди порушили положення процесуального законодавства, оскільки доведений заявником факт перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину не взяті судами до уваги. Суди попередніх інстанцій не встановили кола спадкоємців померлого та не перевірили, чи впливатиме на їх права та обов'язки рішення суду про встановлення факту перебування на утриманні заявниці, унаслідок чого дійшли передчасного висновку про наявність спору про спадкове майно.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

08 грудня 2020 року справа № 756/14433/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що, звернувшись із заявою про встановлення факту її перебування на утриманні ОСОБА_2 з 28 січня 1992 року до 03 серпня 1999 року, ОСОБА_1 посилалася на те, що встановлення цього факту необхідне для оформлення та отримання свідоцтва на спадщину за законом через нотаріальну контору.

Відсутність цього факту створює для неї перешкоди щодо розпорядження усім спадковим майном, що залишилось після смерті ОСОБА_2.

У вересні 1999 року ОСОБА_1 подала до Одинадцятої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Після чого була заведена спадкова справа, але свідоцтво на спадщину видане не було. Інших заяв про прийняття спадщини ОСОБА_2 немає.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 частини другої вказаної норми передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.

Таким чином, юридичні факти можуть бути встановленні лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Суддя відмовляє в відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина 4 статті 315 ЦПК України).

Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, в разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.

Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження з'ясується, що має місце спір про право, суд залишає заяву без розгляду та роз'яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.

Тобто визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб'єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов'язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також не доведенням наявності суб'єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав осіб; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.

Згідно з частиною 3 статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені частиною 3 статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Оцінюючи спірні правовідносини, касаційний суд враховує висновки Верховного Суду у складі об'єднаної палати викладені у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19), в якій, серед іншого, розглядалося питання щодо про визнання спадщини відумерлою.

У зазначеній постанові Верховний Суд дійшов таких висновків.

"Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є розуміння відкриття спадщини як настання певних юридичних фактів, зумовлюють виникнення спадкових правовідносин. При цьому як юридичний факт відкриття спадщини характеризується двома параметрами: (1) часом відкриття; (2) місцем відкриття. Час відкриття спадщини має важливе значення, оскільки на час відкриття спадщини визначаються, зокрема: склад спадщини; коло спадкоємців; матеріальний закон, який буде застосовуватись до спадкових відносин.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина 3 статті 5 ЦК України).

Правила статті 1277 ЦК України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності статті 1277 ЦК України спливло не менше одного року (абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).

Тлумачення статті 5 та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв'язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток і допускається застосування ЦК України до прав та обов'язків, які продовжують існувати після набрання ним чинності.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини (частина 1 та 2 статті 1277 ЦК України).

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини 1 та 2 статті 548 ЦК УРСР).

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини 1 та 2 статті 549 ЦК УРСР).

Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

Спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави: 1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; 2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; 3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини; 4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статей 548, 549 ЦК); 5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини. Якщо хто-небудь з спадкоємців відмовився від спадщини на користь держави, до держави переходить частка спадкового майна, належна цьому спадкоємцеві. Якщо при відсутності спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, решта майна переходить до держави (частини 1 -3 статті 555 ЦК УРСР).

Системне тлумачення частини 2 статті 549, частини 1 статті 555 ЦК УРСР та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що:

в ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції "відумерлої спадщини", передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1, 2, 3, 4, 5 частини 1 статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися;

оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою;

з урахуванням того, що в частині 1 статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац другий пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після ІНФОРМАЦІЯ_2, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною 2 статті 1277 ЦК України та в абзаці другому пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню починаючи не раніше 01 липня 2003 року".

У цій справі суди встановили, що, звернувшись із заявою про встановлення факту її перебування на утриманні ОСОБА_2 з 28 січня 1992 року до 03 серпня 1999 року, ОСОБА_1 посилалася на те, що встановлення цього факту необхідне для оформлення та отримання свідоцтва на спадщину за законом. Відсутність цього факту створює для неї перешкоди щодо розпорядження усім спадковим майном, що залишилось після смерті ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Оскільки спадщина після смерті ОСОБА_2 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто під час дії ЦК УРСР, то положення саме ЦК підлягають застосуванню при вирішенні питання про спадкування майна померлого.

Ураховуючи зазначений висновок Верховного Суду у складі об'єднаної палати у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19, є підстави вважати, що згідно зі статтею 555 ЦК УРСР та в разі відсутності інших спадкоємців ОСОБА_2 його спадкове майно автоматично перейшло до держави.

У зв'язку з цим помилковим є висновок апеляційного суду про те, що з моменту смерті ОСОБА_2 з яким ОСОБА_1 проживала однією сім'єю, пройшов рік, після спливу якого у територіальної громади виникло право вимагати визнати спадщину відумерлою в порядку, передбаченому статтею 1277 ЦК України.

Зважаючи на викладені обставини, у ОСОБА_1 є спір з державою щодо спадкового майна, а тому її заяву про встановлення факту належить розглядати в порядку позовного провадження.

Отже, суди попередніх інстанцій ухвалили правильні по суті судові рішення про залишення заяви про встановлення факту без розгляду, однак допустили помилку при їх мотивуванні.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частинами 1 , 3 статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм права, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зміни оскаржуваних судових рішень в їх мотивувальних частинах.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Цисаря Ігоря Олександровича задовольнити частково.

Ухвалу Оболонського районного суду від Києва від 13 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 рокузмінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М.

Коротун