Історія справи

Постанова КЦС ВП від 17.09.2025 року у справі №591/4818/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 591/4818/19

провадження № 61-12690св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Нанка Тетяна Іванівна, Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області, Управління «Служби у справах дітей» Сумської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року у складі судді Клименко А. Я. та постанову Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Філонової Ю. О., Рунова В. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Нанка Т. І., Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Сумській області), Управління «Служби у справах дітей» Сумської міської ради, про визнання договору дарування недійсним.

Позовну заяву мотивував тим, що він є стягувачем у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису від 07 лютого 2019 року № 389, виданого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ровенською А. О. про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 3 818 277,75 грн. Стягнута за виконавчим написом заборгованість виникла на підставі договору позики від 16 липня 2018 року, укладеного між ним та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ровенською А. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 2612. У власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебував житловий будинок з мансардою літ. «Ж-І» загальною площею 335,7 кв. м, житловою площею 155,4 кв. м, навіс літ. «П»; вбиральня літ. «Р», бесідка літ. «Н», гараж літ. «К», теплиця літ. «М», погріб літ. «Й», вольєр літ. «О», огорожа № 1-6, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на який виникло на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Юморановою В. М. 23 лютого 2001 року за № 137. 05 вересня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , дочкою ОСОБА_2 , укладено договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір укладався за письмовою згодою другого з подружжя дарувальника ОСОБА_4 , посвідченою приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ворошиною М. С. 31 серпня 2018 року. Зазначив, що оспорюваний договір є фраудаторним правочином, вчинявся лише для виду та був спрямований на уникнення звернення стягнення на майно ОСОБА_4 та ОСОБА_2 після виникнення боргів за договорами позики. ОСОБА_2 разом з ОСОБА_4 діяли очевидно недобросовісно та на шкоду численним кредиторам. Наголошував на тому, що договір дарування вчинено після виникнення заборгованості у ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за численними договорами позики, строки сплати за якими настали на момент вчинення оспорюваного правочину або настануть у найближчі місяці; за оспорюваним правочином відчужено житловий будинок, який перебував у спільній власності подружжя; у разі якщо б житловий будинок не був відчужений за оспорюваним правочином, то в межах виконавчих проваджень на нього було б накладено арешт та звернено стягнення, а кошти, отримані від продажу, спрямовані на задоволення вимог стягувачів як за боргами ОСОБА_2 так і ОСОБА_4 ; у ОСОБА_4 відсутнє інше майно, на яке можливо звернути стягнення, достатнє для задоволення вимог усіх стягувачів; правочин укладено на користь зацікавленої особи, доньки ОСОБА_2 ; житловий будинок відчужено безоплатно.

У зв`язку з викладеним, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування від 05 вересня 2018 року житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нанкою Т. І. та зареєстрований в реєстрі за № 1893.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 05 вересня 2018 року житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нанкою Т. І. та зареєстрований у реєстрі за № 1893.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваним правочином відчужено майно, що набуте ОСОБА_2 під час перебування в шлюбі з ОСОБА_4 та належить їм на праві спільної сумісної власності. ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були обізнані про наявність значних боргових зобов`язань, строки та усвідомлювали можливість у подальшому звернення кредиторів до суду з позовами про стягнення заборгованості, арешту належного їм майна та звернення на нього стягнення, отже, хоча ОСОБА_4 і не є безпосередньо стороною правочину, проте правочин вчинено щодо належного йому майна та за його згоди (вольової дії).

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_4 , надаючи дозвіл на укладення оспорюваного договору, діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора (позивача), оскільки відчуження належної ОСОБА_4 частки в нерухомому майні відбулося після укладення договору позики з позивачем, зобов`язання за яким на цей час позичальником не були виконані, а тому такі дії вчинено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачі у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не довели, що їхні дії, як сторін договору дарування, не були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно, як до близького родича, з метою приховати це майно від виконання в майбутньому виконавчих документів про стягнення грошових коштів на користь численних кредиторів, в тому числі і позивача.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла представник ОСОБА_6 , та ОСОБА_3 , в інтересах якої діяв представник ОСОБА_5 , залишено без задоволення. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не містять нових даних, які б давали підстави для скасування ухваленого рішення. Правильно встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиція інших учасників справи

У вересні 2024 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18, від 26 серпня 2024 року у справі № 726/1110/23, від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, від 21 липня 2022 року у справі № 908/3468/13, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що ОСОБА_2 не є позичальником за договором позики, укладеним 16 липня 2018 року, а також боржником у вказаному зобов`язанні;

- проігнорували, що договір позики, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , створює обов`язки лише для цих осіб, які виступають сторонами по договору;

- не надали належної оцінки тому, що оспорюваний договір дарування жодним чином не стосується прав та інтересів позивача;

- не звернули уваги на те, що житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , був придбаний ОСОБА_2 за її особисті кошти та був її особистим майном;

- проігнорували, що оспорюваний договір дарування укладений відповідачами до виникнення у ОСОБА_4 зобов`язань перед кредитором із погашення заборгованості;

- помилково вважали, що у цій справі тягар доказування покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя;

- не звернули увагу на те, що житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є єдиним житлом заявниці та її дітей в Україні, тощо.

Також у касаційній скарзі заявниця виклала клопотання про зупинення дії рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

У вересні 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18, від 26 серпня 2024 року у справі № 726/1110/23, від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, та постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що на час укладення оспорюваного договору дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , - 05 вересня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборон на здійснення будь-яких правочинів щодо зазначеного майна не існувало;

- не звернули увагу на те, що ОСОБА_2 не є боржником за договором позики від 16 липня 2018 року, будь-яких зобов`язань на себе за цим договором не приймала; поручителем за договором не була;

- проігнорували те, що грошові кошти, отримані за договором позики від 16 липня 2018 року, на потреби сім`ї ОСОБА_4 не використовувались;

- не врахували, що оспорюваний договір дарування житлового будинку від 05 вересня 2018 року укладено відповідачами задовго до настання строку повернення боргу та здійснення виконавчого напису нотаріуса;

- не звернули увагу на те, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , був придбаний в 2001 році та добудований за грошові кошти, які отримані від продажу належного ОСОБА_2 до шлюбу з ОСОБА_4 та її дітям майна, в тому числі за рахунок грошових коштів, наданих батьком ОСОБА_3 - ОСОБА_7 на придбання житла для його дітей: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 ;

- не надали належної оцінки доводам заявниці про те, що існувала реальна мета передати право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 , що і було зафіксовано оспорюваним договором дарування;

- безпідставно одночасно кваліфікували оспорюваний договір дарування як фіктивний (стаття 234 ЦК України) і як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України);

- не надали належної оцінки всім аргументам та доводам заявниці тощо.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 вказала, що суд першої інстанції не вирішив клопотання її представника про визнання неналежними та недопустимими доказів, які витребувані та долучені до цієї справи за клопотанням представника позивача, а саме документів з матеріалів судової справи № 591/6998/18.

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Жмакіна Н. В., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду відзив на касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційних скарг, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 із застосуванням засобів поштового зв`язку подали до Верховного Суду заяви (відзиви), в яких зазначили про те, що підтримують вимоги касаційної скарги ОСОБА_3 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 вересня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Зарічного районного суду м. Суми матеріали справи № 591/4818/19; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно з протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 10 жовтня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , на рішення на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , залишено без руху, надано заявниці строк для усунення недоліків.

25 жовтня 2024 року матеріали справи № 591/4818/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2024 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Сергеєва С. А., з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2025 року № 600/0/226-25 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді Лідовця Р. А.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 вересня 2025 року справу визначено для розгляду судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2025 року справу № 591/4818/19 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково, а касаційна скарга ОСОБА_3 - залишенню без задоволення, з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 27 грудня 1995 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно, 26 квітня 2007 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на будинок, розміщений за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 23 лютого 2001 року № АВР /288511.

16 липня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ровенською А. О. та зареєстрований у реєстрі за № 2612.

За вказаним договором ОСОБА_1 надав ОСОБА_4 у борг суму 3 713 512,25 грн, що в еквіваленті 141 575,00 дол. США. Вказану суму ОСОБА_4 зобов`язувався повернути у строк до 17 жовтня 2018 року.

05 вересня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями: з мансардою літ. «Ж-І» загальною площею 335,7 кв. м, житловою площею 155,4 кв. м, навіс літ. «П»; вбиральня літ. «Р», бесідка літ. «Н», гараж літ. «К», теплиця літ. «М», погріб літ. «Й», вольєр літ. «О», огорожа № 1-6, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість подарунку оцінюється в 2 000 000,00 грн.

При укладенні договору дарування ОСОБА_4 склав заяву такого змісту: «Я ОСОБА_4 , даю згоду моїй дружині ОСОБА_2 на дарування набутого нами під час шлюбу нерухомого майна - житлового будинку, з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 та земельних ділянок за кадастровими номерами: 5910136300:11:016:0028, 5910136300:11:016:029, 5910136300:11:017:044, що знаходяться за вказаною адресою».

Відповідно до відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно, 05 вересня 2018 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на будинок, розміщений за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування житлового будинку від 05 вересня 2018 року.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_4 зобов`язань за договором позики, 07 лютого 2019 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ровенською А. О. вчинено виконавчий напис за реєстровим номером 389 про стягнення заборгованості на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_4 у сумі 3 818 277,00 грн, що в еквіваленті 141 575,00 дол. США, строк повернення за яким настав 17 жовтня 2018 року.

Постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Сумській області від 08 лютого 2019 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису від 07 лютого 2019 року № 389, виданого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ровенською А. О. про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 3 818 277,75 грн. Станом на час розгляду справи в суді першої інстанції вказане виконавче провадження виконувалось ВПВР УЗПВР у Сумській області Східне МРУ МЮ в межах зведеного виконавчого провадження.

Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку, осіб, виданою 19 травня 2020 року Управлінням «Центр надання адміністративних послуг у м. Суми», у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 та ОСОБА_11 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

У цій справі предметом оспорюваного договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 05 вересня 2018 року, є домоволодіння, придбане 23 лютого 2001 року та зареєстроване одноособово за ОСОБА_2 у період шлюбу з ОСОБА_4 .

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений Кодекс набув чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття зазначеної квартири, а не СК України, на норми якого помилково посилався суд першої інстанції.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Аналогічні положення містяться в статтях 60 70 СК України, статті 368 ЦК України.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив з того, що оскільки оспорюваним правочином фактично відчужено майно, що набуте ОСОБА_2 під час перебування в шлюбі з ОСОБА_4 та належить їм на праві спільної сумісної власності; ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були обізнані про наявність значних боргових зобов`язань та усвідомлювали можливість у подальшому звернення кредиторів до суду з позовами про стягнення заборгованості, арешту належного їм майна та звернення на нього стягнення; оспорюваний договір дарування від 05 вересня 2018 року укладено з письмового дозволу ОСОБА_4 на дарування належної йому частки у домоволодінні; майно відчужене на підставі безвідплатного договору на користь близького родича ОСОБА_2 - її дочки; після укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 та ОСОБА_4 продовжили користуватися подарованим будинку, то оспорюваний правочин вчинений ОСОБА_2 очевидно всупереч принципу добросовісності, зі зловживання її цивільними правами на шкоду правам позивача як кредитора, а тому такий правочин підлягає визнанню недійсним.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що оспорюваний договір дарування укладений відповідачами до виникнення у ОСОБА_4 зобов`язань перед кредитором із погашення заборгованості, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі зі змісту рішення Зарічного районного суду м. Суми від 19 грудня 2019 року у справі № 591/6998/18, яке набрало законної сили, станом на дату укладення оспорюваного договору дарування (05 вересня 2018 року) у подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 вже існували боргові зобов`язання перед іншим кредитором ОСОБА_12 на загальну суму 315 600 дол. США, а через місяць (17 жовтня 2018 року) настав строк сплати і за договором позики, укладеним ОСОБА_4 із позивачем ОСОБА_1 , на загальну суму 141 575,00 дол. США.

Тож, ОСОБА_2 була достовірно обізнана про наявність значних боргових зобов`язань ОСОБА_4 .

Станом на дату звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом - серпень 2019 року, зобов`язання за кредитним договором від 16 липня 2018 року ОСОБА_4 перед ОСОБА_1 виконані не були.

Верховний Суд у постанові від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 виснував, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Отже, ОСОБА_2 , відчужуючи домоволодіння, частка в якому належала боржнику ОСОБА_4 , на підставі безвідплатного договору на користь своєї дочки, діяла очевидно недобросовісно та зловживаючи правами стосовно кредитора, оскільки укладала договір дарування, який порушує майнові інтереси позивача та інших кредиторів, і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Аргументи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що спірний житловий будинок придбаний в 2001 році та добудований за грошові кошти, які отримані від продажу належного ОСОБА_2 до шлюбу з ОСОБА_4 та її дітям майна, в тому числі за рахунок грошових коштів, наданих батьком ОСОБА_3 - ОСОБА_7 на придбання житла для його дітей: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а також аргументи про те, що вказаний житловий будинок з надвірними спорудами придбаний ОСОБА_2 за її особисті кошти та був її особистим майном, були предметом розгляду апеляційного суд та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема, відхиляючи такі доводи відповідачів як необґрунтовані, апеляційний суд правильно виходив із того, що зміст договору купівлі-продажу квартири від 16 лютого 2001 року свідчить про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_8 та ОСОБА_13 продали належні їм по 1/4 частини у кожного квартири АДРЕСА_2 за ціною 31 494,00 грн. Доказів на підтвердження того, що отримані від реалізації цієї квартири кошти були направлені на придбання 23 лютого 2001 року домоволодіння АДРЕСА_3 , відповідачка ОСОБА_2 суду не надала.

Також апеляційний суд правильно звернув увагу і на те, що рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 26 березня 2007 року у справі № 2-1422/07 р. за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Комунального підприємства «Сумське міське бюро технічної інвентаризації» про розірвання договору дарування та зобов`язання провести реєстрацію домоволодіння встановлено, що на підставі рішень Виконавчого комітету Сумської міської ради від 09 вересня 2003 року № 576, від 21 лютого 2006 року № 83, дозволу на будівництво, з метою підвищення благоустрою ОСОБА_2 було здійснено перепланування будинків АДРЕСА_4 та АДРЕСА_3 в один житловий будинок, якому присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 .

Крім того, апеляційний суд правильно встановив, що матеріали справи не мітять і будь-яких доказів, які б підтверджували доводи відповідачки ОСОБА_2 про те, що перепланування вказаного домоволодіння, в якому проживала ОСОБА_2 з чоловіком ОСОБА_4 було здійснено за її особисті кошти.

Натомість ОСОБА_4 , надаючи згоду ОСОБА_2 на укладення оспорюваного договору дарування, вказував на те, що житловий будинок, а також земельні ділянки, на яких цей будинок розміщений, набуті ними під час шлюбу.

З огляду на наведене, враховуючи те, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 , придбаний та перепланований під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в шлюбі, відповідачкою ОСОБА_2 не надала доказів на спростування презумпції належності цього домоволодіння до спільної сумісної власності подружжя, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 оспорюваним позивачем договором розпорядилася нерухомим майном, частка в якому належала ОСОБА_4 .

Верховний Суд як суд касаційної інстанції, в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України, позбавлений компетенцій здійснювати переоцінку доказів та встановлювати нові обставини справи.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 755/17944/18, від 26 серпня 2024 року у справі № 726/1110/23, від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, від 21 липня 2022 року у справі № 908/3468/13, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Аргументи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо того, що оспорюваний договір дарування спрямований на настання реальних наслідків, не ґрунтуються на достатніх доказах, зважаючи на те, що наявні у справі докази свідчать про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 продовжили проживати та користуватися вказаним житловим будинком після укладення цього правочину.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що відповідачка ОСОБА_2 не є позичальником за договором позики, укладеним 16 липня 2018 року, боржником у вказаному зобов`язанні, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідачі при укладенні оспорюваного договору діяли недобросовісно, зважаючи на те, що ОСОБА_2 передала в дар ОСОБА_3 , зокрема, і частину нерухомого майна, що належала ОСОБА_4 , будучи достеменно обізнаною про існування у нього боргових зобов`язань у значному розмірі та наближення строків його погашення.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що оспорюваний договір дарування жодним чином не стосується прав та інтересів позивача, Верховний Суд відхиляє, оскільки після відчуження спірного майна на підставі оспорюваного договору дарування у ОСОБА_4 зменшився обсяг майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором (позивачем).

Крім того, судами попередніх інстанцій у цій справі правильно встановлено, що як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_4 , надаючи дозвіл на укладення оспорюваного договору, діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного ОСОБА_4 частки в нерухомому майні відбулося після укладення договору позики з позивачем, зобов`язання за яким на час вирішення спору позичальником не було виконано.

Посилання у касаційній скарзі ОСОБА_2 на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім аргументам та доводам заявниці, Верховний Суд також відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі не звернули увагу на те, що житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є єдиним житлом заявниці та її дітей в Україні, Верховний Суд відхиляє, оскільки у цій справі судами не вирішувалось питання про виселення заявниці та її дітей із вказаного житлового будинку, натомість у цій справі вирішувалось лише питання дійсності договору дарування від 05 вересня 2018 року такого будинку.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції не вирішив клопотання її представника про визнання неналежними та недопустимими доказів, які витребувані та долучені до цієї справи за клопотанням представника позивача, а саме документів з матеріалів судової справи № 591/6998/18, не є достатньою підставою для скасування правильних по суті та законних оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у розумінні частини другої статті 410 ЦПК України.

Інші наведені у касаційних скаргах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо вчинення оспорюваного договору дарування ввсупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

Разом з тим, Верховний Суд вважає слушними доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно одночасно кваліфікували оспорюваний договір дарування як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України), і як фіктивний (стаття 234 ЦК України).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішенні.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

В практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України).

Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину.

Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав, натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

Одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23), від 24 липня 2024 року у справі № 362/2740/22 (провадження № 61-12506св23), від 30 липня 2025 року у справі № 766/2529/24 (провадження № 61-7130св25).

Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі на вказане уваги на звернули, не врахували, що на виконання оспорюваного правочину від 05 вересня 2018 рокувідбувся фактичний перехід прав від відповідачки ОСОБА_2 до відповідачки ОСОБА_3 на спірний житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 24-25), а тому безпідставно кваліфікували оспорюваний договір дарування, одночасно як фіктивний, так і такий, що суперечить принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом.

Тому оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині належить змінити, виключивши з їх мотивувальної частини посилання на фіктивність договору дарування.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом частини першої та четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

У зв`язку з викладеним, Верховний Суд вважає за необхідне змінити оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, шляхом виключення із їх мотивувальної частини висновків щодо кваліфікації оспорюваного договору дарування житлового будинку від 05 вересня 2018 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , як фіктивного.

В іншій частині оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають залишенню без змін, а касаційні скарги - залишенню без задоволення із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

З огляду на висновки Верховного Суду щодо суті касаційних скарг та зміну оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій лише в частині її змісту, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року змінити, виключивши з їх мотивувальних частин висновки щодо кваліфікації оспорюваного договору дарування житлового будинку від 05 вересня 2018 року, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , як фіктивного.

В іншій частині рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 січня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець