Історія справи

Постанова

Іменем України

17 червня 2020 року

м. Київ

справа № 127/28215/17

провадження № 61-44358св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - квартирно-експлуатаційне відділення міста Вінниці Міністерства оборони України,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу міста Вінниці Міністерства оборони України на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 квітня 2018 року у складі судді Бессараб Н. М., та постанову апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Кучевського П. В., Оніщука В. В.,

ВСТАНОВИВ

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року квартирно-експлуатаційний відділ міста Вінниці Міністерства оборони України до ОСОБА_1 про виселення із службової квартири.

Позов мотивований тим, що рішенням виконавчого комітету ВМР підполковнику ОСОБА_1 було видано ордер № 0114 від 05 березня 2005 року на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що належить до службового житлового фонду Міністерства оборони України, яка була розподілена у зв`язку із проходженням ОСОБА_1 військової служби у Вінницькому гарнізоні. Наказом командира військової частини А0201 від 05 липня 2010 року № 119 підполковника ОСОБА_1 звільненого наказом Міністерства оборони України від 09 червня 2010 року № 423 з військової служби у запас за частиною шостою статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» за підпунктом «в» (за віком), з 09 липня 2010 року виключено із списків особового складу частини та направлено для зарахування на військовий облік до Вінницького ОМВК м. Вінниця. Рішенням житлової комісії при 60 будинку офіцерів від 04 жовтня 2016 року, оформленого протоколом № 106, підполковника ОСОБА_1 було знято з квартирного обліку та виключено зі списку військовослужбовців, які перебувають у черзі на отримання житлових приміщень. Разом з тим, під час проходження військової служби у м. Бердичеві ОСОБА_1 був забезпечений у 1996 році службовою 2-х кімнатною за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Бердичівського міськвиконкому від 12 січня 2000 року № 55 т було знято статус службової квартири і в подальшому вказана квартира приватизована на 3 особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відтак, Міністерство оборони України в повному обсязі виконало свій обов`язок перед ОСОБА_1 по забезпеченню жилим приміщенням. Оскільки правових підстав для подальшого проживання відповідача у службовій квартирі не має, просив його виселити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2018 року, позовні вимоги квартирно-експлуатаційного відділу міста Вінниці залишено без задоволення.

Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_1 був звільнений з військової служби за віком, проходив військову службу в Збройних Силах України протягом 35 років (працював на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, понад 10 років), є пенсіонером за віком, тому його не може бути виселено без надання іншого житлового приміщення, оскільки він має достатні та тривалі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі

У вересні 2018 року начальник квартирно-есплуатаційного відділу міста Вінниці - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_1 звільнений з військової служби та не перебував на квартирному обліку в МО України, а також суду надано докази того, що МО України виконало перед відповідачем свій обов`язок по забезпеченню військовослужбовців постійним житлом, надавши ОСОБА_1 постійне житло у 1996 році в місті Бердичів. Тому, враховуючи факт забезпечення ОСОБА_1 постійним житлом за рахунок житлового фонду МО України, враховуючи його звільнення з військової служби та не перебування на квартирному обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов, вважають, що проживання відповідача у спірному житлі є незаконним.

Аргументи учасників справи

У квітні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу квартирно-есплуатаційного відділу міста Вінниці, в якому просить рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду вінницької області від 20 серпня 2018 року залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Відзив мотивований тим, що позивач не є власником нерухомого майна - службової квартири, в якій проживає відповідач. Зважаючи на те, що він має 35 років вислуги та звільнений з військової служби у запас за віком стаття 125 ЖК України містить заборону на виселення такої категорії осіб із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення. Він перебуває на квартирному обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, ветеран військової служби, хворіє, іншого житла не має.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.

У листопаді 2018 року матеріали цивільної справи № 127/28215/17 надійшли до Верховного Суду та 13 квітня 2020 року передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з огляду на наступне.

Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради № 234 від 08 лютого 2005 року «Про заселення 110 квартирного житлового будинку по АДРЕСА_4 однокімнатну квартиру № 35 визнано службовою для Вінницької квартирно-експлуатаційної частини району.

Під час проходження військової служби на підставі вказаного вище рішення виконавчого комітету ВМР № 234 від 08 лютого 2005 року та списку розподілу житлової площі в новому 110 квартирному житловому будинку по АДРЕСА_1, підполковнику ОСОБА_1 було видано ордер №0114 від 05 березня 2005 року на службову квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 з 18 травня 2005 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 .

Наказом командира військової частини А 0201 від 05 липня 2010 року № 119 підполковника ОСОБА_1 , звільненого наказом Міністра оборони України від 09 червня 2010 року № 423 з військової служби у запас за частиною шостою статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за підпунктом «в» (за віком), з 09 липня 2010 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Вінницького ОМВК м. Вінниці. На час звільнення ОСОБА_1 з військової служби його вислуга років у Збройних Силах України складає 35 років.

ОСОБА_1 пенсіонер, ветеран військової служби, має почесне звання «Заслужений артист України».

Рішенням житлової комісії при 60 будинку офіцерів від 04 жовтня 2016 року, (протокол № 106) відповідача знято з квартирного обліку та виключено зі списку військовослужбовців, які перебувають у черзі на отримання житлових приміщень при 60 будинку офіцерів.

31 січня 2017 року, 08 лютого 2017 року та 31 березня 2017 року позивачем на адресу відповідача надіслані попередження щодо зобов`язання звільнити займане ним службове жиле приміщення у двомісячний термін з дня видачі наказу про виключення його із списків особового складу військової частини та здати його до КЕВ м. Вінниця.

ОСОБА_1 раніше був забезпечений від Міністерства оборони України житлом у АДРЕСА_2 , яке приватизував у складі 3-х осіб, зокрема, на своє ім`я, а також дружини ОСОБА_3 та дочки ОСОБА_4 . Протоколом засідання житлової комісії при 60 будинку офіцерів № 65 від 17 травня 2012 року внесено зміни в облікову справу підполковника запасу ОСОБА_1 , в зв`язку з розлученням та виключено зі списку військовослужбовців, що потребують поліпшення житлових умов - дружину ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК «ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом». Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК «виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду».

Стосовно виселення зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК «робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, … підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення».

Однак стаття 125 ЖК визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац 2 частини першої статті 125 ЖК).

За таких обставин суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки Верховного Суду

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу міста Вінниці Міністерства оборони України залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

В. І. Крат