Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.10.2025 року у справі №202/4888/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 202/4888/19

провадження № 61-6345св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_5 ,

треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Анісімов В`ячеслав Едуардович, Індустріальний відділ Державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2022 року у складі судді Кухтіна Г. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року,ухвалену у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Красвітної Т. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року у справі № 202/37596/13-ц, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2015 року, з ОСОБА_2 на її користь стягнуто заборгованість за договором позики у розмірі 221 076,84 грн.

З метою виконання судового рішення вона звернулася до виконавчої служби, де було відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого судом та накладено арешт на все майно, що належить боржнику.

Однак, незважаючи на наявність арешту майна, боржник відчужив належне йому майно на праві власності, а саме: нежитлову будівлю, цех фасовки, загальною площею 308,8 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Власниками вказаного нерухомого майна наразі є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Зазначала, що укладені договори дарування нежитлового приміщення вчинено з метою ухилення від виконання грошових зобов`язань, покладених на ОСОБА_2 рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому є фіктивними, оскільки відповідач був обізнаний про наявність боргу та відкрите виконавче провадження.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 22 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , бланк НАТ № 862451 серія та номер 270, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Анісімовим В. Е.;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 13898874;

- визнати недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 22 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , бланк НАТ № 862450 серія та номер 268, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Анісімовим В. Е.;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 13898770.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 22 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , бланк НАТ № 862451 серія та номер 270, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Анісімовим В. Е.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 13898874.

Визнано недійсним договір дарування 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , від 22 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , бланк НАТ № 862450 серія та номер 268, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Анісімовим В. Е.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/2 частини нежитлової будівлі цеху фасовки літ. З-1, естакада літ. з, загальною площею 308,8 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 13898770.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2015 року залучено до участі у справі ОСОБА_5 як правонаступника ОСОБА_4 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2022 року залишено без змін.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання договорів дарування недійсними, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відчуження ОСОБА_2 спірного нерухомого майна здійснено умисно з метою уникнення сплати боргу та виконання судового рішення про стягнення такого боргу. Договори дарування порушують права та законні інтереси позивача на виконання судового рішення у іншій справі про стягнення з відповідача на користь позивача боргу у розмірі 218 887,96 грн.

Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про задоволення позовної вимоги позивача про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень, яка є похідною від первісної вимоги про визнання договорів дарування недійсними.

Водночас суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивач не пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У травня 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка пропустила строк звернення до суду з цим позовом, оскільки тільки 17 липня 2019 року звернулася до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування, які укладені 22 березня 2016 року, і не зверталась до суду з клопотанням про поновлення строку позовної давності.

Посилаючись на те, що позивачка не пропустила строк позовної давності, суди попередніх інстанцій не визначили день початку перебігу позовної давності, тобто не визначили день, в який позивачка могла довідалась про порушення свого права.

Суди не врахували, що позивачка мала можливість звернутися до суду з цим позовом до 22 березня 2019 року. Інформація щодо оспорюваних договорів дарування наявна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та в Реєстрі прав власності на нерухоме майно і позивачка могла ознайомитись з нею. Державний виконавець отримав інформацію щодо укладення договору дарування від 22 березня 2016 року ще 06 лютого 2019 року, тобто за 45 днів до спливу строку позовної давності, а тому позивачка могла своєчасно отримати інформацію щодо вказаних договорів не тільки із вказаних реєстрів, а й від державного виконавця.

Крім того, ОСОБА_2 вказував на те, що станом на дату укладення оспорюваних договорів дарування спірне нерухоме майно не перебувало під арештом чи під іншим обтяженням.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18), від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс18) та у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/23633/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 559/943/16-ц (провадження № 61-22279св18).

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У червні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року у справі № 202/37596/13-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено, стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договорами позики у розмірі 344 432,00 грн та судові витрати у справі у розмірі 3 033,80 грн.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2015 року у справі № 202/37596/13-ц рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року змінено, зменшено стягнуту з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за договором позики суму з 344 432,00 грн до 218 887,96 грн та судові витрати до 2 188,88 грн та загальну суму зменшено з 347 465,80 грн до 221 076,84 грн.

19 червня 2015 року у межах виконавчого провадження № 47806753, відкритого з метою виконання рішення суду, державний виконавець виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. РНОКПП боржника зазначено - НОМЕР_1 .

22 березня 2016 року ОСОБА_2 як дарувальник та ОСОБА_3 як обдарований уклали договір дарування, згідно з яким дарувальник подарував, а обдарований прийняв у дар 1/2 частини нежитлової будівлі, цеху фасовки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

22 березня 2016 року ОСОБА_2 як дарувальник та ОСОБА_4 як обдарований уклали договір дарування, згідно з яким дарувальник подарував, а обдарований прийняв у дар іншу 1/2 частин нежитлової будівлі, цеху фасовки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

14 лютого 2017 року ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська виправлено описку в резолютивній частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2014 року, зазначено: «ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ».

18 січня 2018 року виконавче провадження завершено на підставі пункту 3 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», майно з - під арешту звільнено не було.

22 січня 2018 року постановою державного виконавця Індустріального відділу державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3з метою виконання рішення суду та накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_2 РНОКПП боржника зазначено - НОМЕР_2 .

Під час повторного відкриття виконавчого провадження та проведенні перевірки майнового стану боржника встановлено відчуження божником ОСОБА_2 нерухомого майна на користь інших осіб.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав;

натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Установивши, щовідчуження ОСОБА_2 спірного нерухомого майна здійснено умисно з метою уникнення сплати боргу та виконання судового рішення про стягнення такого боргу. Договори дарування порушують права та законні інтереси позивача на виконання судового рішення у іншій справі про стягнення з відповідача на користь позивача боргу у розмірі 218 887,96 грн,суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про визнання договорів дарування недійсними на підставі статті 234 ЦК України.

Щодо застосування строку позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Порівняльний аналіз термінів, застосованих у статті 261 ЦК України, «довідався» та «міг довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав. Позивачу повинен довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати вказану презумпцію, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18) та інші).

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами сплинула, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18).

У справі, яка переглядається, відповідач ОСОБА_2 06 лютого 2020 року подав до суду заяву про застосування строку позовної давності, в якій посилався на те, що позивачка пропустила строк звернення до суду з позовом, оскільки оспорювані нею договори дарування укладені 22 березня 2016 року, а до суду з цим позовом вона звернулася 17 липня 2019 року.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не пропустила строк звернення до суду з цим позовом з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 вживала заходи щодо виконання рішення суду, про що свідчать відповідь виконавчої служби про повернення виконавчого листа, у зв`язку із неможливістю виконання рішення суду та повторне звернення останньої до виконавчої служби з примусового виконання виконавчого листа та відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3 від 22 січня 2018 року, а до суду з цим позовом остання звернулася у липні 2019 року, тобто в межах строку позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачка пропустила строк звернення до суду з цим позовом, оскільки тільки 17 липня 2019 року звернулася до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування, які укладені 22 березня 2016 року, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 не була стороною оспорюваних договорів дарування, а тому вона не повинна була і не могла володіти інформацією щодо існування договорів з часу їх укладення.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник